Тетяна Йосипенко у свої 94 роки читає газети та книжки і переказує прочитане подругам

image
12 Лютого 2019, 10:19
Поділитися:

Автор Visnik, Опубліковано: Лютий 12th, 2019

Тетяна Йосипенко та Марія Дейнега доживають свого віку у будинку престарілих в Ташані

Йосипенко Тетяна Іванівна із Денис (Переяслав-Хмельницький р-н.) наразі є найстаршою мешканкою стаціонарного відділення для постійного та тимчасового перебування одиноких непрацездатних громадян, що у Ташані. Їй 94 роки і, як на свій вік, тримається ще бадьоро. Дітей, які б опікувалися нею на схилі років, бабця не має.

– Заміж я не ходила, то й дітей не народила, – каже Тетяна Іванівна. Вона з трьома хустками на голові. Ще однією підв’язала собі поперек. – Та в мене й родичів близьких немає. Тож змушена оце доживати свого віку в казенному домі. Хоча як подумати, то тут мені навіть краще аніж вдома: є з ким поговорити, і лікують тут відразу, як занедужаю, і про їжу я не турбуюся, бо її приносять ледь не в ліжко.

Це фото зроблене у Відні під час Другої Світової війни

До будинку престарілих Тетяна Йосипенко потрапила 25 січня цього року. А влаштували її далекі родичі – вона про це сама їх попросила.

– А ти, жіночко, говори до мене поволі, бо я погано чую, – просить мене бабця. – І бачу я також вже нікудишньо, тож читаю в окулярах. Це добре, що тут є бібліотека. Адже я так люблю читати. Зараз дочитую книжку Михайла Циби “Солдатки”. Загалом мені подобаються книжки про війну, бо добре її, кляту, пам’ятаю. Не стирається з моєї пам’яті й те, як нас, молодих дівчат, не з власної волі забрали на роботи в Австрію. Там я жила в бараку із дев’ятьма дівчатами з Ташані. Ось на фото двоє з них. Їх прізвища вже забула. Тому планую передати це фото своїй колишній сусідці Галі, яка працює в аптеці у Ташані. Хочу, аби вона у себе на роботі розмістила його на видному місці. А там дивись, мо’, хтось із відвідувачів аптеки і впізнає цих дівчат і передасть цю світлину їх рідним. На фото вони із хлопцями, з якими познайомилися у Відні (столиці АвстріЇ), де ми жили у війну аж три роки.

По правді сказати, ми хоча й працювали там важко, але деякі німці непогано ставилися до нас. Щонеділі у нас був вихідний. Тож іноді в такі дні ми ходили у ліс в Альпи. А коли гулями містом, то частенько фотографувалися і обмінювалися своїми фотографія. Саме так потрапило до мене це фото 1944 року. Шкода, що ці подружки не підписалися – тоді б зараз я не гадала, хто саме на знімку. Найкраще ж з тих дев’яти дівчат мені запам’яталися Віра, Паша, Марія і Дунька. Вони всі уже покійні. А мені Бог он якого довгого віку послав, – Тетяна Іванівна підняла догори вказівний палець і усміхнулася.

– Тетяна Іванівна – хороша й весела людина. Бува, прочитає щось у газеті і нам перекаже. Ось тільки погано, що вона ледь чує і балакати до неї треба дуже голосно та ще й повільно. Бува, як питаю її про щось, то накричуся так, що аж горло дере, – сказала сусідка по палаті 82-річна Марія Дейнега із Соснови.

Олена МАТВІЄНКО

Джерело: Вісник Переяславщини