Віра Іщенко ("Материнське серце", Обухів): "Я довго не роздумую, мій девіз – куй залізо поки гаряче"!
У фантастиці, як відомо, є поняття «місць сили». Менш відоме, але також присутнє – «люди сили» (в оригіналі «люди довгої волі»). Ті, хто може протягом життя йти по сліду Ідеї, котра і є тим самим Дороговказом.
Дороговказ, котрий веде обухівських волонтерів називається популярним в наш час терміном «емпатія». Колись її називали «співчуттям» або «співпереживанням». Вона завжди буде стержнем всіх без винятку світових релігій, як авраміїстичних, так і дхармічних.
В Обухові завжди були люди, позначені нею наче духовною родимкою.
Одна з них ВІРА ІВАНІВНА ІЩЕНКО – патріарх (чи матріарх?) обухівського волонтерства.
Людина, котра знає про співчуття ВСЕ
***
Пригадайте як почався ранок 24 лютого 2022 року
З тривоги, як і у всіх. Чоловік каже: почалась війна, але я не вірила до останнього. Хотілось думати, що це помилка, що все буде добре. Істерики не було, не було й біганини, бо ми з самого початку прийняли рішення нікуди не виїжджати. Заздалегідь зібрали тривожні рюкзаки, як і радили. Ліки, документи, все, що треба, але всією родиною залишились в місті. Отак все і почалось.
Як з’явилось ГО Материнське серце?
Громадська організація Материнське серце створилась в 2009 році, започаткувала її Мишко Валентина Андріївна, вона й досі почесна голова організації. Допомагали алко- і наркозалежним людям в Германівському реабілітаційному центрі, при протестантській церкві «Життя». Люди жили там, ходили на молитви до церкви, а ми допомагали чим могли: возили продукти харчування, одяг. Цей центр функціонує й досі, але з 2014 року в Материнського серця вже інші напрямки.
Як розпочався Ваш шлях у волонтери?
Ми з Валентиною Андріївною і Богданом Мишком вже давно друзі, потоваришували певно з 2000-х років і коли створювалась організація, вони запросили й мене приєднатись. Спочатку я була координатором, а в 2017 році очолила ГО Материнське серце. Ми тоді не знали такого слова «волонтери», називали себе – «небайдужі люди».
Бажання допомогти, захистити слабшого, напевно в мене в крові. Ще в дитинстві додому собак і котів приносила, рятувала їх. Мама на мене кричала бо було й таке, що стрибала за ними в кар’єри. Люди повикидають, а вони малі, пищать, я ж теж ще дитина, мені шкода. Подругу свою в школі захищала, її хлопці ображали, а я не могла змовчать, битись навіть лізла, швабри так і летіли. Казала: тільки хто її троне – буде матиме справу зі мною.
Які основні напрямки діяльності?
З 2014 року, коли почалась війна, ворог окупував Крим і Донбас, в Обухів почали їхати переселенці, і ми почали паралельно допомагати й цим людям. Треба було знайти житло, облаштувати. Тоді ж не було такого як зараз.
А чим далі, то все глибше і глибше занурювались у волонтерський рух, дівчата почали їздити на схід. Цим займались Валентина Миколаївна і Наташа Олійник – наша водій, Ліда Андрєєва тоді з нами була, теж їздила, Валентина Мисяк. Особисто я не їздила. Ми тут збирали і відправляли допомогу, переважно продукти харчування. Отак їздили по черзі, возили допомогу хлопцям на фронт, а ще плюс допомога людям похилого віку. Якось організували акцію допомоги «кому до 90-та». Наталя Любиченко цим зайнялась і ми ходили вітати людей поважного віку. Їх вже небагато, але вони дуже потребують уваги.
Тваринами опікуємось, багато разів до нас звертались з притулку в Деремезні. Ми завозили і харчі, і дрова, і щебінь, і пісок. Це як крик душі, мені дуже боляче дивитись на страждання тих тваринок.
Ще дітям допомагали, познайомились з дітками Гірської спеціалізованої школи-інтернату на Луганщині. Зараз його вже немає, вщент розбитий, а тоді відправляли їм іграшки, смаколики і самі їздили. Та й вони до нас разів з 5 приїжджали, наша міська рада оплачувала проїзд. Пастор Церкви Спасіння Анатолій Миколайович ще живий був, перейнявся долею сиріт, приймав їх і діти дуже Обухів полюбили. Тут організували їм п’ятиразове харчування, екскурсії різні, в Київ возили, заходи організовували. Потім почався ковід і діти так плакали, що не могли приїхати в Обухів. Потім війна, діток вивезли звідти звичайно, але вони досі згадують Обухів.
Поки не створилась організація «Допомога сім’ям загиблих», яку очолила Ольга Тимко, ми опікувались родинами загиблих, збирали кошти, вітали діток зі святами, намагались організувати продуктові набори
Ви дружина, мама, бабуся, волонтерка. Як рідні реагують, що Вас часто немає вдома?
Спочатку в родині не було розуміння, діти ображались, що внуки ростуть, а я їх майже не бачу. Але кілька років тому, на День народження, доня сказала, що спочатку не розуміла мене, а зараз бачить, що те, чим я займаюсь, воно моє, і потрібно робити те, до чого лежить душа. Підтримали мене.
Я довго не роздумую, мій девіз: куй залізо поки гаряче. Оце щось вирішила, пішла і відразу роблю, інакше чи забула, чи не встигла. Мої дівчата, «бджілки» я їх називаю, так і кажуть: «треба вчитись у Вас цієї рішучості».
Як на все вистачає часу і сил?
Бо дома майже нічого не роблю (сміється), буває як залишусь, то не знаю, де себе подіти. Бувало й таке, що й в три години ночі йшла з дому, бо треба було зустріти волонтерів із Житомира. Не будуть же вони мене до ранку чекати. Поїхала, загрузились до 5 ранку, та вже й додому нема коли йти, так і залишилась далі працювати. А колись взагалі ночувала, чекала автомобіль, а щось довго не було. Та й нічого, роботи у мене багато, я собі пакую речі, щось роблю. Було таке, що йшла на 8 ранку, а додому вже на останній автобус о 22 їхала.
Спасибі чоловікові, він хоч і бурчить, але підтримує мене. Наварить супу, а я прийду та й поїм.
Але, здоров’я вже не те, дуже перехворіла на ковід і це дало ускладнення. Трохи зменшила темп, приділяю більше уваги родині. Четверо онуків до мене приїздить по вихідним, я з ними. Та й чоловік хворіє, ходить не може. Раніше допомагав по господарству, тепер вже сама буду.
Щось змінилось в організації від 24 лютого? Приєднуються люди до Вашого руху?
Приєднуються, люди хочуть допомагати, приходять і молодь, і старші. За цей рік з дуже цікавими людьми познайомилась.
Багато приходять сітки плести, цей напрямок курує Артюшенко Олена Василівна. Я займаюсь організацією роботи волонтерських наметів, теж приходять люди чергувати.
Світлана Чаплінська відповідає за фінанси, організацію різних зборів і заходів. Хоча все це ми разом робимо, і збираємо, і загружаємо-розгружаємо автомобілі. Все спільно.
Для мене люди – найважливіше. Ми з Валентиною Андріївною цю організацію ліпили так, щоб вона не розпадалась, щоб ніхто не ображався. Я завжди вітаю з Днем народження всіх своїх «бджілок», стараюсь приділить увагу. Стоїть на наметі волонтерка, 81 рік їй виповнюється, ми купили тортик, пішли привітали, підняли настрій. Завжди запрошувала своїх дівчат на різні концерти і заходи. Не було такого, щоб не обдзвонила і не запросила: ось у мене є квитки, ходімо. Для мене люди головне. Я, як голова цієї організації розумію, що без людей вона нічого не значить, без людей ти ніщо. Людей треба шанувати, довіряти. І дійсно, у нас така довіра і правило: не руш, не тронь. У жодної з нас і думки немає, щось собі брати з того, що нам передали для допомоги, навіть цукерки чи печива.
Коли чую: «вам, волонтерам платять», завжди кажу: люди добрі, приходьте до нас, постійте з нами на морозі, у спеку і подивіться як тут платять. І люди дивуються, як, так, безкоштовно.
Що найяскравіше запам’яталося за ці роки волонтерської діяльності?
Дуже додало позитиву – це мистецький центр Олени Василівни. Почали збирати сорочки, я теж долучалася, мені це було дуже цікаво, навіть з Полтавщини все тягла. А сорочок у нас в офісі все більшає й більшає, вже місця не вистачає, треба шукати окреме приміщення. Олена Василівна спочатку хотіла окрему кімнатку, але я була права – кімнатки не вистачить. Почали їздити на різні фестивалі, спочатку нас було п’ятеро. Але такі емоції, вбрання українське, дуже гарно. Стали ми впізнавані і почали доєднуватись учасники. І це все заслуга Олени Василівни. Я так загорілася, бувало, приїжджаємо в якесь село, і я зразу: у вас є сорочки? Давайте нам сорочки (сміється). Згадується перший показ вбрання на сцені, як нас багато зібралось, як гарно все пройшло, молодь почала долучатись.
Чи не виникало думки перестати цим займатися?
Спочатку ні, це моє дітище, але коли захворіла було важко. Хоча думки просто покинуть не виникало. А от делегувати молоді – так. Валентина Андріївна мені доручала керівництво зі словами: «я молодшим передаю». А тепер настала і моя черга естафету передати молодим, активнішим. Дівчата-педагоги, у них багато енергії, вони гарно організовують заходи. А я буду підтримувати.
Ви кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня. Які відчуття були, коли отримали нагороду?
Земля пішла з-під ніг.
Подзвонили з офісу Президента, повідомили. Я спочатку думала може помилка, але ні, запросили на святкування Дня Незалежності на Майдан і там вручили.
Я відразу сказала дівчатам: це орден не особисто мені, це нагорода всій нашій організації, всіх нас. Я сама не зробила б того, що ми зробили спільно.
Що зробите в першу чергу після Перемоги?
Мабуть сяду і тихенько поплачу. Стільки біди, втрат, горя. Зустрінусь з дівчатами, обійму. Подякую Богу, що залишились живими рідні, внук, який зараз на війні. Ось так.
Відео
