Євгенія Більченко: «Цей кризовий період і виявить, що справжнє, а що – ні»

У традиційній стрічці новин FB цей пост мене просто схопив за горлянку:

«Що таке карантин? Коротко. Я нічого не встигаю. Я працюю по 24 години на добу. Я агресивно дістаю тих, хто не працює разом зі мною. Я пишу вірші, але сцена, богема і піар – відпали, щиро – нецікаво. Нецікаві – істерія, плітки і нудьга колег по цеху. Цікаво – бачити вишні, відповідати коротко, підтекстами, тим, хто справжній. Я не розумію, як може бути нудно вдома. Я температурю четвертий тиждень. Я боюся не встигнути і боюся хворіти довго – смерті як війни (миттєвого переривання свідомості) не боюся. Я – за заходи безпеки. Жорстко. Я тупо вірю, що наш світ переможе їхній глобалізм, і буде ломка світобудови після всього. На одній з трьох робіт я не отримую зарплатню, але все одно працюю. Я кайфую від слів: «труд», «обов’язок», «дисципліна». Я мрію про відродження соціальної держави і всієї цієї взаємної підтримки. Я вивчаю свою безодню, і зазирати туди – все цікавіше. У мене чітко визначаються близькі люди. Я дуже люблю тих, кого я люблю. І я весь час думаю про Христа, осягаю Толстого, Тургенєва, Достоєвського. Наді мною багато хто сміється, хтось – ображає. Я позбуваюся зайвого швидше, ніж будь-коли. Я знаю, що моє найсокровенніше не здійсниться і все одно вірю в солідарність. Що зі мною не так?».

І як після цього не поговорити з цією людиною? Особливо якщо зі мною вже давно щось не так. А питань «чому?» з кожним роком – усе більше. 

Розмова на карантині з поетом і перекладачем, доктором культурології, кандидатом педагогічних наук, професором кафедри культурології і філософської антропології факультету філософської освіти та науки Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова Євгенією Більченко.

24/7 у роботі, наскільки я розумію — це вже стиль вашого життя? All inclusive, and welcome to hell на карантині!?

Так. Дуже відволікає від істерії та паніки.

А що, буває таке?

Буває у всіх. Якщо хтось скаже, що у нього не буває, я не повірю. Справа ж не в присутності чи відсутності істерії, а в умінні справлятися з нею. Як і зі страхом на війні або в лікарні. Людина, в якої відсутній страх, просто ненормальна.

Згоден, бо іноді вийдеш на вулицю, і… думаєш: «Може, краще не треба?»

На вулиці навіть цікаво, ніби ти герой фільму Альфреда Хічкока або Девіда Лінча. На вулиці я навіть менше панікую, ніж удома. Тому що там усе наче перетворюється на кіно, героєм якого є ти. У психоаналізі це називається «ефект дежавю». Коли ти знаєш, що відбувається щось катастрофічне. Але, коли потрапляєш у саму реальність цієї катастрофи, то відчуваєш себе не реальною людиною, а героєм фільму. Психіка захищається. Ніби це вже було і повторюється знову в тих же сценаріях. Це відбувається, зазвичай, у кризових ситуаціях, але в мене так завжди відбувалось. Якщо, наприклад, я була в лікарні, коли хтось із близьких помирав, або на території, де йдуть воєнні дії. Те, що відбувається, ніби відбувається не з тобою. Ніби ти це колись уже бачив у кіно, а тепер воно трапилось у твоєму житті. І тримаєш помірну дистанцію. Тоді більш-менш спокійно почуваєшся.

Як би ви назвали це кіно, яке відбувається зараз із нами, але не йде в жодному кінотеатрі?

«Істерія навколо відсутнього».

Отакої!

Це не значить, що вірусу нема. Це значить, що ми не знаємо точно, що відбувається, і через це починається або перебільшення того, що коїться, або применшення. І людина або змітає всю гречку з полиць разом із туалетним папером, або ходить без маски, наражаючи на небезпеку, в першу чергу, інших. І робить вигляд, що нічого не відбувається. От це перебільшення або применшення і є істеричними реакціями на власний страх.

Як ставитесь до вказівок нашого уряду щодо введення карантину і обмеження прав?

Вась, ти знаєш, мабуть, здивую тебе. Але чи не вперше Більченко згодна з владою.

Та ну?

Навіть можу пояснити чому. У мене дуже гарний досвід протистояння владі. Але я дуже відрізняюсь, наприклад, від… назвемо їх «недодисидентами». Це люди, які критикують владу не тому, що влада погана, а тому що вона якимось чином обмежує їхні егоїстичні «хотілки». Так от я до цих людей не маю причетності. Якщо треба було критикувати владу за діло, навіть наражаючи себе на небезпеку, я це робила і продовжую робити – критикувати її, наприклад, за війну в країні. Але в цій ситуації, коли у нас просто нема медицини (а в нас її нема), влада приймає правильне рішення. Бо якщо у нас буде ситуація, як в Італії чи Китаї, ми просто вимремо.

Як елітарні динозаври. А чому українському народові бажано не вимирати?

Шкода мені український народ. Він і так не дуже розумний, а так ще й мертвий буде. Якісь же моральні почуття мають бути присутні. Народ якщо й буде вимирати, то винні, звичайно, в цьому будемо ми. Бо риба гниє з хвоста. І всі труднощі, з якими ми стикнемося, це – певна відплата за ряд помилок, зроблених у минулому і теперішньому. А я так розумію, що від своїх помилок народ не збирається відмовлятися. І коли все це пройде, він із такою ж радістю буде робити нові помилки. Я думаю, що кожен має бути дисциплінованим і всі мають піклуватися одне про одного. Солідарність і підтримка. А багато людей просто не готові до проявлення якихось моральних якостей. Нема цієї солідарності. Звикли лише споживати, а тут хтось обмежив це споживання. Бігати по гречку, тусуватися на сцені, піаритись, брендуватися, «креативити». І всі ці маркетинги, тролінги, брендінги раптом показали свою неспроможність, коли стало цінуватися щось більш справжнє. Я думаю, що якраз цей кризовий період і виявить, що справжнє, а що – ні.

Переглядав вашу біографію тут. От цікаво, зараз Євгенію Більченко «штирить» так само, як наприклад, у часи того ж Майдану? І думав, як витримати і впоратись із цим потоком, який йде зверху і з усіх боків?

Вась, Вась, Вась, от зараз секундочку. Розумієш, справа в тому, що мене штирить, в основному, від усіх вас. А в кризових ситуаціях я доволі зібрана. Мене штирить від лицемірства, яке панує в середовищі української творчої інтелігенції. От саме від цього брендинга, гонки за гарною картинкою і славою. Мене штирить від конформізму перед владою. Від зовнішньої огульної барвистості. Так, мене штирить у салоні на виступі, а от на допиті – чомусь ні. Якщо мене щось і дратує, то це пов’язано з зовнішньою стороною життя. А зараз ми занурюємося у внутрішню сторону. Мені от поети жаліються: «Ой, люди вмирають від коронавірусу». А я відповідаю: «Люди вже 5 років на Донбасі вмирають, тебе це не турбувало?». «Так це, – кажуть, – там, а це – тут». «Ну, от, – кажу, – і відчуй себе, як на Донбасі. Слабо?». Тому в кризовій ситуації не може «штирити». Тут уже треба збиратися з духом і боротися, тому що слабкі просто не виживуть.

Тоді про боротьбу за життя. Багато у вас братів і сестер по духу, з якими можна в такі часи йти пліч-о-пліч, не боячись?

Їх є в нас. Але, знаєш, я стала боятися слів «брат» і «сестра». Тому що багато людей, які так себе називали, перестали ними бути. Чим вимірюється духовне братство або сестринство? Думаю, часом, взаємним прощенням гріхів, коли ви пройшли навіть крізь пекло, але все одно залишились разом, і, мабуть, швидкістю реакції, коли потрібна допомога комусь із вас. Якщо немає цих трьох складових, тоді братство і сестринство потребують якихось випробувань. Але в мене є такі перевірені часом люди.

А як справи з любов’ю? Бо знаю, що подекуди життя поетів сповнене різноманітними витівками і пригодами.

От моя любовна витівка (розвертає смартфон і показує на чоловіка Аркадія Веселова, який п’є каву на кухні). Це моє нещасне альтер его. Але, ти знаєш, мені з ним легко, тому що він не скандаліст, у нашій родині я – скандалістка.

От я і хочу спитати, як він вас витримує?

Ну, що я можу сказати. Він – герой, йому треба звести пам’ятник. Із чоловічої солідарності, можеш це зробити, це логічно, з огляду на карантин. Але я думаю, що коли двоє в парі, то витримують одне одного обидва. Різними способами. Хтось іде на одні жертви, мириться з характером, хтось іде на інші, мириться ще з чимось. Тільки взаємна жертва робить двох одним цілим, мені так здається. Бо нездатність одного з пари йти на жертву веде до скандалів і розриву. Але якщо це справді любов – вона, звичайно, переможе.

У контексті цієї філософії можна припустити, що ми зараз теж приносимо себе в жертву тому ж вірусу?

А я тут жертви не бачу. Ми би себе приносили в жертву, якби не сиділи вдома, а вдягнули би маски і пішли обходити хворих бабусь і дідусів. Або волонтерами в лікарню. Оце – жертва. А обмеження своїх бажань – це не жертва. Це звичайний стан для людини, яка здатна мислити.

А як же ті, хто вмирає від вірусу?..

Та й це не жертва. Бо сакральна жертва не є жертвою. Якщо люди вмирають просто так, свідомо не йдучи на це, тоді це – геноцид, а не жертва. Наприклад, сакральна жертва під час будь-якої революції – це коли люди помирають наосліп, бо їх використовує ситуація або інші люди. Тому це – не жертва, а знищення інших людей, яке треба зупиняти. Жертва – це коли ти свідомо віддаєш життя за те, щоби інших людей не знищували. Це з одного боку. З іншого – для мене особисто, наприклад, Ісус – також не жертва. Це занадто вульгарно для такої Особистості. Тому що Він здійснив подвиг. А подвиг не є жертвою.

Тоді про майбутнє, бажано тільки без жертв. Які робите прогнози?

Прогнози які? Потеплішає. І… буде диктатура. Причому люди будуть її добровільно приймати. Тому що за час карантину всі звикли підкорюватися. І диктатуру будуть сприймати як набуття батька, який тебе захистить. І тут питання стоїть ребром: якої диктатури ми хочемо? Диктатури брехні, глобального контролю і капіталу, чи диктатури власної честі, прав, добропорядності і традицій. Те, що вона буде, це мій прогноз, який здійсниться, я гадаю, відсотків на шістдесят. А це для прогнозу непогано. Тоді залишиться обрати — бути жертвою глобальної диктатури, чи виробити здатність до свідомого вибору, самоорганізації і дисципліни. Ну й добре, щоби за всіма цими диктаторськими замашками не втратилася природня любов, хоча би на нашому низовому рівні. Це дуже важливо. Тому що без неї будь-яка диктатура – потворна.

Яка місія в цьому диктаторському режимі тоді буде відведена поезії?

Свідомо прийняти Батька. І зараз я кажу про Батька як про Бога і найвищу цінність всередині тебе, а не про батька-диктатора. Зрозуміти, що твій Батько – це ти сам, і він же – Син. Тому що вони нероздільні. Свідомо прийняти традицію, відповідальність і борг. Відмовитися нарешті від стереотипу, що поезія – це боротьба з диктатурою, тому що в сучасних реаліях це звучить вульгарно. І чим більше я згадую поетів, які боряться з диктатурою, тим більше розумію, що вони – раби іншої диктатури. Тому іноді, коли поет бореться з диктатурою, це просто спроба виправдати своє рабство перед іншою диктатурою, якої він справді боїться. Нічого мужнього нема в тому, щоби боротися з малими, старими та мертвими. І ось така помилкова  мужність є приводом для виправдання свого рабства перед реальністю. Поет бореться з теперішнім, бо це справді небезпечно. А не з тим, що давно пішло і чим модно козиряти. Я не розумію брехливого співчуття і брехливого виклику. І знаю, що таке біль, за який ти несеш відповідальність. А він ніякого відношення до богемного брехливого бунту не має. Я не буду воювати з минулим, а от із теперішнім – буду. І не буду воювати з владою, якщо вона приймає виважені рішення. Але якщо приймає антилюдяні – хай начувається.

Поезія (як дар) для вас – це хрест?

Це легкий хрест, скажімо так. Бо чим важче – тим легше. Тому що, коли ти добровільно йдеш на щось заради вищої цілі, ти в цей час – легкий. Бо вільний. А коли в тебе хреста нема і на тобі хреста нема, ти не спроможний нічим пожертвувати і наважитись на нове. Тоді ти залежиш від власних бажань. І коли починається карантин, впадаєш в істерику. Тому для мене важкість хреста – це легкість. А от легкість споживання – це важкість. Тому що в цей час людина дуже сильно залежить від страхів і комплексів. А коли є заради чого жити і померти – тоді менше страху. Війна, епідемія, лихо – це завжди було. Якщо є, заради чого вмирати, значить, є навіщо жити. Тому для мене хрест – це легка важкість. Це, між іншим, Кундера сказав. Він, щоправда, казав стосовно іншого, а саме що постмодерн – це легкість, але важка. Тому що людина стає мильною бульбашкою і лопається. А традиція – це важкість, але вона легка, тому що людині є заради чого рухатись далі. Рабство завжди нестерпне. Свобода – це єдине, що нами рухає.

Що тоді врятує цей світ і чи варто його взагалі рятувати?

Світ варто рятувати, навіть якщо він гине. Людей варто лікувати, навіть якщо вони приречені. Перша заповідь лікаря. Ти лікуєш хворого, знаючи, що завтра він помре. Це називається любов’ю.  Я думаю, вона і врятує світ. Саме в цьому розумінні, знаючи, що світ вмирає, ти його береш і рятуєш. У цьому акті повного абсурду є найвищий прояв любові. Вірити і робити, незалежно від результату і вигоди. Тобто не заради чогось, а просто так.

Тоді якщо би ви були винахідницею різноманітних вірусів, яким із них порадували б людство?

Вірусом здорового глузду!

А як би він проникав у людей?

Повітряно-крапельним шляхом під час спілкування.

Тоді… дякую за спілкування!

Розмовляв Василь Чернявський

Фото Ірини Альошкіної

РЕДАКЦІЯ МОЖЕ НЕ ПОДІЛЯТИ ПОЗИЦІЮ І ДУМКИ СПІВРОЗМОВНИКА, ВИСЛОВЛЕНІ В ІНТЕРВ’Ю