Володимир Шалімов про династію будівельників

Володимир Шалімов вже понад 40 років працює в будівельній галузі та керує успішним концерном «Агробудмеханізація». Меценат та благодійник, за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм нагороджений орденом «За заслуги» III та II ступенів. Подробиці життєвого шляху заслуженого будівельника України дізнавалися «Вісті».

Досьє: Дата і місце народження: 22 червня 1959 року у місті Біла Церква, на Київщині.
Місце проживання: місто Бориспіль, Київська область.
Родина: одружений, має четверо дітей.
Дружина — Мілана Шалімова.
Син Ігор Шалімов є партнером по бізнесу.
Освіта: вища. У 1981 р. здобув фах інженера-будівельника у Полтавському інженерно-будівельному інституті.
Кар’єра:
З 1981 р. працював майстром на Березанському домобудівному комбінаті.
1988–1991 рр. — головний інженер ПМК-237 тресту «Укрсільгоспспецстрой».
1991–2000 рр. — виконроб, головний інженер ТОВ «Агробудпереробка ЛТД».
1999 р. — очолив ЗАТ «Агробудмеханізація».
У 2001 р. до ЗАТ «Агробудмеханізація» приєднано Бориспільський комбінат будівельних матеріалів.
Дочірні підприємства: ДП «Агробуд», ПрАТ «ПМК-508», ПрАТ «Бориспільський комбінат будівельних матеріалів», ТОВ «Енергія-плюс ЛТД».
ПрАТ «Агробудмеханізація» — член Української асоціації якості, Торгово-промислової палати України та Київської області. Досягнення колективу ПрАТ «Агробудмеханізація» високо відзначені, зокрема почесними грамотами Кабінету Міністрів України (2003), Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, Київської облдержадміністрації.

Народився Володимир Шалімов у місті Біла Церква. Згодом родина переїхала до Борисполя, де ще школярем Володимир навчався в загальноосвітній школі №5 (нині ліцей ім. Костянтина Могилка), потім вступив на навчання до Полтавського інженерно-будівельного інституту, де здобув фах інженера-будівельника.

Батьківська дорога

Як виявилося, батько Володимира Шалімова Ілля Григорович свого часу теж був будівельником. «Батько мав важке життя: юнаком пішов на війну, — розповідає Володимир Шалімов. — В 1942 році, коли відступали наші війська з Донбасу, батько у 18 років пішов із військовою частиною. Його зарахували на курси водіїв, оскільки мали лендліз на машини зі США, тому він навчився керувати саме ними. Це була його юність, можливо тому він любив механіку до кінця свого життя.

Так, у 1943 році батько потрапив водієм 2,5-тонної вантажівки американської корпорації «Студебекер» в підрозділі танкової армії маршала Рибалка. На БТР Ілля Шалімов возив танковий десант.

За розповідями батька, який часто любив згадувати своє життя, переповідаючи історії про війну своєму внукові, а моєму синові Ігорю, студебекер обшивали броньованими листами і він їхав за танками разом із десантниками.

Батько прослужив до закінчення війни. Мав нагороди, ордени. В 1945-му звільняв Австрію, закінчив війну в 1945 році у Відні. Він розповідав, що в ті часи наші військові допомогли мешканцям Відня вижити, не померти з голоду, оскільки тоді, в травні 1945-го, там взагалі не було їжі. Німці все продовольство вивезли до зернини, тому радянські продовольчі бази наполовину працювали, щоб прогодувати містян. Після перемоги батько займався розвезенням цього продовольства мешканцям міста. В музеї історії Відня екскурсоводи до цього часу розповідають про цей факт із життя міста: як вдалося не померти з голоду завдяки військовим, радянським солдатам.

Потім були тяжкі післявоєнні роки. В 22 роки його направили до Афганістану, де він возив посла. Якось у легендарного лідера Шаха Ахмада навіть півроку був водієм».

Вже потім Ілля Григорович пов’язав своє життя з будівельною галуззю. Він працював у тресті «Бориспільсільбуд», куди його направили на роботу одразу після створення організації.

Спочатку, до цього, Ілля Шалімов уже працював начальником виробничо-диспетчерського управління «Київпромбуд». Потім почав працювати на посаді начальника управління виробничо-технологічної комплектації.

«Батьку дали квартиру і ми переїхали жити до Борисполя. В 7 клас в 1973 році я пішов у ЗОШ №5, — розповідає Володимир Шалімов. — Батько дуже хотів, щоб я став будівельником, щоб я пішов його шляхом. Він жив роботою і часто мене брав з собою на об’єкти по суботах. Я їздив з ним та бачив, як відбувається будівництво з нуля.

А коли я закінчив навчання в школі у 1976 році, якщо чесно, ніхто мене не запитував, де я мрію навчатися, батько вирішив, що я піду його шляхом. Тому я здав іспити в інженерно-будівельний інститут та успішно був зарахований. Полтавський інститут готував спеціалістів для сільбуду.

А ще батько хотів, щоб я навчився самостійному життю, тому вибір впав не на Київ, який поруч із домівкою, а на Полтаву, де потрібно було самостійно жити у гуртожитку, пристосовуватися до людей. Так розпочалося моє доросле життя, а батько до пенсії пропрацював директором Березанського домобудівного комбінату».

Родина на першому місці

Віра Володимирівна, мати Володимира Шалімова, працювала начальником відділу комплектування центральної бібліотечної системи. Вона закінчила навчання в Інституті культури, але не планувала робити кар’єру, тому що для неї родина була на першому місці. Батько, як керівник, щодня рано йшов на роботу та пізно повертався додому, тому що мав дуже відповідальну роботу. Тому вихованням Володимира та його старшої сестри займалася саме мати. До того ж, щоб робити в СРСР кар’єру, потрібно було бути членом КПРС, а мати Володимира була глибоко віруючою людиною. Вона закінчила навчання в Інституті культури, який був дуже атеїстичним, але при цьому зберегла віру.

«Мама дуже любила читати. У нас вдома завжди були книги українських класиків, — пригадує Володимир Шалімов. — Мама любила читати Натана Рибака, Юрія Смолича, Олександра Довженка. Наприклад, Степана Руданського всі твори мама перечитала разів зо три. Ось саме це мені запам’яталося з дитинства. Мамина любов до книг передалась і мені. Юрія Смолича я прочитав 6 томів. Це був один із моїх найулюбленіших авторів.

Як зараз пригадую, мама щовечора діставала з шухляди ікони, молилася Богові, оскільки була дуже віруючою людиною, а потім їх знову ховала, оскільки не можна було в атеїстичній країні вірити».

Коли Віра народилася, її батька вже репресували. Десь за три роки потому він загинув в таборах від туберкульозу. Він був головою сільради, активістом у селі під Горлівкою. Там, на Донбасі, були села окремо російські, українські, казахські. Батько Віри, Володимир, очолював українське село. Віру Володимирівну виховувала тітка Маня, яка була глибоко віруючою людиною. От звідки віра була й у матері Володимира Шалімова.

«Мама жила в українському селі, де були виселені куркулі, політкаторжани. Їх виселяли працювати на шахтах як мого діда, батькового батька, який був куркулем», — розповідає Володимир Шалімов.

Після одруження Віру Володимирівну запрошували в районний комітет партії: щоб піднятися кар’єрними сходинками, треба було вступити в партію, проте жінка відмовилася. Вона була чесною людиною, тому коли її запитали про причину відмови, так і сказала: «Не можу відректися від Бога».

Тому Віра Володимирівна все життя пропрацювала в бібліотеці. Люди її поважали. Для неї головною була родина і вона була щасливою, що мала час виховувати своїх дітей.

Юні кроки в навчанні та професії

«Я свого часу був майстром на Березанському домобудівному комбінаті та будував у Борисполі панельні будинки на Бежівці, на Глибочицькій, на Франка та інших вулицях.

Не хотів іти в будівельники — можливо, на мене вплинуло виховання матері. Адже батько весь час був на роботі. Хоча я їздив з ним на роботу по суботах, дивився всі ці об’єкти, не планував цим займатися. Дуже любив фізику та математику. Мав перші місця на олімпіадах. Тому мріяв пов’язати життя з фізикою. Проте батько вирішив інакше.

Хотів, щоб я навчився самостійно жити подалі від родини. Оскільки батько в 18 років пішов воювати на фронт, він вважав, що чоловік якнайшвидше повинен ставати самостійним, відповідальним за власне життя.

В будівельному інституті важко навчатися. Проте я успішно склав вступні іспити, — розповідає Володимир Шалімов. — До речі, всі ведучі начальники дільниць в Агробудмеханізації, а також виконавчий директор — всі навчалися в Полтавському інженерно-будівельному інституті, як свого часу і я. На мою думку, додатковою перевагою інституту було й те, що всі студенти, які приходили на навчання, були з областей: Черкаська, Полтавська, Харківська, Сумська, Київська — всі студенти в основному були з райцентрів та сіл. А «мажорів» у нас не було. Там панувала сільська українська культура, де студенти зверталися на «ви» до батьків, де всі дбали про чистоту своїх осель, обов’язково білили хати перед Великоднем, дбали про свою репутацію, людям було важливе їх добре ім’я.

Студентське життя було і важким, і цікавим, і захоплюючим. В гуртожитку жили по чотири студенти в кімнаті. І за всі 5 років навчання ми жодного разу не розсварилися до бійки, жили дружно. Стояли два столи, чотири ліжка, а на третьому курсі ми в оренду ще й телевізор взяли собі в кімнату. Ось так і жили. У студентські роки займався водним туризмом на байдарках. А ще з 2-го курсу я, як і всі хлопці, вже підробляв.

Що цікаво, мій старший син Ігор також другу вищу освіту здобував саме в цьому інституті. І коли він туди приїхав, пішов подивився в гуртожиток на кімнатку, в якій я прожив 5 років, йому було цікаво поринути в мою юність.

В ті студентські роки ми з хлопцями ділили шмат хліба, шмат сала, все було по-товариськи.

Інститут допоміг мені навчитися спілкуванню з людьми, жити серед людей не так, як заманеться, а щоб було добре всім біля тебе.

З другого курсу ми йшли підробляли. Розвантажували цемент, працювали вантажниками на м’ясокомбінаті, де носили важкі шкіри, бо, звісно, студентів до ковбасного цеху ніхто не впускав, щоб не об’їлися. А от самим елітним підробітком вважалася робота вантажником на кондитерській фабриці, бо можна було наїстися цукерок досхочу.

З третього курсу ми вже підробляли охоронцями, отримували 80 карбованців зарплатні. Ось так починалося доросле життя.

Я вчився гарно, майже все здавав лише на відмінно. Адже в інституті було престижно навчатися гарно. Ти мав повагу від студентів та викладачів, якщо був відмінником. Ми мріяли, як прийдемо на виробництво, як будемо підіймати країну. Хотіли бути потрібними, стати начальниками управлінь, керувати процесами на виробництві.

Про якісь багатства не йшлося. Всі знали, на який максимум міг розраховувати будівельник у радянські часи: це трикімнатна квартира на третьому поверсі, машина Жигулі 11 моделі, сервіз «Мадонна» в серванті, килим у квартирі, земельна ділянка 6 соток та дача 6х6. От і все. Тому кожен мріяв бути надійним кваліфікованим працівником.

Двічі мене запрошували залишитися на кафедрі для наукової роботи, проте я відмовився, хотілося йти працювати на лінію. На мене прийшов запит працювати на Березанському домобудівному комбінаті. Батько тоді вже пішов на пенсію і хотів, щоб я продовжив його справу. До того ж, мама не хотіла, щоб я їхав працювати на БАМ (будівництво Байкало-Амурської магістралі), адже всі тоді мріяли відбудовувати цілину, тому я відмовився заради мами від такої авантюрної думки.

До речі, один із моїх однокурсників поїхав на БАМ, прожив там 15 років, але повернувся в Україну, оскільки ніяк не міг пристосуватися до російського менталітету, хоча мав гарну кар’єру та став головним інженером об’єднання, мав квартиру, персональну машину. Проте українцю дуже важко зрозуміти той менталітет, де люди б’ються в чергах за алкоголем, лінуються щось робити.

Я почав свою кар’єру майстром в ПМК-28, в 1981 році. І мій перший об’єкт був на вулиці Бежівка у Борисполі. Мені дали бригаду покрівельників і я пішов на покрівлю. Потім були об’єкти у Баришівці та в інших містах».

Як зародилася власна справа

Майстер, виконроб, начальник дільниці, головний інженер — такий був кар’єрний шлях Володимира Шалімова. А потім у країні почалася Перебудова. «В 1992 році я зрозумів, що державне будівництво вже не матиме перспектив. Адже країна взяла курс на капіталізм, — пригадує Володимир Шалімов. — Нам у 1991 році принесли наші облікові картки і сказали — робіть, що хочете. Був дуже важкий період. Я пішов працювати виконавчим директором у приватну компанію «Агробудпереробка», а через дев’ять років, у 1999 році, почав мріяти працювати самостійно. Вивчав підхід власників компаній. Мені було 40 років, я розумів, що або починати зараз власну справу, або все життя продовжувати працювати на когось. Вирішив ризикнути. Якраз у цей самий час до мене прийшли працівники ЗАО «Агробудмеханізація» та запропонували посаду директора. Там було близько 90 акціонерів. Поміркувавши, вирішив придбати всі їхні акції, люди були не проти. Таким чином почався мій шлях у власній справі. Я вклав всі свої заощадження, які заробляв десятиліттями, щоб придбати акції, і став власником компанії.

Звісно, це був дуже великий ризик. Але все вдалося. У крайньому випадку я розумів, що раптом щось не вийде, піду працювати на когось, як і раніше».

Ставши власником Агробудмеханізації, Володимир Шалімов розумів, що для того, щоб будівельна компанія мала силу, потрібно будувати великі об’єкти, заводи, фабрики тощо. При цьому потрібно мати будівельників, інженерів, сантехніків та ін., які виконають весь основний комплекс робіт. І потрібен завод, який буде постачати бетоноконструкції.

На той час була одна проблема — завод Ковальської був основним постачальником бетону, проте він першочергово обслуговував столичні об’єкти, а область стояла в черзі до вечора. Траплялися цілі дні простою через відсутність можливості отримати вчасно бетон. Тому Володимир Шалімов придбав підприємство «Бориспільський комбінат будівельних матеріалів» — БКБМ, де не було жодного метра кабелю, все було порізане та продане. «По суті, ми придбали місце для виробництва бетону. Ми оголосили про початок роботи і колишні працівники прийшли до нас на роботу. Так ми набрали команду.

Через рік БКБМ повноцінно запрацював, — розповідає Володимир Шалімов. — Потім я запросив сантехніків із Києва, створили сантехнічну компанію. Так само й інші наші спеціалізовані компанії створено, щоб ми самотужки змогли закривати всі робочі процеси при будівництві.

Тому коли зараз ми заходимо на об’єкт, то розуміємо, що професійно будуть виконані всі етапи робіт, тому що немає підрядників ззовні, які можуть щось неякісно зробити або не виконати своїх зобов’язань і таким чином робота на об’єкті не призупиниться.

Наприклад, коли ми будуємо гіпермаркет, потрібно завести сантехніку, електрику. І якщо це підрядник ззовні, він отримує аванс. А компанії бувають різними, хтось може взяти гроші і зникнути. І таким чином може стати все виробництво. Оскільки на початку своєї діяльності я не раз із цим стикався, то змушений був переробляти, а мене це не влаштовувало, бо звик дотримуватися і строків здачі, і повністю відповідати за якість робіт. Ось саме тому зараз ми маємо і Агробудмеханізацію, і підприємства, які обслуговують всі потреби будівництва. Таким чином, ми знімаємо максимум ризиків».

Родинне коло

«Мій син Ігор Шалімов сам обрав професію будівельника, — розповідає Володимир Шалімов. — Я як батько цього не хотів, мріяв, що він стане дипломатом. Він гарно закінчив навчання в академії СБУ. Його поважали колеги на роботі у Київському міському управлінні СБУ. Були плани відправити його в школу розвідки. Але одного дня він вирішив отримати другу вищу будівельну освіту та повідомив, що йде працювати до мене на будівництво майстром. Йому тоді було 24 роки. Я місяць не міг з цим змиритися. Проте зрозумів, що це його вибір. З часом син очолив БКБМ, я вже зміг довірити йому цю роботу. З того часу пройшло 15 років. Ігор достойно йде шляхом нашої будівельної династії, яку започаткував його дід.

Менший син Дмитро закінчив навчання в Академії СБУ. Дуже гарно навчався, отримав звання лейтенанта. Наразі працює за фахом. Сини між собою дуже дружні, старший наставляє меншого, той радиться в усьому з Ігорем.

Старша донька Ангеліна вийшла заміж і проживає у Відні, наразі знаходиться у декреті. Найменша 8-річна донечка Віра, яку назвали в честь бабусі, зараз на канікулах у літньому таборі, де практикує англійську мову. Вона навчається в Києві в Міжнародній американській школі. Англійську мову знає краще за мене, вільно нею володіє. Коли ми подорожуємо по Європі, Віра полюбляє бути моїм гідом-перекладачем. Ми її всі дуже любимо, а Ігор її балує.

Моя дружина Мілана чесно витримує всі бурі нашого виробництва. Вона завжди є надійною берегинею домашнього вогнища та затишку. Я завжди раджуся з дружиною, коли приймаю важливі рішення, тому що вона розумна, мудра та любляча жінка.

Також у мого сина Ігоря дуже гарна дружина Анна, ми її всі шануємо, а ще є наша улюблена внученька, донечка Ігоря, наша радість Машенька. Ось така у нас родина Шалімових».

Коли почалася війна

У 2022-му Агробудмеханізація жодного дня не призупиняла роботу. Проте 24 лютого дали шанс кожному обрати, що робити надалі. Видали людям зарплату, а хто потребував палива для виїзду — дали безкоштовно.

Хто вважав за потрібне вивезти дітей, поїхав, інші, як і Володимир Шалімов, залишилися працювати, щоб робити те, що потрібно для держави. У міській раді було створено комітет з оборони, і підприємство все, чим могло, допомагало.

«Разом зі своїм сином Ігорем Шалімовим ми долучилися до допомоги місту. Почали робити «їжаки» з металу, який нам завезли, використали близько 150 тонн металу, а також блоки для доріг. За березень 2022 року на «БКБМ» виготовили близько 7 тис. блоків, а також близько 1,5 тис. кубів інших виробів із залізобетону для інженерного забезпечення укріпрайонів, — розповідає Володимир Шалімов. — З перших днів війни очолюване Ігорем Шалімовим підприємство «БКБМ» для укріплення лінії оборони надавало будівельні матеріали в Бровари, Бориспіль, Березань, Баришівку, Дівички, Переяслав.

Працювали цілодобово. На підприємстві також був організований хаб для завантаження вагонів з продовольством та іншою необхідною допомогою для відправки на Харків.

В перші дні повномасштабного вторгнення була велика проблема, оскільки закрилися всі АЗС, і ніде було заправити машини. Тому й швидка допомога, й пожежники, й поліція, й евакуаційні автобуси, які вивозили дітей із матерями, всі заправлялися в Агробудмеханізації, а паливо нам постачало місто.
На депутатських округах позалишалося багато інвалідів, жінок із дітьми, у яких чоловіки пішли на фронт, тому ми розвозили їм продукти харчування.
Зараз підприємство повноцінно працює. Маємо і військові об’єкти, і цивільні».

Володимир та Ігор Шалімови активно допомагають українській армії та добровольчим батальйонам, долучаються до надання допомоги на деокупованих територіях Харківщини, Херсонщини та інших областей.

Ініціативною групою за сприяння Ігоря Шалімова була підтримана ідея створення в Борисполі волонтерського центру «Перемога», під розміщення якого ним було надано безкоштовно у користування приміщення площею 1500 кв.м. Сюди відразу на другий день після повномасштабного вторгнення почали приходити багато мешканців міста, щоб стати пліч-о-пліч та волонтерити на благо міста та всієї громади. Створений волонтерський центр «Перемога» вже в перші дні об’єднав понад 350 волонтерів. Основну діяльність спрямували на допомогу ЗСУ, ТРО та ВПО.

«Серед надважливих завдань сьогодні — робити все задля перемоги — на сході України будуємо об’єкти національної безпеки та оборони, а на заході — об’єкти оборонної промисловості. Загалом маємо чотири важливих об’єкти оборонного значення, — розповідає Володимир Шалімов. — А ще як меценати долучилися до облаштування ветеранського центру в Борисполі».

Ветеранський центр обслуговуватиме військовослужбовців, членів родин загиблих, членів родин безвісти зниклих. ПрАТ «Агробудмеханізація» та ПрАТ «БКБМ» взяли на себе відповідальність щодо ремонту ветеранського центру, за гроші цих підприємств робиться ремонт приміщення та пандусів — це близько 2 млн грн.

Ті, хто йде пліч-о-пліч

«За ті 25 років, що я очолюю компанію, у нас утворився чудовий колектив. І це я вважаю однією із наших заслуг. Створено міцний, професійний колектив однодумців, — розповідає Володимир Шалімов. — У нас традиційно працівники або не витримують ритму та відповідальності роботи й звільняються через кілька місяців, або працюють десятиліттями на наших підприємствах. Наприклад, виконавчий директор працює на підприємстві 23 роки. А починав він із роботи майстром. Начальники дільниць по 20 років працюють.

Я завжди кажу співробітникам: «Ми будуємо у нашому місті. І нам завтра ходити цими вулицями. Нам дивитися цим людям в очі. Тому мені не все одно, що скажуть люди. Тому ми будуємо за всіма стандартами.

Коли починаємо будинок, все детально прораховуємо. Купили кран за 8 млн грн, бульдозер за 5 млн грн та ін. Тобто прораховуємо все, що нам потрібно для роботи і які суми плануємо заробити на об’єкті. І головне — ми не крадемо, тому маємо такі результати.

Наші працівники також мають можливість придбавати квартири із суттєвими знижками близько половини суми. А іншу суму людина виплачує протягом 10 років. Але до цього ця людина повинна відпрацювати у нас 10 років».

Загалом на підприємстві працює багато сімейних династій.

Наприклад, головний диспетчер Юрій Давидок, а його донька Наталія Ковалевська працює бухгалтером. Також і син Юрія працює на підприємстві.

Кошторисниця ПМК-508 Тетяна Клімюк є членом команди разом зі своїм чоловіком Ігорем, який працює водієм.

Як не пригадати й династію Дудіїв: покійний батько працював начальником дільниці, один син виконроб, молодший син працював слюсарем. Родина Дабудик — це бригада покрівельників: батько, син, дід. Бригада Телещуків — брати, дядьки, п’ятеро членів цієї родини працювали на підприємстві. Зараз дехто з них вже в лавах ЗСУ боронить нашу країну.

Виконроб Сисоєв, його зять майстром працює, а син заочно навчається в будівельному виші і працює підсобним працівником. І таких прикладів династій доволі багато.

«Кожна людина більшу частину життя проводить на роботі, — розповідає Микола Колодяжний, виконавчий директор Агробудмеханізації. Наприклад, я був майстром, виконробом, начальником дільниці, головним інженером, тобто технічним директором, ось так пройшов весь шлях до виконавчого директора. Закінчивши виш, прийшов та влаштувався майстром. І за 22 роки пройшов шлях до виконавчого директора.

Підприємство живе та діє. Звісно, бувають і злети, і падіння. Якщо задоволений замовник, є результат, то й тебе це надихає».

«Підприємство має свої здобутки — за 25 років жодного разу не було затримки заробітної плати. Це яскравий показник стабільності та надійності компанії, — резюмує Володимир Шалімов. На підприємстві є табу на інтриги та плітки, тому яким би гарним працівник не був, якщо він має такі риси, нам з ним не по дорозі. Ми цінуємо всіх працівників, тому що від кожного залежить робота. Дуже багато людей працює понад 10, а то й понад 20 років. Це і водії, і майстри, які вже стали начальниками дільниць, і виконроби. Всі знають один одного, як родина. Тому це також дає певний результат.

Наші об’єкти відомі: автобази, медичні заклади, заводи. Одним із перших об’єктів був цех по виготовленню медичних препаратів Гедеон Ріхтер в Україні. Нафтобаза Лукойл теж була на початку становлення компанії, паралельно будували автозаправочні станції. Було все: від атомної станції до багатоповерхівок та освітніх закладів. Лише за червень цього року Агробудмеханізація сплатила податків на суму 2 млн 200 тис. грн. Загалом за 25 років збудовано понад 150 будівельних об’єктів: багатоповерхівки, заводи, електростанції, школи, садочки, гіпермаркети і це далеко не повний перелік.

Агробудмеханізація — це 500 000 кв. м житлових будинків, 103 000 кв. м промислового будівництва, 200 кілометрів побудованих доріг, 5 спортивно-видовищних об’єктів, 5 зведених і реставрованих храмів і це далеко не все.

Наразі мрію про одне — щоб закінчилася війна, тому працюємо на перемогу. Далі будемо відбудовувати країну. Як буде перемога, в рідному Борисполі мрію побудувати ще багато шкіл та дитячих садочків, тому що діти — це наше майбутнє».

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама