СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. «Росіяни розстрілювали машини з написом “діти”, з червоними хрестами. У них там було таке собі сафарі…»

Євгенія Бобрик та її родина дивом вижили, коли російські військові в Ірпені відкрили по них вогонь із автоматів і гранатомета. Після евакуації з окупованої території жінка розповіла свою історію «Українській правді».

Євгенія з чоловіком та дочкою зустріли війну в Бучі. Їхній дерев’яний, з великими вікнами будинок знаходився у 8 кілометрах від Гостомельського летовища. Уже в перший день війни вони зрозуміли, що їхній дім навряд чи витримає обстріли, та переселилися до друзів, які жили недалеко, але мали великий підвал. У тому підвалі знайшли прихисток 12 людей.

«Ми постійно думали, як нам виїхати. Зараз усі роздивляються фото тих жахіть, які відбувалися в Бучі, а в мене не було ніяких ілюзій. Орки вже як стадо ходили містом», – розповідає жінка.

У підвалі вони сиділи до 4 березня. На той час уже не було ані зв’язку, ані електрики. Євгенія зізнається, що перед тим, як виїжджати, вони довго сумнівалися: «Одна справа, коли прилетить, і все, а інша – сидіти та чекати, що до тебе прийдуть і почнуть катувати. Або йти під обстрілами, де тебе поранять, не доб’ють і ти будеш лежати й стікати кров’ю».

Сім’я виїхала тихим ранком. Сіли у дві машини. Євгенія – за кермо свого джипа “Ягуар”, до неї в салон – дві жінки та шпіц. У машині чоловіка – їхня дочка, ще одна жінка, великий пес і малий собачка.

Переїхали залізничну колію в Бучі, заїхали в Ірпінь, а через дві хвилини Євгенія почула тріск.

«Потім я зрозуміла, що це – автомат. Трасуючі кулі, які спалахують. Я подумала, що це – вже все. Невідворотний фінал мого життя станеться зараз», – згадує вона.

Чоловік Євгенії встиг з’їхати з лінії вогню – звернув із дороги праворуч у провулок. Жінка ж почала гальмувати, зрозумівши, що їй прострелили колесо. Не встигла зупинитися, як вибухнув капот її машини.

«Я не бачила, як вони шмаляли, але чоловік потім сказав, що то був гранатомет. Скоріш за все, стріляли з приватного будинку, з другого поверху», – пригадує вона.

Євгенії пощастило: машина загорілася, але одразу не вибухнула. Водійка та пасажирки вистрибнули з авто і сховалися за ним. Окупанти продовжували стріляти. Одна з пасажирок побігла, але потім впала. Поранену врятував чоловік Євгенії – він відтягнув її в безпечне місце.

«Постріли затихли, і чоловік дуже гучно закричав: “Біжіть!” Ми перебігли дорогу, яку прострілювали. Вони в той час перезаряджали зброю. Коли ми перебігли, орки продовжили стріляти. Але в нас була ця мить! Ми встигли!» – каже Євгенія.

Вони повернулися назад у підвал. Поранена жінка скаржилася на болі в животі. Серед тих, хто переховувався разм із ними, був колишній парамедик. Він оглянув постраждалу і сказав, що в її животі – куля, у жінки – внутрішня кровотеча, і їй терміново треба в лікарню. Люди почали телефонувати в медичні заклади, однак ніхто з лікарів не погоджувався їхати під обстрілами. Почали шукати білі простирадла, щоб намалювати на них червоний хрест, прикріпити до машини та якось везти постраждалу.

Але пощастило знову – нарешті вдалося додзвонитися до друга з тероборони. Він приїхав із побратимом, поранену поклали у фургончик і доправили до Ірпінської лікарні. Проте за добу медзаклад захопили росіяни. Постраждалу, яка ледве вижила, евакуювали, але їй довелося проходити славнозвісний ірпінський міст пішки.

Євгенія з родиною просиділа в підвалі до 9 березня. Рано чи пізно мала закінчитися їжа й вода, була пошкоджена газова труба.

«Прийшло повідомлення, що є коридор, треба нав’язати білі простирадла та повільно їхати в колоні. Це був наш останній шанс», – розповідає Євгенія.

Їхали 8 годин. Під «Градами», які, на щастя, прилітали не по колоні.

«Дорогою ми споглядали жахливі картини: розбита Буча, Стоянка, трупи людей на узбіччі. Купа розстріляних машин. На Житомирську трасу було боляче дивитися: вся в уламках. Враження, що я потрапила у фільм жахів. Інцидент із гранатометом – то було хоча б швидко. А їхати 8 годин через понівечену країну – це неможливо», – ділиться спогадами жінка.

Зараз Євгенія з дочкою – в Польщі. До Варшави вивезли й поранену жінку. Усі документи Євгенії залишилися в спаленій окупантами машині.

«Коли ми переходили кордон із Польщею, я показала прикордонниці фото свого закордонного паспорта. Пояснила ситуацію. Вона пішла питати в керівництва, що таке гранатомет. Потім повернулася та спитала: “А де ви були під час обстрілу?” Я відповіла, що за кермом. Пропустила мовчки», – каже бучанка.

Після того, як окупанти залишили Бучу, Євгенії повідомили, що її будинок пограбували, але він цілий.

Завершуючи розповідь, жінка сказала: «Історії тих, хто виїхав, відомі. Але тих, хто не доїхав, насправді, більше. Я розумію, наскільки моя історія типова, й від інших вона відрізняється тільки тим, що ми всі живі. Росіяни розстрілювали машини з написом “діти”, з червоними хрестами, з білими простирадлами. У них там було таке собі сафарі».

Ілюстрація: дочка Євгенії зобразила розстріл машини та поранення жінки

Підписуйтеся на Telegram-канал ITV — джерело актуальних новин Приірпіння й Київщини!