ВІН ПОВЕРНУВСЯ, А Я НЕВПИННО ПЛАЧУ…

Понад 100 мешканців Макарівської громади, за час повномасштабного наступу рашистів, загинули в лавах Збройних Сил України, захищаючи територіальну цілісність України в боях з російськими окупантами. Сьогодні згадаємо про одного з Героїв – Ярослава ПРОКОПЕНКА, якому 22 липня виповнився б 31 рік.

Ярослав Прокопенко народився 22 липня 1993 р. в с. Ситняки на Макарівщині. Як згадує батько Віктор, Ярослав був спокійною дитиною. Відмінником в школі не був, але вчився добре. За словами батька, знання Ярославу давалися легко.

Улюблений предмет – історія

Мати Світлана згадує, що улюбленим предметом Ярослава в школі була історія. Багато в чому це пов’язано з тим, що батько з дитинства привчав сина до віршів Тараса Шевченка і розповідав історію України, яку ще тоді мало де можна було прочитати.

До 1-го класу у 2000 р. Ярослав пішов у Ситняківську середню школу. Там він вчився до 6-го класу. Потім його, разом з молодшим братом, батько перевів до Червонослобідської середньої школи. Саме там Ярослав і отримав атестат про повну середню освіту.

Роман Ільченко, один з найкращих друзів, згадує: «Ярослав був доброю людиною, завжди вислухає, дасть пораду. Але робив так, як він вважав за потрібне. Ріс патріотом України. Ще до війни не любив русню. Крім історії любив футбол. Вболівав за київське «Динамо»…

Після школи Ярослав вступив до Національного університету харчових технологій, де отримав спеціальність «інженер-механік устаткування бродіння».

Розчарування в армії…

Після закінчення університету сказав батькам, що хоче піти в армію. Відслужив строкову службу, у Широкому Лані (Миколаївська обл.). Отримав військову спеціальність «водій-заправник». По закінченню служби пропонували підписати контракт, але, за словами батька, за період служби Ярослав розчарувався в армії.

Після армійської служби пішов працювати пивоваром на пивоварню «Varvar», спільний україно-бельгійський проєкт. Паралельно закінчив курси та отримав диплом програміста.

У липні 2019 р. одружився з дівчиною Вікторією.

Дружина Ярослава розповідає, що познайомилась з ним ще у дитинстві, він уже тоді здавався їй дорослим та дуже розумним.У житті дорослому він був врівноважений, спокійний, щирий. «Впевнена не знайдеться людини, яка б погано відгукнулася про Ярослава», – додає Вікторія.

Як згадував друг Роман, Ярослав дуже хотів мати власних діток. У його планах було побудувати власний невеличкий будинок. Але плани змінила війна…

Перебування в Ситняках

Батько згадує, що з початком повномасштабного вторгнення росії, Ярослав з друзями привезли родини до Ситняків. А самі поїхали в Макарів, щоб стати на військовий облік, але на той момент місцевий військкомат уже було евакуйовано. Ярослав з друзями залишився в Ситняках.

Коли ситуація в селі стала складною, за порадою батька, Ярослав вивіз всіх жінок, матір та тіток на захід.

Мати Світлана згадує, що Ярослав вивіз їх до Тернопільської області, залишив там, а сам, нікому не сказавши, повернувся в Київ. І відразу добровольцем пішов до військкомату за місцем реєстрації. Рідним нічого не повідомив. Лише, через тиждень, 17 березня 2022 р. батькам розповів, що уже йде в армію. Батько Віктор говорив, що в голосі сина був лише позитив, коли він повідомляв новину.

Доброволець

Дружина Вікторія згадує, що Ярослав ще у перший день був у військкоматі за місцем реєстрації, але тоді сказали, що поки вони нічого і нікого не записують бо немає наказу. Коли ми виїхали з Ситняків, відвезли маму з родиною у безпечне місце, Ярослав запропонував мені з ним поїхати на захід України. Уже в дорозі він сказав «що просто хоче щоб ми побули вдвох». Через два дні дороги вирішили повертатись до Києва. Як зазначав Ярослав «це, напевно, найкращі дні з початку війни, бо ми вдвох». Пройшло декілька днів, він сказав, що збирається у військкомат. Його відразу забрали на навчання. Я приїздила до нього у військову частину, щоб побачитись хоч на 5 хвилин. Ми з ним кожен день списувалися та зідзвонювались. Він мені дуже щиро та радісно казав «Золотко, я повернусь, ти будеш багато сміятись». Він повернувся, а я невпинно плачу. Обіцяв: «Повернусь, будемо тільки удвох». Я чекала його з армії в 2016 р., а потім чекала з війни у 2022 р. Це була така любов, яка буває раз в ніколи.

За направленням Ярослав потрапив до 43-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила. Служив в розрахунку «Піона». Маючи математичні здібності, дуже швидко освоїв артилерійський бусоль. За словами командирів, Ярослав на бусолі працював відмінно.

Після двох тижнів навчання, Ярослав з частиною був направлений на Харківщину. А згодом перекинуті на Донеччину. Мати Світлана згадує, що в розмовах Ярослав говорив: «Ми і самі не знаємо, де точно зараз перебуваємо…»

“Звідки?”

Ярослав кожного дня дзвонив мамі. І 6 червня об 11.45 він подзвонив додому. Під час розмови з сином, мати в трубці почула викрики побратимів «Ярославе, летить». Він, не кладучи трубку, запитав «Звідки?» І на цьому зв’язок розірвався. Після цього Ярослав більше не відповідав на дзвінки. Мати постійно дивилася в телеграмі чи не заходив…

7 червня, у вівторок, ввечері подзвонили з бригади і розповіли, що розрахунок «Піона» потрапив під ворожий артилерійський обстріл. З усієї обслуги залишилося в живих лише двоє військовослужбовців.

За документами стало відомо, що трагедія відбулася у с. Званівка поблизу Бахмуту на Донеччині.

Повернення додому…

Поховали Ярослава Прокопенка у Ситняках, на місцевому кладовищі, 11 червня 2022 р.

2 серпня 2022 р, Указом Президента України № 551/2022 старший солдат Ярослав Пропопенко за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. Станом на лютий 2023 р. батьки нагороди ще не отримували.

Кожного літа в Ситняках друзі Захисника проводять Кубок імені Ярослава Прокопенка з футболу.

Закінчити розповідь хочеться словами Романа Ільченка «Ярослав – це та людина, яку я називав друг. Таких більше не буде…»