«Як-то ті п’яниці п’ють оцю погань, нехай уже ми, люде привичні». Правда й домисли про пияцтво Тараса Шевченка

Тарас Шевченко з друзями. Петербург, 1858 р.

Різні домисли навколо Тараса Шевченка будуються на основі вад його характеру, життєвих пороків та пристрастей. Випинання і негативне трактування деяких моментів його життя знецінює значимість творчості українського генія. Проте замовчування життєвих та творчих проблем Т. Шевченка часом дає привід «ліпити» з нього забронзовілий пам’ятник. А Тарас Григорович був живою людиною зі складною долею.

Сучасники поета в XІX ст. реагували на надмірну любов Кобзаря до спиртного по-різному, інколи толерантно, а часом і гостро та несправедливо. Пантелеймон Куліш дозволив собі музу Шевченка назвати п’яною. У листі російський письменник Іван Тургенєв просить Герцена сказати кілька слів про смерть Шевченка в «Колоколе» й при цьому висловлює жаль, що поет згубив себе непомірним вживанням горілки. Тургенєв зазначав, що із Шевченком познайомився незадовго до його смерті й зустрічався дуже рідко, тож такі судження міг зробити із чиїхось слів. Підтвердженням тому, що йшли такі поголоси, є схвильованість самого Т. Шевченка, висловлена в «Журналі» 11 лютого 1858 р.: «М.С. Щепкин с сокрушением пишет мне о моём безалаберном и нетрезвом существовании. Интересно бы знать, из какого источника он почерпнул эти сведения. Стало быть и у меня не без добрых людей».

На противагу є свідчення Миколи Костомарова, який набагато частіше спілкувався із Шевченком: «Несколько раз бывал у меня Шевченко по вечерам и приводил меня тогда в удивление тем, что выпивал один за другим более десяти стаканов крепкого чая со значительным приливом туда ямайского рома, и это совершенно не делало никакого влияния на его голову; всякий другой, казалось мне, выпивши столько, лежал бы несколько часов без чувств. Я это обстоятельство привожу здесь для того, чтобы показать, как не совсем справедливы распространявшиеся слухи о его пьянстве». Далі М. Костомаров зазначив, що чекаючи дорогого й любого гостя, він припасав для нього пляшку рому до чаю.

Про такий же прояв гостинності пише у спогадах 1927 року внук друга Шевченка Андрія Козачковського, теж Андрій, який знав про це з розповідей своєї бабусі й подав їх як її пряму мову: «Шевченко, особливо після заслання, любив добре випити. Я йому варила т. зв. – варену, яку подавали в особливому глечику, який так і звався – шевченківський. Під час хмелю, Шевченко іноді на радощах… робив такі вчинки, що могли б закінчитися досить великими для нього неприємностями. Поїхали одного разу всі ми на Дніпро і Ш., здорово випивши, підпалив воза, на якому в той час спали два євреї-крамарі, які приїхали купувати рибу». Далі респондент зазначив, що його діду А.Й. Козачковському довелось залагоджувати цей інцидент. Із даних свідчень проглядається провокативна поведінка Т. Шевченка напідпитку, і такі побутові прецеденти непоодинокі в біографії митця.

Проясняє все одна розмова на засланні між Т. Шевченком і прапорщиком Е.В. Нудатовим, який на прохання художника змалювати з нього портрет, відраджував це робити, адже Шевченко зароблений червонець все одно проп’є, а в цьому нема нічого хорошого та й дивитись на нього при цьому боляче. На те поет, похиливши голову, відповів, мовляв, Нудатов знає, що скоро поїде із заслання й стане вільним птахом, а він не тільки не знає, коли й куди, а не знає навіть, чи вийде із цієї каторги взагалі. У словах поета прихована відповідь, чому він не сторониться випивок: вони якоюсь мірою послаблювали душевну напругу, побутово розраджували в безнадії й тузі.

Про випадки своїх побутових випивок Шевченко не приховуючи часто пише в «Журналі»: «Для вящей радости я послал за водкой», «Выпили последний херес, мадеру и, кажется, шампанское», «Я пошёл в капитанскую свитёлку, выпил чару лимоновки», «…часть вечера провел… за… бутылкой эля», «выпил отличнейшей вишнёвки собственного приготовления», «Выпил с хорошими людьми рюмку водки», «За шампанским я сказал спич», «Выпили у Кетчера по рюмке сливянки», «Бутылкой шампанского освятили мы святое, радостное свидание», «выпили по рюмке джину» тощо. З вище викладеного видно, які різновиди спиртного вживав Т. Шевченко.

Поет обдумував стан людського сп’яніння та його наслідки, такі спостереження занотовував і реалізовував як творчий матеріал: вірш «Якби-то ти, Богдане п’яний…»; поема «Царі» («Варсавія… / сикеру / З пророком випила», «Цар… / …знов веселий, знову п’яний, / Коло рабині заходивсь»); вірш «Слава» («А ти, задрипанко, шинкарко, / Перекупко п’яна!… / Чи з ким іншим мизкаєшся / З нудьги та з похмілля?»).

Т. Шевченко усвідомлював згубність пияцтва й 27 червня 1857 року описав випадок, як він намагався уникнути цього. Увечері поет вирішив піти в укріплення, на вулиці його перестрів п’яний Кампіньйоні («инженерный офицер и отчаянный пьяница») і намагався познайомити з новоприбулими офіцерами, які пиячили – «лихие ребята сидели и лежали… и перед ними красовалась полуведёрная бутыль сивухи… Я, чтобы не дополнить собою группы волжских разбойников, вырвался из обьятия покровителей и выбежал на площадь. Покровитель выбежал за мною, закричал дежурного унтер-офицера по роте и велел взять меня на гауптвахту за лично нанесённую дерзость офицеру. Приказание офицерское было исполнено в точности». Ця історія мала продовження з розв’язкою за допомогою того ж спиртного: унтер-офіцер подав комендантові рапорт на Шевченка, що той «в нетрезвом виде наделал ему дерзости матерными словами». Комендант порадив поетові вибачитися, бо він не доведе, що був тверезий, і Шевченко принижено попросив вибачення та задовольнив вимогу офіцерів поставити їм могорич, які опісля ще й підняли його на сміх. «Пьяная компания захохотала, а я чуть-чуть не проговорил: мерзавцы! Да еще и патентованные мерзавцы», – записав поет у щоденнику 28 червня 1857 р. Відмова Шевченка від пиятики пояснюється тим, що в цей день він чекав пароплав із поштою з Гурьєва, що мав привезти папір із наказом про звільнення з армії, а значить свободу. Він робить свідомий вибір між випивкою й можливістю отримати бажану звістку про волю на користь другого варіанту, що спростовує домінування алкоголю над вольовими зусиллями митця. Поет розмірковує, що на випадок, коли не буде жаданої звістки, йому доведеться «в ожидании будущих благ пьянствовать с ними. Мрачная, отвратительная перспектива!».

У нотатках за 2 липня 1857 р. Т. Шевченко, згадуючи історію свого знайомства 1841 р. з ротмістром Апрелєвим, зазначає, що на сеанси художник дозволяв портретованому приїжджати «с собственным фриштиком, состоящим из 200 устриц, четверти холодной телятины, 6 бутылок портеру и 1 бут. джину. Всё это сьедалось и выпивалось в продолжении сеанса самым дружеским образом. Третий сеанс начался у нас на «ты» и кончился шампанским». З цього можна зробити висновок, що в молоді роки Шевченко міг випити досить велику кількість алкоголю, але при цьому працював продуктивно. За портрет Апрелєв не захотів платити гроші, можливо, вважав, що застілля і були віддякою за виконану роботу.

О. Афанасьєв-Чужбинський у «Спогадах про Т.Г. Шевченка» розповідає епізод: на гостині в одному аристократичному домі поет спитав, чи то ром на столі, і на ствердну відповідь зазначив – якщо ніхто не наливає, то він не питиме. А на пропозицію господині випити чаю з ромом відмовився, пославшись на духоту. Як прояснив О. Чужбинський, там була особа жіночої статі, яка цікавила поета, а ще була названа й інша причина відмови від алкоголю самим Шевченком: «Ні, не люблю я у такій бесіді ні чарки горілки, ні шматка хліба». Із цих же спогадів: у родичів О. Чужбинського на Полтавщині, людей простих, Шевченко, випивши чарку, виголосив свою звичну приказку: «Як-то ті п’яниці п’ють оцю погань, нехай уже ми, люде привичні». Бачимо, що поет орієнтувався, з ким варто чаркувати, не кожне товариство йому підходило, були мотиви й причини, за яких він взагалі відмовлявся від спиртного, а ще серйозність ситуації міг нейтралізувати гумором.

Андрій Козачковський згадував: «Некоторые укоряли его в пьянстве. Два раза, в день его именин и на свадьбе, где мы были шаферами, я видел его пьяным в такой степени, в какой приходится бывать, к случаю, и трезвым людям…». Міфологема про пияцтво Т. Шевченка приховує більше спекулятивні наміри дискредитувати митця, аніж спробу дійти істини.

Найбільш аргументованими свідченнями є відвертості Т. Шевченка, явлені ним у «Журналі», що були написані за три роки до кончини. Звідси й можна робити висновки, наскільки алкоголь впливав все попереднє життя на фізичне й психічне його здоров’я. Претензійними є твердження В.М. Окаринського, що Шевченко вдавався до спиртного з метою творчої стимуляції. Навпаки, у щоденникових записах є свідчення як надмірне вживання спиртного шкодило митцеві. 17 червня 1857 р., прочитавши «Записки о Южной Руси» Пантелеймона Куліша, Шевченко спробував робити критичні зауваження, а прочитавши вдруге й втретє, відкрито й беззастережно резюмував: «Заметки мои – заметки пьяного человека и больше ничего». Звідси видно, що він не втрачав самоконтролю, був категоричним щодо своїх вчинків і суджень, навіть перебуваючи під впливом алкоголю. Інша відвертість потверджує те ж саме: «У меня и сегодня ещё колеблется десница от позавчерашнего глумления пьянственного, и я вчера только вид показывал, что я будто бы рисую, а где там, и фон не мог конопатить. Так только, абы-то».

Турбувало поета й те, що думали близькі люди з його оточення, особливо жінки. У «Журналі» робить запис із тривогою, що про нього подумає А.І. Толстая, якій він спонтанно написав пафосний лист на її повідомлення про близьке визволення його з неволі. Шевченко переймається, чи не сприйме графиня це як поведінку п’яної людини. Подібні сумніви виникли в Тараса Григоровича щодо сприйняття його нареченою К. Піуновою, які він занотовує 31 січня 1858 р.: «Я совершенно не гожусь для роли любовника. Она вероятно приняла меня за помешанного или просто за пьяного и вдобавок за мерзавца. Как растолковать ей, что я ни то, ни другое, ни третье…». А Ликера Полусмак по смерті Т. Шевченка згадувала, що в період підготовки до їхнього весілля (липень – 9 вересня 1860 р.) не бачила нареченого жодного разу п’яним.

М. Костомаров, згадуючи свої зустрічі з Шевченком після повернення його із заслання, як очевидець дає чітку відповідь на закиди й звинувачення поета в алкоголізмі: «Он действительно много мог выпить и любил выпить, но в безобразном от пьянства виде я не видел его ни в это первое время моего с ним знакомства, ни после, до последних месяцев его жизни. Он пил так же, как пьёт множество других господ, только мог принимать такие пропорции, которые для других были бы крайне вредны, для него же – нимало; даже незаметно было, чтоб он был, как говорится, в подпитии».

Із вище викладених фактів випливає: Т. Шевченко з молодих років вживав алкоголь, здебільшого в побуті; мотивація – приглушити, десь полегшити душевні болі. Попередня аргументація вказує на те, що він був стійкий до спиртного – вживав часто й понад міру, але не впивався до важких станів. У 46 років він мав велике бажання одружитися, а значить, алкоголь не знівелював його особистості, не знищив чоловічої потенції. До останніх днів поет творчо працював, що вказує на здорові й тверезі помисли, вивільнення думок і почуттів від стану зміненої свідомості. До хмільного життя провокували обставини – сирітство, бездомність, відірваність від України, невдачі в одруженні, заслання, хвороби, неможливість творчої реалізації, а ще – постійні й настирливі, хоч із добрих намірів, запрошення до чаркування при гостині чи то в селянських хаті й корчмі, чи поміщицьких маєтках. Проглядається, що Шевченко усвідомлював згубність пияцтва й робив спроби внутрішньо боротися із цим злом.

«Редкая человеческая натура может устоять против той нравственной борьбы и тех физических бедствий, которые достались на долю поэта. Тоска разочарования заставила его искать облегчения в свойственной нередко самым высоким натурам слабости, и никакие усилия глубоко преданных друзей не могли своротить его с того пути, который так безвременно привёл его к могиле», – такий висновок зробив лікар і друг Шевченка Андрій Козачковський, що дає напрямок правильного розуміння й ставлення до життєвої проблеми митця.

Треба визнати: алкоголь прискорив фізичне згасання поета, але не зруйнував творчу силу генія, що вказує на домінування у Т.Г. Шевченка потужних вольових та моральних якостей над деструктивною силою згубної звички.

Наталія Павлик, старший науковий співробітник НІЕЗ «Переяслав»

–

Джерело: Вісник Переяславщини