Ветеран війни Павло Коваленко: від Лисичанська до Попасної

image
31 Травня 2024, 17:22
Поділитися:

З Павлом Коваленко журналіст «Вістей» вперше зустрівся на одному із заходів для дітей загиблих воїнів, організованому в міському парку. Його важко не помітити: молодий, життєрадісний чоловік з посмішкою, весь час спілкується з людьми або дітьми. Його життєва енергія просто надає наснаги. І ти лише потім помічаєш інвалідний візок, у якому знаходиться чоловік, а також те, що у нього ампутовані обидві ноги. Це людина, з якої хочеться брати приклад. Саме тому ми ділимося з вами історією його життя.

Життєві перипетії

Павло Коваленко — військовий, служив в ЗСУ в службах спеціальних операцій з 2014 по 2016 рік. Потім отримав поранення, був переведений в іншу бригаду у роту спеціального призначення. Мав посаду головного сержанта взводу. У підпорядкуванні військового було близько 30 людей.
Народився у місті Дніпро. Має старшого брата. Коли хлопець йшов до 6 класу, у 2006 році його родина переїхала жити до Борисполя. Тут Павло навчався у ЗОШ №6 (нині ліцей «Лідер»). Батько працює стоматологом, мати — викладач фортепіано у музичній школі.
Після закінчення школи Павло навчався у виші — закінчив МАУП, факультет економіки, управління бізнесом. Працював начальником відділу товарного обліку.

Потім в 2014 році почалася війна і з того часу чоловік пішов служити в ЗСУ. Спочатку були Лисичанськ, визволення Попасної, деякий час воював в Іловайську. Пройшов котел Дебальцево.

20 вересня 2014 року Павло одружився. В 2015 році став батьком — у нього народився син Мирослав. Невдовзі, в 2017 році, народилася і донечка Мирослава. Проте через службу чоловіка та постійні переживання дружини за його життя, подружжя розлучилося, це було через п’ять років після весілля. Жінка не витримувала військового графіка чоловіка, бажала, щоб він залишився вдома. Але Павло вирішив, що не залишить службу, оскільки обов’язок захищати країну для нього був першочерговим.

Поранення

Перше поранення Павло отримав в 2015 році в Дебальцево. Потім в 2017 році, коли відірвало шмат ребра, а останнє трапилося в 2022 році. Зараз, коли після поранення Павло залишився без двох ніг, вважає, що іншого шляху не уявляє. А якби вдалося врятувати хоч одну ногу, продовжив би службу інструктором в ЗСУ.

«В 2022 році захищав місто Попасна. На штурмовій операції прильотом відірвало одну ногу, — розповідає Павло Коваленко. — Пам’ятається все чорне, якісь іскри та те, як відлетіла нога. А другу ногу розірвало так, що вона розвернулася повністю, частину кісток взагалі вирвало, осколок застряг в стегні, пробиті легені. При цьому продовжувався бій. Ворог був ближче 100 метрів. Я присів та почав собі надавати першу медичну допомогу, наклав турнікет. У цьому бою також від вибуху відірвало плече, розірвало всю ліву сторону. Проте я вижив — побратим Мар’ян витягнув мене з поля бою. Насправді я прийшов рятувати його з хлопцями з оточення. А в бою вийшло так, що він врятував мене.

Ми зав’язали бій, щоб допомогти побратимам вийти з оточення. Вони просили по рації підтримати з нашого боку бойовими діями. Тому ми рушили в бій. Адже їх роту 80 воїнів взяли в кільце в Попасній, а ми на той час уже вийшли з міста. І ми, 18 чоловік, пішли в тил ворога, щоб зав’язався бій і наші хлопці змогли вийти з оточення. Свою задачу ми виконали. Всі залишилися живими, хоча й ушкодженими».

Павлу надали медичну допомогу. А далі чекали приїзду БМП, дуже довго не могли евакуювати, тому що розпочався сильний обстріл. Як тільки прорвалася до військових бойова машина піхоти, Павла відвезли в Бахмут. Потім були інші локації, остання з яких — військовий госпіталь в Києві. Потім лікування у Польщі. Там ногою розповсюдилася інфекція, її не вдалося врятувати, довелося ампутувати. Так Павло залишився без обох ніг, але живий. Поранили Павла 5 травня 2022 року. Довго боролися лікарі за ногу, але довелося ампутувати її майже через рік, 1 квітня 2023 року. Тепер Павло ходить на протезах або переміщається в інвалідному візку.

«Перші пів року після поранення я навіть не вставав, — розповідає Павло Коваленко. — Було емоційно дуже важко. Адже рука 5 місяців не рухалась через поранення плеча, однієї ноги вже не було, а іншу тоді ще намагалися врятувати. Наразі рука тримається лише на м’язах та сухожиллі, проте я можу підіймати нею до 20 кг, регулярно займаюся спортом. Сьогодні я маю єдине бажання — щоб мої ноги не даремно залишилися на війні, щоб була перемога. Мрію, щоб наша країна була європейською.

Воюючи, я був морально готовий життя покласти за країну, тому й зараз займаюся всім, чим можу. Коли воюєш 10 років і займаєшся штурмом, є розуміння, що ти будеш або двохсотим, або трьохсотим. Тому після поранення було лише одне завдання — підняти себе на ноги. І вже сьогодні я вільно пересуваюся на інвалідному візку або коли одягну протези, ходжу без обох ніг. Просто це важко, але можливо».

Ветеран війни Павло Коваленко:  від Лисичанська до Попасної

Батько чотирьох дітей

В березні друга та побратима Павла вбили під Лиманом. І він почав допомагати фінансово його дружині Тетяні, адже в неї залишилося на руках двоє маленьких дітей. «Я вважав, що хтось повинен допомагати виховувати його дітей. Свого меншого сина мій побратим навіть на руках не встиг потримати, він народився в травні 2022 року, а його батько загинув в кінці лютого 2022 року, — розповідає Павло Коваленко. — Коли мене поранили, мав дівчину, яка одразу від мене відвернулася, адже не потрібен такий без ніг. А от Тетяна у всьому мене підтримувала і не покинула. Ми з нею вже одружені і у травні повінчалися. Ми разом йдемо по життю: я, дружина, дворічний син Артем та шестирічний син Даня.

Тепер я тато чотирьох дітей. Мирослав та Мирослава від першого шлюбу живуть у Польщі. Я їх туди вивіз, оскільки вони були в окупації на Сумщині. Я тоді воював в тому напрямку, прорвався до них та вивіз. З 2022 року вони проживають у Польщі зі своєю матір’ю. Найстаршому сину Мирославу в червні буде 9 років, а донечці Мирославі також влітку, але в липні, виповниться 7 років».

Ветеранська робота

Наразі Павло працює в управлінні соціального захисту та ветеранської політики. Допомагає ветеранам пройти той шлях, який здолав сам після повернення із зони бойових дій. З часом дружина Тетяна, яка є вдовою загиблого героя, також почала працювати у ветеранському центрі. Адже хто як не вона розповість жінкам зі схожою долею, як пройти шлях, як виживати у горі та біді. До того ж, дружина Тетяна найбільший мотиватор Павла, спонукає його діяти.

«Хочу звернутися до побратимів, які повертаються з війни: не опускайте руки, беріть приклад з людей, які йдуть по життю далі, незважаючи на обставини. Поранення — це не кінець, це початок іншого життя. Звісно, потрібно мати мужність піти на війну. І вони її мають всі, вони всі люблять нашу країну. І треба знаходити сили жити після поранення. Є хлопці такі, як і я, які зроблять все, щоб допомогти вам встати на ноги, але для цього потрібно ваше бажання. Якщо я, залишившись без обох ніг, знайшов це бажання, то це може зробити і інший мій побратим. Головне — бажання. Тому майте надію, віру, любіть батьків», — підсумував розмову Павло Коваленко.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама