Вісник Кагарличчини — Хто вони, довгожителі Кагарлика?

Вважається, що найдовше живуть у Японії – сім років тому в цій країні нарахували 57 тисяч жінок-довгожителів. Але й нам є чим пишатися. Сьогодні мова піде про двох жителів міста Кагарлика – Івана Юрійовича Корнієнка, якому в березні виповнилося 96 років, та Анатолія Дмитровича Антошка, 1929 року народження.

«НА ЖИТТЯ НЕ СКАРЖУСЯ»

Іван Юрійович Корнієнко проживає у Кагарлику майже 40 років. Народився у селі Будище, що на Черкащині. Має доньку Тетяну, яка щотри місяці приїжджає до тата з далекого Х’юстона, вирішуючи всі побутові питання. А в інший час допомогу йому надають соцпрацівники Кагарлицького територіального центру соціального обслуговування, зокрема, Наталія Дейнеко.

Усе своє трудове життя Іван Юрійович пропрацював муляром. Зводив нові будинки у різних куточках країни, адже йому довелося працювати і на рідній Черкащині, і на Донеччині, і в Криму.
Разом із ним радість і горе завжди розділяла вірна дружина Марія Петрівна, яка 4 роки тому залишила цей світ.

Хоча на долю ветерана припали і воєнні лихоліття, і голодомор, і важка щоденна фізична праця, він і сьогодні у свої 96 років випромінює оптимізм, дуже часто посміхається. Каже, що радісних днів було більше.

«На життя не скаржуся, – розповідає Іван Юрійович. – Бувало важко, але нічого – впоралися. Хорошого було більше».

У 1944 році Івана Юрійовича призвали до лав Радянської армії – відразу після звільнення Черкащини від окупантів. Тоді йому було лише 17 років. Служив в артилерії. Утім, розповідає, що зважаючи на юний вік, безпосередньої участі у бойовий діях не брав: «Таких юнаків, як я, берегли, на вогонь не посилали». Після війни ще протягом 6 років служив у військовій частині.

Згодом – багаторічна праця на будівництві. У ті роки соціально-побутова сфера з року в рік розвивалася, по всій країні зводилися нові об’єкти – лікарні, дитсадки, заклади культури, школи, багатоповерхівки. Доводилося дуже багато будувати.

Від буденної фізичної праці знаходив розраду дома, в сім’ї. Дуже допомагала дружина, яка завжди його підтримувала. І коли Іван Юрійович після 10 років проживання у Феодосії вирішив переїхати ближче до Києва, вона теж не стала суперечити. Швидко зібрали валізи і поїхали. Зупинилися в Кагарлику. Це місто сподобалося подружжю Корнієнків ще в ті часи, коли проїжджали через Кагарлик у Звенигородку. Та й доньці Тетяні тут все було до душі. На той час Іван Юрійович був уже на заслуженому відпочинку.
Доки дозволяло здоров’я, хазяйнував по господарству. Він і нині дуже полюбляє вийти на город, посидіти у затінку дерев свого садка.

Як зізнається ветеран, він упродовж життя завжди намагався жити по совісті, і, можливо, за це Бог й дарував йому довголіття. Допомагати іншим, стверджує довгожитель, його навчила мама Олександра. Він із гордістю згадує той день воєнного лихоліття, коли мама наважилася врятувати життя одній маленькій єврейці, надавши їй прихисток у своєму будинку. Про це ніхто не знав, окрім Івана, його мами та тата. Вже через тиждень, коли село звільнили радянські війська, і врятована дівчинка вийшла зі схованки, усі односельці дізналися про цей секрет.
«Дівчинку звали Віра Едельман, – розповідає Іван Юрійович. – Мама її врятувала в той день, коли німецькі окупанти зібрали близько трьохсот євреїв у сільський клуб, після чого повели до лісу на розстріл. Тримали її на горищі, їжу носили вночі, щоб ніхто нічого не запідозрив, накривали ковдрою та соломою. Навіть найближчі мамині родичі не знали про це».
Все життя врятована дівчинка була вдячна Корнієнкам. Після війни Віра проживала у Вільшані, згодом – у Білорусії, а ще пізніше переїхала до Ізраїлю. Іван Юрійович і досі зберігає листи від врятованої Віри Едельман.

Будівельник Іван Юрійович Корнієнко – людина безкорислива. Він не нажив «палат кам’яних». Зате після його трудів залишилися школи, лікарні, садочки.
«Кожна цеглинка в стінах тих будівель мені знайома. Ось це я розумію… Заради цього варто було жити», – каже ветеран.

«ЧАСИ БУЛИ НЕПРОСТІ, АЛЕ ЦІКАВІ»

Анатолій Дмитрович Антошко народився у Буртах далекого 1929 року, однак, більшу частину свого життя прожив у Кагарлику. Закінчивши в селі семирічку, продовжив навчання у Ржищівському будтехнікумі. Згодом здобув також і військову спеціальність – після закінчення військового училища працював старшим техніком з електрообладнання багатодвигунових літаків.

Втім, стверджує Анатолій Дмитрович, військова служба була нетривалою – із далекої Карелії він повернувся додому, придбав у Кагарлику недобудований будинок і разом із сім’єю почав облаштовувати своє родинне гніздо. Дружина Марія теж була родом із Буртів. Тож переїзду ближче додому була тільки рада. Так у Кагарлику вони разом і виростили двох дітей.

Під час роботи геодезистом в «Укрколгосппроекті» Анатолію Антошку довелося обслуговувати Кагарлицький, Миронівський, Богуславський і Обухівський райони. Згодом його призначили на посаду директора лісоскладу, ще пізніше трудився в управлінні сільського господарства райвиконкому у відділі капітального будівництва з будівництва колгоспів. Працював, не покладаючи рук. Зізнається, що іноді по три роки не йшов у відпустку.

Цей період життя він згадує із задоволенням: колектив був хороший, молодий, перспективний. Працювали в єдиному пориві.
«Це був дуже непростий час. Непростий, але цікавий. Район переживав період становлення, роботи – непочатий край», – каже довгожитель.

Анатолій Дмитрович із гордістю згадує, як під його керівництвом у Кагарлику встановлювали нову потужну електропідстанцію.
«На той час, – розповідає довгожитель, – у Кагарлику була лише дизельна підстанція на території парку. Вона працювала з перебоями. А я вже був майстром і саме нашій бригаді доручили цю справу. Це було і цікаво, і відповідально. Весною почали будувати, а роботу закінчили у переддень жовтневих свят, під’єднавши до нової електропідстанції не лише місто Кагарлик, а й три прилеглі села. Це була дійсно визначна для району подія».

Криком і лише наказами порядку не наведеш, і Анатолій Дмитрович це чудово розумів. Він умів налагоджувати стосунки зі своїми підлеглими. Вмів їх зрозуміти, а якщо потрібно, то навчити, допомогти і словом, і власним прикладом.

Незважаючи на поважний вік, ветеран не звик сидіти без діла. Сам може за собою доглянути, та й подвір’ям прогулятися любить і біля хати щось зробити.

Ми поцікавилися у ветерана секретом його довголіття. Він виявився простим, але важливим: любов до близьких, друзів, природи і, безумовно, здоровий спосіб життя. Зі слів родичів, Анатолій Дмитрович завжди вирізнявся працьовитістю, оптимізмом і позитивним настроєм.

Ті, хто його знає, кажуть, що Анатолій Дмитрович ніколи нікого не засуджував, намагався в усьому допомагати людям.
«Чого тільки не було за прожиті роки, але для себе я засвоїв одне – ніколи не потрібно злитися, зациклюватися на дрібних неприємностях, – каже довгожитель. – Це все минає, наповнюйте своє життя позитивними емоціями та любіть інших!»

Джерело: Вісник Кагарличчини — Головна