Втрачені захисники. Олексій Петрушенко –доброволець, який захищав Макарів

30 добровольців загинуло, захищаючи територіальну цілісність України в боях з російськими окупантами на Макарівщині. Сьогодні до вашої уваги розповідь про одного з Героїв – Олексія Петрушенка. Матеріал для ІА MKV підготувала дружина Добровольця – Таїсія.

Олексій Володимирович ПЕТРУШЕНКО народився 23 жовтня 1990 року в селі Королівка Макарівського району Київської області.
З малечку Олексій проживав в селищі Макарів з батьком Володимиром Володимировичем, матір’ю Галиною Володимирівною та старшою сестрою Ольгою. Батько був воїном-інтернаціоналістом, тож тема захисту Батьківщини проходила червоною лінією у вихованні сина.

На становлення характеру юного Олексія суттєво вплинула історія життя його дідуся по батьковій лінії Володимира Івановича Петрушенка. Той був керівником молодіжної націоналістичної організації, що зародилась і діяла з 1947 по 1950 рр. на території села Королівка. Організація, яка спочатку носила ім’я Наливайка, а потім перейменувалась на Українську демократичну партію (УДП), основним завданням визначала збройну боротьбу проти радянської влади та створення самостійної демократичної української держави. За свою антирадянську діяльність у грудні 1950 року учасникам підпілля пред’явили обвинувачення. Судив їх військовий трибунал військ МВС Київської області 5-6 лютого 1951 року та виніс всім учасникам підпілля суворий вирок – 25 років позбавлення волі за зраду батьківщини. Однак, після перегляду справи та інакше тлумачення складу злочину, Володимир Іванович разом з іншими учасниками підпілля у 1956 році вийшов на волю.

Дідусь Олексія був освіченою, начитаною та творчою особистістю, залишив по собі поетичні твори, де прославляється сила духу й незламна воля українського народу.

Дитиною Олексій відвідував дитячий садок «Пролісок». З 1997 року по 2005 рік навчався в Макарівській загальноосвітній школі №1, де отримав базову середню освіту. Навчання продовжив у Бородянському професійному аграрному ліцеї за спеціальністю тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, слюсар-ремонтник, який успішно закінчив 2008 році.
Олексій з малечку був самостійним, наполегливим у здійсненні власних планів. Одразу після закінчення ліцею вирішив здобути ще одну спеціальність – кухара-офіціанта, і в 2010 році закінчив Вище професійне училище № 33 м. Києва. Олексій завзято реалізовував свій професійний потенціал, вів безперервну трудову діяльність.

Спогади матері Галини Володимирівни: «Льоша був чудовим сином. Моїм подарунком долі. Кмітливий, завзятий, відповідальний хлопчик. З малечку мій син був доброю, дружелюбною дитиною. Він виріс мужнім, сильним та водночас уважним мужчиною. Я знала, що маю сина – опору та підтримку, помічника. Раділа його успіхам та особистим здобуткам. Пригадую його захоплення танцями. Він тоді ще записався на заняття і відвідував одну з перших у Макарові танцювальних студій. Він любив танцювати, слухати музику, захоплювався спортом. Він у нас був красенем, мав зріст 193 см та атлетичну статуру, дуже схожий на дідуся Володимира Івановича»…

У 2012 році Олексій зустрів дівчину Таїсію, яка і стала його обраницею. 2 серпня 2013 року пара одружилась.

Спогади дружини Таїсії: «Для мене це не було кохання з першого погляду, чого не скажеш про Льошку. Ми познайомились 9 травня. В ті роки, в цей день відзначали день Перемоги. Традиційно в Макарові відбувались різні масові культурні заходи. Тож у спільній компанії ми провели цілий день. Після ми не бачились більше місяця, оскільки Льоша поїхав закордон провідати бабусю. Наступна наша зустріч стала визначальною. Мені тоді було не в тямки, як людина котра бачила мене один раз, могла дивитись на мене сповненими коханням та захватом очима. Водночас він не приховував як сумував за мною, що за цей час в розлуці вирішив – ми обов’язково маємо бути разом. Зрештою так і сталось. Проти такої турботи, радості та любові, яку дарував мені Льоша, не встояла б жодна дівчина, і я закохалась. У новорічну ніч він зробив мені пропозицію і за 8 місяців ми побрались. Дату обрали 2 серпня, бо вона була особлива для нас.»…

Тож коли саме 2 серпня 2016 року, на третю річницю шлюбу, у подружжя народилась донечка Стефанія, не повірити в містику було складно.

З жовтня 2017 року Олексій з дружиною та маленькою донечкою оселились в житловому комплексі «Пейзажні озера» (Макарів). Місцезнаходження житлового комплексу особливе своїм відокремленням від Макарова лісосмугою та полями. Єдина асфальтна дорога пролягає зі сторони траси, тобто без прямого сполучення з центром громади.

Спогади подруги та сусідки Дар’ї Сітенко: «Наша родина була однією з перших, хто оселився тут ще в далекому 2015 році. Через значну віддаленість від міста ЖК ще довго нагадував сповнений тиші безлюдний острів посеред мальовничого хвойного лісу. За родом своєї діяльності мій чоловік майже завжди перебував на службі, я з маленькими синами вдома. Уявіть моє здивування коли одного дня хтось невідомий почав наполегливо намагатися відчинити двері моєї оселі ззовні. Як виявилось, це був мій новий сусід, що вперше приїхав оглянути своє помешкання, не зорієнтувався та переплутав квартири. Ось так із гумором і широкою Льошкіною посмішкою пройшло наше знайомство, яке запам’яталося мені назавжди. Людяний і справжній. Він завжди виділявся, був не схожий на інших. Мав відмінне почуття гумору, знав коли влучно пожартувати, був тактовним та вельми цікавим співрозмовником. Завжди йшов на поміч, достатньо було тільки попросити».

Успіхи в сімейному житті Олексія доповнювались реалізацією його заповітної мрії – веденням власної справи. В 2020 році, за допомогою родини, Олексій розпочав власний бізнес. Невеличкий магазин з продажу м’ясної продукції став його особистою перемогою. Усе за що брався Олексій він доводив до ідеалу, і магазин не став винятком.

Спогади тещі Оксани Володимирівни Підоріної: «Мій безумовно героїчний зять став для мене героєм ще за життя. Те з якою самовіддачею він будував бізнес викликало захват і повагу. Шість робочих днів на тиждень, з нічними прийомами товару, ранніми підйомами для організації роботи магазину та щоденним стоянням за прилавком. Він самотужки виконував роботу, яку зазвичай роблять 2-3 людини. Навіть дизайн і рекламу для магазину Олексій розробляв сам. Завжди сповнений творчих креативних ідей, він ще восени зробив фотосесію і на новий сезон планував рекламні банери з лозунгом «Хапай шашличок та гайда на пікнічок.
Та все ж найбільше моє захоплення Олексій викликав своїм ставленням до моєї дочки Таїсії та онуки Стефанії. «Сім’я на першому місці» ось його життєве кредо. І все, що він робив було задля блага і щастя найрідніших. Коли моя донька народила онуку, і для неї постало питання втрати кар’єрних можливостей, Олексій без коливань погодився залишитись із півторамісячною донечкою у декретній відпустці. Я завжди з гордістю підмічаю, що мій зять був взірцевим батьком. Він не просто ідеально справлявся з буденним доглядом за Стефанією, а й самовіддано виховував її, плекав в любові та творчій атмосфері».

Не зважаючи на зайнятість, подружжя Петрушенків багато подорожувало. Завжди намагались знайти час та можливість відкрити для себе щось нове, подивитись світ, здійснити свої мрії. Однією з таких була подорож до країни Норвегії. Історія воїнів вікінгів захоплювала Олексія.

Спогади подруги Анастасії Мельничук: «Я професійний фотограф і часто подорожую, в тому числі організовую групові тури. З Льошкою ми були знайомі вже кілька років, товаришували. Мені імпонувала його дружелюбність та відкритість. І я запропонувала Льошці організувати для наших сімей подорож до Норвегії. Він одразу підхопив цю ідею, навіть до комічного, бо за 2 хвилини вже скинув фото закордонних паспортів для оформлення квитків на літак. Звісно ж допоміг у плануванні та організації. У вересні 2019 року ми здійснили захопливу подорож. Постійно жартували, сміялись, з Льошкою було легко і весело. Залишилось багато світлин і відео. Тепер це безцінні спогади.
Я багато разів фотографувала сім’ю Петрушенків. Мені звично бачити в людях те особливе, що видно лише через об’єктив. У Льоші це був пронизливий погляд його великих сірих очей. Тепер цей погляд я завжди бачу коли фотографую Стефанію, здається ніби він дивиться на мене її очима. Такі люди як Льоша завжди залишають слід у серці, бо він умів любити життя та людей.»

Спогади дружини Таїсії: «Мені подобається розповідати про Льошку. Завжди роблю це з посмішкою. Він був веселим, сповненим позитивом, мав щиру натуру та легку вдачу. Наше подружнє життя було яскравим та насиченим. Ми багато подорожували, разом відвідували футбольні матчі та слідкували за світовими чемпіонатами. Мали схожі смаки в музиці. Обожнювали одні кінокартини, мультфільми та серіали. Всі 10 років спільного життя ми із задоволенням переглядали сітком «Друзі», що ніби став традицією. Звісно, ми мали й інші сімейні традиції, які тепер є частиною нашого зі Стефанією буття.
Аналізуючи минуле та усвідомлюючи трагізм Льошиної гибелі, я все ж переконана, що за своє нетривале життя він встиг залишити слід в історії. Льоша був люблячим сином, чоловіком та батьком. Успішним підприємцем з творчою жилкою. Щирим другом з відкритим серцем. Та безсумнівно мужнім воїном та гідним побратимом.
Однією з улюблених книг Олексія був роман «Спартак» Р. Джованьйолі. Цитату саме з цієї книги викарбувано на його могильній стелі: «Приклад для наслідування – ось найкраща спадщина, яку ми можемо залишити нащадкам».
Олексій прожив гідне життя і прийняв героїчну погибель. Його патріотизм, сміливість та відданість своїм переконанням є прикладом для майбутніх поколінь».

ПОДІЇ ЛЮТОГО-БЕРЕЗНЯ 2022 РОКУ

Початок повномасштабного вторгнення Олексій зустрів вдома з сім’єю.

О другій ночі він ще встиг здійснити прийом товару в магазині і близько третьої повернувся досипати кілька годин перед початком робочого дня. Та все змінив віроломний напад окупантів. Одразу 24 лютого подружжя прийняло рішення вивезти доньку Стефанію до дідуся й бабусі в Макарів, що на той момент видавався безпечним, логістично та продовольчо забезпеченим. А самі Олексій та Таїсія повернулись до ЖК. Протягом наступних 3 днів здійснювали щоденні поїздки до Макарова з метою доставки ліків, продуктів та інших потреб місцевим, що не мали можливості зробити це самостійно. На той час про евакуацію мова не йшла. З першого дня війни Олексій долучився до організованої місцевими територіальної оборони ЖК, вів нічні чергування з іншими свідомими сусідами. Оскільки ЖК «Пейзажні озера» мав особливе місцерозташування, доля мешканців цілком залишилась в їх руках. Відсутність світла, води та достовірної інформації про ситуацію, спонукала Олексія та інших сміливців здійснювати розвідувальні дії з метою забезпечення необхідним. Новини були невтішні, обставини складні, тож вже з перших днів березня почалась масова евакуація організованими колонами власних автомобілів мешканців. Подружжя Петрушенків мали автомобіль, проте свідомо залишалось на території ЖК, з тими, хто не волів або не міг евакуюватись.
4 березня подружжя здійснило виїзд до Макарова. На меті мали зустріч із дочкою Стефанією. Разом з тим, потрібно було знайти ліки і розвідати інформацію. Того ж дня, повернувшись на територію ЖК, подружжя дізналось, що через годину після їх зустрічі Стефанія разом з бабусею Оксаною евакуювались у Хмельницьку область. Ситуація навколо ЖК ставала все більш небезпечною, тому 6 березня Олексій разом з побратимом Володимиром вивезли Таїсію до села Бишів Бишівської громади. Звідти була можливість евакуюватись організованими автобусами. Попри не бажання покидати чоловіка, побратимів та свою діяльність Таїсія вирішила їхати до дитини та батьків.

Подальші події розгортались стрімко, ставали все більш небезпечними і потребували від Олексія та побратимів стійкості духу та хоробрості. Олексій спільно з Володимиром Яремко, Андрієм Ізмайловим та Євгеном Сітенко провадили активну розвідувальну діяльність, налагодили співпрацю з військовослужбовцями з розвідувально-диверсійної групи з перевірки актуальності даних від населення. Добровольці здійснювали бойові виходи на території сіл Маковище, Копилів, Мотижин та периметрі Житомирської траси протяжністю від Мотижина до кінця Калинівки. Результатами систематичних бойових виходів стало знищення ворожої техніки рф у кількості: МТЛБ – 1 одиниця, БМП 2 – 1 одиниця та значне пошкодження ще 2 одиниць техніки ворога.

У період 14-15 березня окупаційні сили противника зайняли бойові позиції та закріпилися в лісосмузі на відстані 700 м від будинків ЖК.

Олексій, Володимир та Андрій прийняли рішення залишитися на території ЖК для систематичного виконання добровільно взятих на себе обов’язків. Хлопці продовжували оборонну та розвідувальну діяльність, передачу актуальних даних.
Ризикуючи власними життями Олексій та Володимир здійснили нічний вихід у лісову місцевість для зустрічі з військовослужбовцями ЗСУ та проведення їх максимально безпечним шляхом на територію ЖК. Ці дії суттєво допомогли розвідувально-диверсійній групі перевірити достовірність отриманої інформації та зняти точні прямокутні координати місцезнаходження ворожої техніки для коригування вогню. Крім того, під час регулярного збору розвідданих хлопці виявили та повідомили про 2 одиниці ворожої техніки поблизу магазину «Продукти» на території села Калинівка.

ОБСТАВИНИ ЗАГИБЕЛІ

Про те, що на території ЖК «Пейзажні озера» є загиблі, стало відомо ввечері 25 березня. Про це силам територіальної оборони Макарова телефонним дзвінком сповістив місцевий мешканець – очевидець трагічних подій. З його слів, 5 озброєних військових рф заїхали цивільним автотранспортом на територію ЖК з єдиною метою – знищити трьох невгамовних розвідників, які вели свою діяльність у цьому периметрі.

Очевидець повідомив, що Олексія вбито і тіло перебуває на території ЖК, Володимир та Андрій зникли. Отримана інформація потребувала перевірки, тож представники правоохоронних органів та інші уповноважені особи намагались це з’ясувати чи спростувати. Ускладнювало ситуацію те, що підступи до території ЖК були «прострільними» та вважались замінованими. Шляхом розвідувальних дій вдалося підтвердити, що одне тіло, ймовірно Олексія, знаходиться у відкритому багажнику автомобіля. Слідів інших убитих не виявлено. Тож 26 березня загибель Олексія підтвердилась і про це першою сповістили дружину Таїсію.

Довгих 6 днів рідні Олексія намагались з’ясувати бодай якусь інформацію, обставини, та найголовніше, як і коли можна буде евакуювати тіло Олексія.

1 квітня силам групи швидкого реагування «Дика Качка» вдалося зайти на територію ЖК та евакуювати тіло. За результатами судово-медичної експертизи встановлена причина смерті прозвучала як грім – численні проникаючі колото-різані поранення грудей з ушкодженням правої легені.

Як стало відомо значно пізніше, Олексія окупанти вбили першим, не стріляли, щоб не «піднімати шум». Андрія, його тіло було виявлене 7 квітня в одному з численних під’їздів будинків, було вбито з вогнепальної зброї у голову впритул. А Володимира росіяни захопили в полон, ймовірно з метою знущань та катувань. Загинув Володимир від жорстоких побоїв, його тіло було виявлене 15 квітня силами спеціальних операцій під час «зачистки» деокупованої території села Калинівка.

МІСЦЕ ПОХОВАННЯ

Доля проявила себе і в ситуації з останнім пристанищем Олексія. Поховання стало можливим 3 квітня 2022 року. Територія Макарівського кладовища була вибухонебезпечною після перебування окупаційних військ. За цих обставин поховання не дозволялись. Друзі родини запропонували поховати Олексія на кладовищі їх рідного села Фасова Макарівської громади. На той час там вже були поховані захисники, загиблі в період активної фази бойових дій у громаді.

Олексій покоїться з миром поруч з бойовими побратимами, що так само як і він віддали свої життя за свободу та незалежність України.

ПАМ’ЯТЬ

У 2022 році на території ЖК «Пейзажні озера» зусиллями та коштом мешканців було встановлено пам’ятний знак. Місцеві свідомі того якою важливою є пам’ять про героїв, підтримали ініціативу дружини Таїсії та подруги сім’ї Дар’ї Сітенко.
Камінь як символ незламності, стійкості та непорушності увіковічує пам’ять про полеглих мешканців масиву серед яких є військовослужбовці ЗСУ та добровольці, загиблі під час проведення АТО, на різних територіях фронту з 2022 року, і звісно ті, кого було вбито на території ЖК.

Тепер кожного, хто відвідує ЖК, на в’їзді зустрічає кремезний камінь з національним та бойовим прапорами. Біля пам’ятного знака залишають квіти, віддаючи данину поваги і пам’яті подвигу Героїв.

Розпорядженням Макарівської селищної ради від 20 січня 2023 року за особисту мужність та самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності України та Макарівської громади Олексій Володимирович Петрушенко нагороджений Почесною відзнакою (медаллю) «Незламним героям російсько-української війни. МАКАРІВ».