Роман ЗАЛІСЬКИЙ: «ІЛОВАЙСЬК ПОКАЗАВ ОКУПАНТУ, ЩО МИ БУДЕМО ВМИРАТИ ЗА УКРАЇНУ ПРИ БУДЬ ЯКИХ СИЛАХ ТА ЗАСОБАХ, НАВІТЬ В ОТОЧЕННІ…»

29 серпня виповнюється 10 років від дня Іловайської трагедії. За даними Макарівського історико-краєзнавчого музею на Макарівщині мешкає 68 учасників тих подій. У кожного х них є що розповісти читачам. Але, на жаль, у нас немає можливості поспілкуватися відразу з усіма. Для розмови ми обрали Романа ЗАЛІСЬКОГО, який нині знову перебуває на передовій.

Обрали Романа, бо його біографія одразу розвінчує кілька міфів пов’язаних з війною на Сході України. Родом з Донбасу, доброволець, учасник боїв в Іловайську, поранений, був у полоні у росіян про це та багато іншого читайте у інтерв’ю з Романом Заліським.

Напередодні 10-х роковин Іловайської трагедії нашим співрозмовником в рамках проєкту “Інтерв’ю” став учасник тих подій Роман Заліський.

Пане Роман звідки Ви родом?

Народився у 1972 р. у місті Димитрів (нині – Мирноград) на Донеччині.

Розкажіть трішки про своїх батьків та свою родину?

Батьки з полтавської області. Батько все життя працював на шахті. Зараз пенсіонер, мешкає в Полтавській області.

В якій школі Ви навчалися? Скільки класів закінчили?

До школи ходив на Донеччині. Закінчив повну середню школу.

Чи маєте Ви вищу освіту? Хто ви за спеціальністю?

Вступав в Харків, в юридичний інститут. Не поступив. Пішов по стопам мами і вступив до Слов’янського залізничного технікуму.

Чи служили Ви армії раніше?

Під час навчання технікуму призивався до лав армії. Потрапив в морчастину прикордонних військ. Служив в місті  Петропавловськ Камчатський.

Служив у карному розшуці

Де ви працювали до 2014 року?

У 1992 році повернувся в Україну та пішов служити в міліцію в рідному місті. Пройшов шлях від патрульного, карний розшук. У 2007–2008 роках проходив службу в миротворчих силах ООН в республіці Косово (колишня Югославія) Повернувся на посаду старшого дільничного. Закінчив службу заступником начальника з кадрового забезпечення. У 2012 році пішов на пенсію. Продовжував мешкати в рідному місті.

Свою сім’ю маєте?

Одружений. Виховав сина, який зараз служив офіцером в Нацгвардїї та, на жаль, загинув у червні 2022 р. в боях на Донеччині.

Чи були Ви учасником революції 2004 р.? Що для Вас значили події Революції Гідності?

Події 2004 року пройшли стороною. Моя служба на той момент не передбачала участі в політиці. У 2008 році коли загорілась Грузія, я на той момент знаходився в Косово. Зробив для себе висновок, що наступна на черзі Україна. У 2012 році пішов на пенсію, занурився в цивільне життя. З політикою Януковича в корені не погоджувався. Оскільки бачив, як живе Польща, Румунія. А тому в 2013 році поїхав на Майдан. Був присутнім під час другого розгону Майдана, коли завдяки киянам він вистояв. Потім поїхав додому. Побачив стіну нерозуміння колег та друзів. Скоріше навіть просто остраху перед новою владою.

Був на мітингу в Донецьку. Побачив як вся бандитська зграя, за підтримки місцевої влади, починає нагнітати чутки про божевільних бандерівців, які їдуть нас вбивати. Бачив як місцева басота за 50 гривень перекривала дорогі,  вчиняла заворушення і тих кого ще вчора на роботі до в’язниці, колишніх «смотрящих», наркоторговців. Як вони раптово стали бригадними командирами.

Що вас спонукало піти добровольцем на Схід України?

Серце розривалося на шматочки коли втратили Крим. Прийшов у військкомат, а мені говорять, що добровольці не потрібні. В інтернеті друзі, з якими служив в миротворчих силах написали, що Тетерук, колишній наш комбат збирає хлопців в батальйон спеціально призначенні в Києві. Не роздумуючи поїхав першим потягом.

У якій частині Ви воювали, у яких боях брали участь?

В травні 2014 уже стояв в строю добровольчого батальйону міліції «Миротворець» від Київської області. В липні 14 зайшли у звільнений Слов’янськ. Перше бойове зіткнення мали під Попасною. Перші обстріли, перша кров. Багато хто тоді зрозумів, що воювати нам прийдеться не з бандитами, а з добре озброєними найманцями та російським військовими.

Була одна ціль – зберегти Україну

Якою була армія у 2014 р.? Допомоги на початковому етапі було більше від держави чи волонтерів?

Потім бої під Горлівкою, де в одному окопі були з нашими військовими. Тоді ніхто не дивився на посади. Була одна ціль – зберегти Україну. І та армія, яка в 14 році була повністю деморалізована, коли ще ніхто не розумів чим це все закінчиться, добробати задавали тон й упевненість військовим, що ми на вірному шляху. 2014 рік армія. Техніки немає, спеціалістів не вистачає… І тут схиляю голову перед волонтерами. Це завдяки їм ми були накормлені та одягнуті. Держава нам дала зброю й ми більше не просили, розуміючи, що поки немає можливості, немає системи, яка б забезпечила нас.

Якими у Вашій пам’яті залишилися бої за Іловайськ. Розкажіть про ці події детальніше?

Іловайськ… Немає слів щоб все це описати й пояснити. Одне скажу, поверніть мене в той час і я б зробив все те саме. Нехай військові історики розбираються хто правий чи виноватий. Нам тоді потрібно було захищати Україну. Будь якою ціною. Навіть ціною свого життя. Ніхто не не мав ілюзій переможного звільнення Донбасу. Іловайськ показав окупанту, що ми будемо вмирати за Україну при будь яких силах та засобах, навіть в оточенні. Росіяни умирати не готові. Другого Криму не буде. І тому пропозиція про «зелений» коридор, зі зданою зброєю, ніхто не прийняв. Команда одна: «вперед з боєм!». Сльози на очах. Дороги, посадкі, поля. І з усіх сторін град куль та розривів. Кожен виживав як міг. Хтось ціною вбитого товариша, який прикрив його. Хтось ціною свого життя, яке він віддав стікаючи кров’ю та відстрілюючись до останнього патрону тим самим даючи іншим прожити ще трішки.

Що потрібно було зробити щоб уникнути великих жертв під Іловайськом?

А жити як хочеться коли стоїш на межі смерті. Страх. І кожен реагував на нього по-різному. Хтось йшов в штопор, забившись в воронку. Комусь зривало «дах» і й він шалено біг на кулі. А хтось надавав допомогу помираючим товаришам….

Що потрібно було зробити щоб уникнути втрат? Не йти на війну. А махати квітами, зустрічаючи російську визвольну армію. Жартую.

Яке щастя було знову побачити прапор України

Хто на Вашу думку має відповідати за трагедію, яка трапилася під Іловайськом?

Хто повинен відповідати за трагедію Іловайська? Да ми всі громадяни України повинні відповідати за це. Роблячи все від себе залежне, щоб ці смерті були не даремними. Щоб через десятки років нам розповідали не за героїв Моторолу чи Гіві, а за наших хлопців. Важко. Піду перекурю.

Розкажіть як Ви потрапили до полону. Хто Вас утримував? Де Вас утримували? Як вам вдалося повернутися додому?

Не бійся свисту куль. Свою кулю ти не почуєш. Так і було. Рука повисла як батіг. Ногу обдало окропом. Упав як підкошений. Таке бачив лише у фільмах. Перед очима голубе небо й колихання соняшників над тобою. Тиша, а сам думаєш, ось Рома ти й відвоювався. Ні страху, ні жалю. Я так зрозумів смерть не така уже й дивна. Прийшов до тями від крику «Гранати є?! Гранати є!?». Переді мною хлопчина років 20 тремтячі руки, злякане обличчя, ледь не в істериці. Секунда і натисне курок. А сам думаю думаю: «Да ні вже вам. Я вас ще всіх переживу». Умовляю хлопчину заспокоїтися, мол у мене син такий як ти. Гранати? Гранати є, але руки да ноги перебиті. Дивлюся заспокоївся. Підійшли ще хлопці, його побратими, стягнули з мене бронижелет, зброю. Давай обшукувати мене, що цінне є. Як вони говорили «босяцький підгон». Забрали мобільний. Більше цінного у мене і не було. Берци кірзові, форма вся в крові. Взяти немає чого. Пістолет у мене був АПС. Все не могли зрозуміти, що це у «хохлів» за нова зброя. Басота одним словом.

Потім уже дізнався, що вони строковики, яких перевели на контракт та кинули в Україну. Коли під’їхали їхні БМД з глузуванням сказали: «Так чи сам залізиш, чи тут помреш». Низько схиляю голову перед моїм бойовим товаришем. Він теж в полон потрапив, підійшов до мене. Добре, що вага у мене як у барана не більше 65. Взяв на руки мене та положив на БМД. Так і тримав на руках поки везли. Десантники жодного слова не сказали. Ось так й потрапив до полону. Ніч протримали в воронці. На ранок загрузили в «Камази» та повезли на Донецьк … Віддавати сепаратистам.

Побратими, які були не пораненими втекли. А я з хлопчиною, якому обрізало пальці на нозі кумулятивною кулею, залишилися лежати в кузові. Це запам’ятається надовго. До машини підійшол сепаратист з наркотичним голосом та десантники йому говорят: «Куда этих? Заберайте». Сепаратист з глузуванням відповідає: «Куда забирать? У нас уже некуда девать целых. Куда ещё с ранеными возиться. Вывезите их в посадку да закопайте».

Закрили борт та повезли. З хлопчиною, що лежав поруч погляди стали прощатися друг з другом. Везли години три. Коли вигрузили, зрозуміли, що вивезли нас на російський кордон, в польовий шпиталь. Там надали першу допомогу, поставили лангету, перев’язали. Поки надавали допомогу, чую постійно літають гелікоптери. Полковник медичної служби ПДВ Росії вийшов з палатки і я підслухав його розмову з пілотом, який повідомив полковнику що за сьогодні уже понад 200 осіб «двохсотих» вивезли з України, своїх десантників. Це страшно, але я радів. Оскільки означало, що і ми їх непогано покусали.

Потім нас повернули в Україну, в розташування звідки й забирали. Вранці нас спускали з висоти на дорогу, де ми нібито повинні були чекати колону Червоного хреста, яка збирала трупи полеглих. А ввечері, повертали в воронку. То колона не доїжджала, то в інший бік їхала. Так було три дні. Багато чого було за цей час. І розмови хто прав, хто винуватий. Всі люди. Хто з матом та прокльонами, а хто таємно приносили свій сухпай, говорячи що він теж українець.

На третій день на висотку залетіла швидка «таблетка» (автомобіль УАЗ – В.Г.). Потом Рубан щоб ми вантажилися в машину, яка вже була наповнена пораненими, і щоб поспішали, поки, як він пояснив, дали добро забрати поранених. Десантникам на прощання сказав дякую, що не віддали сепаратистам. Незабаром ми догнали нашу колону. Машини всі були завантажені трупами та пораненими. Довго стояли на блок-посту «ДНР». Вирішували питання, що робити з пораненими. Але все ж випустили.

Яке щастя було знову побачити прапор України. Солдати віддавали все своє останнє. Цигарки, воду да й горілку. Привезли в польовий шпиталь. Звідти гелікоптером в Дніпро. В аеропорту зустрічали «швидкі» з волонтерами. Дали мобілку, одяг, гроші. В лікарню Мечникова я не потрапив. Вона була переповнена. Привезли в 6-ту міську. Там рентгени, операції і прийшов до тями я лише вранці. Чую гамір за вікном. Піднявся, дивлюся група людей, які кричать. Я запитую у медсестри, що трапилося, що за мітинг. Відповідь: «Да це люди зі всього Дніпра до Вас приїхали. Несуть Вам медикаменти, їжу, гроші. Ми їх всіх відразу не можемо пропустити». Це теж надовго запам’яталося.

В лікарні мене побачила волонтер з Києва. Потім вона мені говорила, що надто вже жалісливі у тебе очі були. Говорить я везу тяжко поранених, є місце сидячого, якщо хочеш, поїхали зі мною в Київ, там хороший професор, він багатьох з Майдана врятував й тебе складе. Я й поїхав. Так потрапив в обласну лікарню Києва. Всі операції, їжа все за рахунок волонтерських грошей. В лікарні пролежав три місяці, нога зажила. Слава Богу кістку не зачепило. Руку зліпили, поставили пластини.

Після лікарні знову в батальйон повернувся. Вже 15-й рік зустрічав знову під Горлівкою. Ось так й служимо до сих пір.

Рідні знали, що Ви у полоні? Яка була їхня реакція?

Ні. Зв’язок був перерваний ще в Іловайську. Подзвонив перший раз лише з лікарні Дніпра. Мама навіть не знала за Іловайськ. Напевно ці дні для дружини були самими складними. Невідомість гірше всього.

Чи залишилися у Вас друзі та знайомі та території «ДНР». Чи доводилося з ними спілкувати?

Друзі і рідні є на тому боці. Рідний брат перейшов на бік «ДНР». але спілкуємося. Періодично зізвонюємося.

Ваше відношення до того що було відмінено парад на 24 серпня а організовано Марш гідності?

До відміни параду відношуся позитивно. Рано нам ще салютувати. А допомога військовим та родинам полеглих це добре.

Головне, що нас почули й Дню пам’яті бути

24 серпня 2019 р. Президент України В. Зеленський встановив 29 серпня – Днем пам’яті полеглих борців за Незалежність. На вашу думку, що заважало ввести такий день П. Порошенку. Як Ви думаєте нинішній президент це зробив з власної думки чи під тиском громадськості?

Головне, що нас почули й Дню пам’яті бути. Це звичайно заслуга громадськості.

І насамкінець ваші побажання нашим читачам.

Не проходьте повз несправедливість. Об’єднуйтеся в організації. Не мовчіть. Адже наше майбутнє в наших руках.

Чи буде правда меж людьми?

Повинна бути, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

Дякую Вам за спілкування та приділений час.

Дякую і Вам.