Пишаємось фастівчанкою Вікторією Стельмах!

image
16 Листопада 2022, 13:13
Поділитися:

Оповідання Вікторії «На обрії» посіло почесне ІІ місце на ХХV Всеукраїнському колоквіумі «Космос. Людина. Духовність», який зібрав юних дослідників з різних куточків України. Участь у колоквіумі взяли 86 учасників!

Як написала Вікторія: присвячую оповідання «На обрії» пам’яті всіх загиблих дітей, які віддали своє життя через повномасштабну війну росії проти України і її нації, як такої.

Вітаємо призерку та її керівницю Ольгу Кудрявцеву і бажаємо їм нових творчих здобутків, цікавих рішень та надалі робити внесок у розвиток наукової справи!

А ще Вікторія посіла ІІ місце у XIII Міжнародному мовно-літературному конкурсі учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка!

Мотиваційний лист

 Шановне журі!

Я – Стельмах Вікторія Миколаївна, учениця 10 класу фастівської ЗОШ #5. Мені 16 років. Маю інклюзивну форму навчання.

Я пишу прозу з 2020 року. Це є важливою складовою мого життя. Зокрема, від початку повномасштабного вторгнення росії на наші землі, маю активну громадянську позицію та багато текстів, які відображають переживання на всіх етапах днів війни.

Я цікавлюся розвитком своєї держави, етнічною культурою, традиціями, народними обрядами.

Після закінчення школи я хочу поєднати своє життя з філологією та вчити і вдосконалювати, зокрема, красу свого усного мовлення. Адже мова – жива. Перш за все не через правила та умовності. Її голос – це народ. Люди з найвіддаленіших куточків країни, де ще зберіглося те недоторкане єство, не спаплюжене ворожим чоботом.

Одним з моїх захоплень є читання класиків української літератури. Багряного, Симоненка, Шевченка, Стуса, Мирного, Карпенка-Карого.

Коли не знаєш, як діяти в реальності, повертайся до витоків. Цими словами я допомагаю собі прожити складні миті обтяжливих сірих реалій.

Участь у конкурсі для мене важлива, тому що я хочу спробувати свої сили, отримати новий досвід.

НА ОБРІЇ

Присвячую пам’яті всіх загиблих дітей, які віддали своє життя через повномасштабну війну росії проти України і її нації, як такої.

   Серпень, 2022.

На Обрії

Цю картину намалював маловідомий художник, коли вечоріло. На ній дві постаті сиділи і сором’язливо розмовляли, дивлячись кудись удалечінь. Одну називали Мальва. Вона була непоказна, легка у своїй ході, з блакитними сяйливими очима і рудо-каштановою косою. А того, що сидів трохи віддалік від неї – мав ім’я Любисток.

– Знаєш, я багато що віддала б, аби народитись на землі. Але, на жаль, я ніколи її не пізнаю,– сказала дівчина, що сиділа в самій сорочці, яка була гаптована мереживом на плечах і рукавах. – А ще кажуть, там у них є все: і ріки, і гори, і поля, і моря, і океани… У нас же тут – лише ілюзії. Розумієш?

– Облиш, ми тут живемо як пани, – відповів хлопчина. – А на землі, кажуть, ділять на тих, хто багатший і тих, хто бідніший. Подивись, скільки обпалених будівель! Знищених. Чи ж тобі на хмарах не мило? Внизу точаться постійні війни. Сюди ж – не долітає зло. Я прошу тебе: не мрій про нездійсненне!

Дівчина замислилась.

– Але ж там, унизу, скільки людей! Подивись: на них і дощ там накрапає. А ми постійно тільки позираємо, як там. Невже ж наше життя без кари? Я хочу побачити, що там у них? Подивитися на прекрасні ті зорі, які ми щодня розвішуємо на небосхил. Але, не помічали ми їх досі, бо то все для людей! Я хочу почути спів птахів. Бо вони ж мовчать, коли ми їх просимо нам зіграти одну з пісень. Я хочу пройти по дорогам людей. Невже ж цього ніколи не діждати, невже?

Схилилася у своїй задумі, Мальва стала дивитися крізь щілину у безмежному тумані. І будувати сподівання про те, як побачить одного разу щось просте і таке кохане! Полине в мандри полем золотим. Цей час – настане, вірила вона всім серцем.

– Кажеш, час настане? Та то все дивнії розповіді старих. По світі бігають ті дрібні мурашки. Які лиш знають, як ділити між собою обмежений простір. Ми ж з тобою літаємо…. Хіба нам цього не досить? – обурився Любисток.

–  А я у тітки своєї спитаю. Нехай розсудить вона нас тоді. Чи вірно це,  якщо пошукати слід правди, то можна людиною стати? Душа тоді наповниться любов’ю. Ти ж не знав колись, що таке любити?! Все перевернулось, аби як з ніг на голову. Нас не так вчили. Ані крихти з цього.

***

Любисток не схотів діждати Мальву. І враз як зникла вона , він теж пішов з тихим бурчанням:

– Надумала іти вже до Грози, то най іде, як їй цікаво. Велика ж втіха народитись на землі.

Він був хлопець-шибайголова і не любив ні на що особливо зважати, безтурботно плив за течією небесних рік, лише коли ніч внизу наставала, він Мар відганяти мав зі снів. Ото і обов’язки усі.

***

Тітка Гроза сиділа на темній хмарі. Старенька бабуся, обличчя усе в зморшки, борозни. Вона знала багато чого. Навіть Час із нею питався. Гроза була могутня, але добра. І на схилі літ не ледарювала. Коней вороних готувала до мандрів, пил з їхнього повідця витирала, в блискавицю-колісницю запрягала та малих ангелів навчала.

Ніхто особливо і не знає, як приходить новий ангел. Але оповідають, нібито, як захоче Правда собі помічника, то просить Вітра принести їй Мрію, найпотаємнішу і найчистішу із глибини людських думок. Цей вогник щирий вона напуває із Глечика життя. І  ось вже маленький ангелок літає і розносить радість.  Ангелята сміхотливі і прекрасні у простоті своїй.

Тітка Гроза любила ангелятко Мальву і з народження оберігала. В колисці – хмарі як було дівча, то співанки співала. А Мальва – та вже не з таких була, вона знай собі міркує змалку, сидить поодаль від усіх. От і Гроза взялась її навчати:

Ти, дочко, не барись, ти грайся, веселись так, як всі діти-янголята.

А вона Мальва відмовляла, немов за чимось сумувала, і все казала:

Хочу, мовляв, про країну одну дізнатись я.

Дорослі не розуміли, в чому справа і до чого це питання. А як стало Мальві ледве десять літ, тоді з Любком зійшлись їхні дороги  і перестала дівчинка міркувати про те, що в світі цім вона самотня. Адже ніхто більше розважити так не вмів її як він. Які тільки забави і вигадки не придумували вони щодень, аж поки на ковпачку місяця сонно дзвоник дзвенів. Та зараз вже не так, як раніш було, бо діти-янголята виросли. І знову Мальві, як колись, стало цікаво де тая правда про землю і країну?

***

– Тітко, ви зараз зайняті? – прибігла Мальва до своєї оселі-хмари.

– Не дуже, дочко. Ти чогось хотіла? – сказала Гроза, розчісуючи молодим коникам гриву, бо вони готувалися на виїзд.

– Є одне питання.  Бачте, з того часу, як ви мене за свою прийняли, я трохи дивною бувала, отак і сьогодні. Гнітить мене думка за землю, хоч трохи розкажіть, будь ласка!

– Ох, Мальво, кажуть, хто людське пізнає, вже дуже важко сюди вертає, тож зглянься, невже це тобі потрібно?

– Потрібно, Тітко, що вже туди треба! Є така земля  красна!  Зверху – кольору неба, а внизу – немов світло на неї зійшло у колоссі зрілім!

– Я чула про таку, – тітка відповідає, – та і давно то було, що вже такої немає. Тепер вона червоніє від крові, лиш руїни, хащі…

– Та не може того бути, щоб руїни, хащі! Невже ж такеє місце гарне – і те вже зло забрало?

– Мабуть-же не все забрало, живуть же люди далі. Тільки на свої роки багато пізнали. Ото і висаджують маки.

– Маки?

– Так, маки, квіти такі, – тітка показала. – В пам’ять про загиблих воїнів, які спочивають. Всі вони до нас приходять, тут допомагають.

– Овва! А як же народ цих нескорених воїнів звати?

– Що ж, Украї… -затнулася. – Так, негоже тобі стільки знати… На цих землях виживають, там нещасть багато!

– Я хочу змінити це! – Мальва підвелася. – Хіба ж не наша мета показати Всесвіту якомога більше добра?!

– Не твоя, не моя, бо то – просто люди, а ще заблукаєш дорогою, та підеш в нікуди! – з хвилюванням і ноткою люті промовила Гроза. – Йди, дочко, злюсь на тебе! Краєш мені серце!

– Що ж я можу вдіяти, коли душа туди несеться? – слізно питається Мальва.

– Хоч не пускай нікуди тебе, полетиш, як птиця, а мені у сивину – тяжко доведеться.

– Мамо! –  зойкнула дівчина. – Що ж мені робити? І покинути вас на ціле життя не смію, і не йму віри, що не побачити мені тієї країни!

***

Розхвильовані обоє сіли, зажурились.

– Ти навіть кличеш мене «Тітко, мамо!», геть немов звідтіль вродилась! Не знаю, чи радіти мені, чи смутною стати, коли ти так людей любиш, за своїх приймаєш… Знаєш, в мене десь є скриня з чудними речами. Глянь, може вона тобі у пригоді стане?…

***

І притягла Гроза скриню з кованими замками.

Це у Забутті лежало, можеш щось дістати…

Як торкнулись до той скрині тендітні рученята, то відразу стало зрозуміло, звідки починати.

Була колись у жінки мрія вірна, чиста. Та розірвали на жінці давнєє намисто. Воно гроном калиновим попадало додолу. Та не перестала  вона марити про волю. У полоні дожила своє.

І ось чому Мальві хочеться свободи!

***

– Я тепер знаю! – промовила згодом дівчина. – Моє завдання буде на Землі наступне: встати на захист цього народу, за їхнє майбутнє! Пусти!

І з таким благанням дивилася Мальва, що для Грози це було вже занадто… Із клацанням відкрилися ті ковані замки.

– Гаразд, – згодилась тітка, – але сама не йди, Любка візьми!

– Навряд чи згодиться цей хлопець норовливий. Я йому казала про це, та йому все байдуже, не буду ж я просити, – з непевністю сказала Мальва.

– А ти однак поговори з ним ще раз, – наполягала тітка Гроза. – Все ж вдвох краще, ніж у самоті!  Тим паче, що дорога нелегка.

Спробую. Та мені з нього поміч яка?

***

Як майже зійшла зоря, Мальва все ж покликала Любистка.

– Мені наступного дня йти на шлях далекий, а замість ліхтаря буде думка провідна.

–Я вже казав тобі, що шлях невизначений. Не обдуманих дій не роби! Бо як так розважатися, можна собі травму знайти!

Осміхнулася на теє Мальва.

– Не любиш ти мене і не любив. От я і хочу зникнути для тебе, як в мені ти не бачиш ціни! –  жартівливо трохи підморгнула, але видно що мова була сувора.

– Може, навпаки, хочу тебе уберегти я, Мальво! Тільки для тебе моя турбота ще не ясна… – Промовив це сердито, проте, сам неабияк Любисток сумував.

А позаду них арфа співала, чи то пісня солов’я у просторім, зеленім гаю?!

***

– Дам тобі хустку ось яку. Кажуть, що серед людей вона шлях знайти допомагає, нехай тебе охороняє від злих сил! – простягла тітка Гроза полотно Мальві.

– Як я вам вдячна! – щиро вигукнула та. – Ви не бійтесь, я поверну, у людей не такеє довге життя, як у нас.

Та все одно: чомусь у ангела сльози забриніли на очах.

– Сумуватиму…

– Накинь її на плечі, вона підкаже шлях: спочатку до Джерела, а далі – до Сходів Вічності тобі.

Як вже розпрощалися, то дівчина пішла. Вже геть не обертаючись, бо Сумнів її взяв.

***

Все їй здавалося, що летіла. Хоч крила були складені за спиною. Казала тихо сама до себе: «Незабаром я побачу цей світ, як людина!». Але, трохи опісля, щось хапало за руки і серце: «Чи правильно я вчинила?». У голові крутилися тривожнії думки: «А раптом я загублюся в проваллі, забутті?».    Великими лабіринтами йшла маленька мрія, і стиха промовляла:

– Я вільна, вільна, вільна  я! Немов струна якась одна в оркестрі, яка на перший погляд незначна, але з часом стає дуже важлива.

***

– Вона ніколи не зробить цього! Вона, вона, вона… – кружляло в думці все у хлопчака Любистка. Відволікався, повертав, до вчорашніх слів.

– Чи дійсно так їй потрібні людські поля, ріки, чиї хвилі безперестанку б’ють, відносять? Ой ні, облиш. Бо нащо тобі вона ? Мале дівча! Тим паче, за Лабіринтом нічого не існує. Лиш перевірки і підступні пастки. Зачепиться, впаде, не схоче – і повернеться назад. Та що, як лабіринт уже зачинить свою браму? Охх, Любистку, не твоя справа! – не хочуть відпускати з тенет своїх Любистка вже ці Докори сумління.

А як дізнався, що не вдома вона, то не знав як виправдатись перед собою.

– Хочу перетворитися на тінь! Смерть ангела була б такою! – лють пробирала його і вдень, і вночі.

Він змушений був розпитати про план Мальви, а тоді промовив:

– Слід її знайти. Якщо поляже Мальва, то все одно мені, але ж не хочу носити за собою вини тягар!!!

***

Тим часом дівчина побачила сади.

– От і Земля вже! Навіть фрукти падають з дерев.Зараз скуштую! – радісно подумалось Мальві.

І стала набирати у поділ. Аж ось відчула легкий дотик по спині. Це хустка заметушилася:

–  Не їж!

– Чому, хустинонько моя? Це ж оті яблука із мрій?

– Бо це пастка, воно не їстівне! Відкусиш, то  відразу втратиш ціль, забудеш куди іти! Краще ти обхідним шляхом прямуй, через низку печер.

Послухала те Мальва і кинула  фрукти, хоч як жаль їй було їх. Адже, вона ніколи таких не бачила й не їла. І гулу бджіл не чула… Від тих дивних спокус Мальва пішла подалі, а згодом сад і зовсім зник за спиною у дівчати.

***

Розчісував Любко  наш коні і думи гнітючі плекав:

Яка ж у мене нині мрія є? Сто міхів гріха набрав! Чи серце кам’яніє?

А потім звівся з місця і  пішов, як знав, надвечір навпростець, коли місяць вже зібрав свою отару овець. Скоро вже ніч його своїм плащем накрила. Пізніше знайшла його хибна стежина, заледве доплів він до дивних дерев. Знеможений, лютий і як ніколи смутний.

Ті дерева чарівний аромат несли, що закортіло у саду лишитись, а згодом – скуштувати плід такий прекрасний при нічному світлі. Смаколик цей так його звабив, що спинитись вже зовсім не міг, і хлопець все їв і їв, забувши про наміри свої, він сам і оступився.

***

А Мальва відтак увійшла до печер і вперше пошкодувала, що її ніхто не провів. Така темна була місцина і вузька. Пробуджувала страх.

– Де я? – питала дівчина у тиші, а звук відбивався все вище і вище. Немов від гладенького скла. Хотілося кричати та розуміло дівча, що все одно ніхто не відгукнеться. А почути власний жах вона не бажала, бо знала – похолоне серце. Нема дороги назад! Тому і далі йшла.

***

Коли опам’ятався Любисток, вже минула добра днина. Паморочилось в голові.

Що зробив я? Відстав на цілу днину!

Довкола ледве чутні голоси. Душа Любка ніби заніміла. Випробування  це він не пройшов.

Як же вцілів я?

І геть змінився на обличчі. Де безтурботність та поділась! Зникла. І мудрість полягла на нім. Ще юна постать, ніби побувала в чужім світі. Бентежність налягла якась. Немов, була якась там кара. Присоромлений він далі і пішов. Не знано хто і вказував йому дорогу.

Розминувся стежками із Мальвою. Куди йшов – усе забулося.

***

Мальва ледь наважилася зробити крок. І, раптом, хтось ніби за руку втримав.

– Куди ти поспішаєш? Я дійшов!

– Та ти не йшов, ти блиндав! Я мало не загинула в пітьмі!

– Чи ж я казав тобі іти сюди? Все вірно! Доля не терпить того, хто не слухає її. А ти непослух вчинила, Мальво!

Розплакалось собі дівча. Волосся руде розпустила з коси. Стрічку покинула.

– Завертай! Не стати тобі людиною!

І враз пригнулась, ніби, до землі. Вросла у неї, хоча, насправді, це все  на небесах чинилось. Стали забирати її тенета Зневіри. Обплітати руками своїми, ліанами. Шепотіти: «У тебе нічого не вийде!».

–  Проте Любку не видно того всього, – міркування Мальви, – її перемоги у цій війни.

–  Чом же я тебе не розумію? Що ж змінилось відтоді, як ми стрибали на хмарах сніжно-білих? І ти мені, а потім й я тобі фантазували, розповідали казки. Ти ж мені була рідна. Чом тепер ні? Чом не можу дійти я до тебе, якщо лише одна хвилина ходу? Чом ти, Мальво, так далеко? – Любко це все сказав про себе і його почула лише печера у скелі.

Отак вони обоє і сиділи.

–  Дивись, Джерело Вічності видніє! – тихо з них хтось промовив.

І, справді, неозорий водоспад з прозорою і чистою водою, як кришталь, простягся просто перед ними. Бушує течією.

–  Для того, щоб мені родитись, потрібно всі помилки змити. Далебі, ангели також грішні! – віддалилась вона від нього. І пішла під благий той струмінь, огорнула вода її всю. Мальві відразу ніби полегшало. З’явилось Сподівання. Відпустили кайдани за спиною, крила розкрились. Видно, і хустці сподобалось –  бо квіти, намальовані на ній, відразу оживились.

–  Схаменись! Ти ж все людське життя будеш безкрила! В очі твої кольору океану людський пил звідусіль завіє. Станеш плакати ти частіше. Подумай ще раз!!! Зрештою, тобі вирішувати! Нас розлучить стіна. А я –  холодний, мов кришталь, як був, так і залишусь. Мене нічого не злама. Я –  мріяв про усе можливе, про зерно, про те, щоб взяти більше. Мій хазяїн мав все те і свого досяг. Лиш, правда, волі не пізнав. Та то дарма. Може, ти докумекаєш, що це таке? Та і розкажеш через сто людських літ. Ні, не те, щоб я сумував… – вже промовив тихо наш Любко.

–  Так хороше. Так добре! Як ніколи ще. У грудях відчутно цілком людський щем. Я так хотіла дізнатися, що це таке –  ступити ногою на твердь. Тепер –  лише Сходи. Хіба це багато нам? Ну, тобто, мені. А там – Годинник, кажуть, який зробила Доля. З нею домовитися ще та загадка! Але, я впораюся, я аргументую, чому мені це так важливо зараз. Я хочу дізнатися, хто пан над панами? Вогонь чи вода? Небеса чи земля? І коли я зазнаю слід Правди, то Всесвіту обов’язково розкажу.

І на перший щабель стала Мальва. Скелі довкола водоспаду ще пам’ятали слова ці її щирі і такі, як ніколи, вчасні. Про зорі, які дотепер згасали в пітьмі. Було важко, але й на другий щабель стала. Усе тягло її ніби назад. І обважніла спина благала відпочинку. Проте вона стала і на третю щабельку, і розчиняв її той самий туман. Слідом пішла четверта. Ну і п’ята. Вже з підстрибом уже йшла. Уже раділа, немов мала вже більше, ніж до цього. А він не зводив з неї погляд тьмяний.

–  Якщо зараз ні, то вже не матиму змоги, –  і пустився туди само, де й вона була і додав Любисток: –  А що його казати? У мене таємниць нема. Промова моя проста. Можна, я буду їй за… – він трохи промовчав, і мовив: –  За старшого брата? – І посміхнувся так хитро, як вмів. А потім, з полегшенням, бо сходи все ще видно, опустився на перший, другий… п’ятий щабель. Аж тут –  так само стала зникати  їхня реальність. І страх показався, прихований до цього.

–  А якщо я упаду, що зі мною буде? Не пройду по сходах, а сам упаду? – І помрячило в очах – потемніло Любистку. Знову сади пригадались. Зелені-зелені. І сад манливий, а в ньому –  плоди, що на яблука схожі. Солодкі із присмаком трав: –  Мабуть, вони не спілі були. Навіщо я їх куштував? Ой, здається дійсно впаду зараз!

–  Любистку! Давай, проведу! – окликнула Мальва.

Годинник і Доля стоїли біля неї і спостерігали за дітьми-янголами.

–  Що вам, діти, потрібно ось зараз? – сказала Доля.

–  Доля, ми хочемо спробувати жити інакше. Чи можна просити цього?

Годинник безперервно цокав, здавалося, кінця не буде цьому. Заплакані ангелята дивились Долі в очі.

–  Так, можна, але що ви там робити будете?

–  Сіяти добро. І завтра, і через тиждень –  спробуємо робити добро.

– Чи дійсно вам так хочеться, щоб люди постійному осуду піддавали ваші вчинки? Чи зможете ви збудувати майбутнє? Постійно вибудовуючи тил свій?

На ці розумні запитання відповіді важко було їм знайти.

– Я зможу пройти всі випробування, –  без вагань сказала Мальва. –  А, Любистку, ти?

І, раптом, хлопцю теж схотілося сказати:

–  Я прийшов сюди не просто так! А для того, щоб справу нести свою. Неабияк. –  Але, замість цього, вирвалося у нього: – Я не зможу! Хіба що слухати буду тебе.

***

Засвітилася ще одна зоря . А потім – інша, у сусідньому подвір’ї.Дві сім’ї отримали історії нових маленьких життів. Матері промовили:

–  Нехай буде Мальва.

–  Маленький Любисток.

І всі здивувалися. Що то за імена? Адже, ніхто так і не знав напевно.

Так в одній  країні на Землі,де блакитне небо та золоті лани,під час повітряної тривоги, з’явилося двойко діток,які потрапили сюди,щоб дарувати всім людям любов та добро.

Джерело: Сайт Міської Ради міста Фастів