«Письменник відчуває загрозу нації, як рана – сіль». Василь Шкляр – про Україну, мову та містику

Василь Шкляр: «Для автора найбільше щастя, коли твір стає в лави з борцями за Україну»

Відомий український письменник Василь Шкляр (67 років) 15 травня завітав до переяславського вишу. Зустріч зі студентами відбулася в рамках проекту «Відкритий університет». Протягом півторагодинної бесіди зачіпали теми творчості, політики, мови, патріотизму. Найцікавіше – у матеріалі «Вісника».

Про «Ключ»

«Ключ» – стилістично найдосконаліший мій роман, – розповів Василь Шкляр. – Найкращий, як на мене, поет сучасності Микола Вінграновський, прочитавши його, зустрів мене і сказав: «Я тобі за нього подарую кавуна». А написав я цей роман за особливих обставин. Я рибалка, у 90-х роках підхопив лептоспіроз. Тоді це була ще зовсім маловідома хвороба. Я думав, що то грип, і, як всі нормальні чоловіки, лікувався горілкою з перцем. А то ж була майже смертельна хвороба. І коли я вже доїжджав до лікарні в Києві, не розрізняв, яким світлом горять світлофори. Лікарі зазвичай заспокоюють пацієнта, кажуть, все буде гаразд. А мій лікар (вушка в нього такі загострені, хай вибачає, на сатану схожий) сказав мені в реанімації: «Тобі капець. Нічого не зможемо зробити. Ні, ну три відсотки даємо». Очевидно, це був його метод: у таких безвихідних ситуаціях активуються всі ресурси організму. Через кілька днів я попросив, щоб дружина принесла цигарок і папір. І, можна сказати, заглянувши у потойбіччя, написав містичний роман «Ключ». Лікар, коли побачив мене в реанімації з цигаркою, випав в осад, сказав: «Таки виживеш, сучий сину».

Про Олега Коломійця

Ми з вашим земляком Олегом Коломійцем-Князенком вчилися на філологічному факультеті Київського університету. Він був, як і тепер, неординарним чоловіком, дивакуватим, але таємних знань мав найбільше. Очевидно, отримував їх від старшого брата (Володимир Коломієць, поет, лауреат Шевченківської премії, помер 24 серпня 2017 року – ред.) чи ще десь знаходив. Вже тоді він читав мені поезії і Чупринки, і заборонені вірші Сосюри. Дякую тобі, Олеже. (Олег Коломієць, який був присутній на зустрічі, прочитав Василеві Шкляру, як сам зазначив, привітальний мадригал. Потім вони обнялися – ред.).

Про «Чорне сонце» та полк «Азов»

Мене часто запитували, чи писатиму про сучасну війну. Відповідав, що ні. Це таке явище, яке осмислюється з часом. Принаймні світова практика показує, що шедеври з’являються згодом після війни. Наприклад, Хемінгуей чи Ремарк свої твори про війну по гарячих слідах не писали. Але я дуже близько дружу з полком «Азов». Одна історія, яка там трапилася, сильно просилася на папір. Власне, хлопці самі написали її своїми вчинками, мені лишилося тільки зафіксувати. Так з’явилася книжка «Чорне сонце». Чорне сонце – знак на шевронах в «азовців».

Образ головного героя я написав із одного харизматичного хлопчини. Коли я ще за часів Януковича презентував «Чорного ворона» у Кривому Розі, він зміг знайти для цього великий зал. Десь позичив костюм, краватку, пішов до директора театру і сказав: «Я очолюю молодіжну організацію Партії регіонів. Нам надійшла вказівка провести презентацію в театрі». Після зустрічі цей хлопчина до мене підійшов: «Я прочитав ваш роман. Покажіть, де вмерти за Україну». У мене пішов мороз шкірою, відповів: «Ти поки що вмирай від кохання, але надійде час». Бо було передчуття, можливо, не війни, але гарячого протистояння.

У «Азові» я познайомився із наймолодшим їхнім чатовим. Там всі хлопці такі фактурні, бородаті, а в цього ще пух під носом. Він узяв собі псевдо із роману «Чорний Ворон» – «Гризло». От якось ми розбалакалися про свята: які варто відзначати, які ні. І я запитав, яке його улюблене свято. Очікував відповіді: Різдво або Великдень. Однак він сказав: «Найбільше свято для мене – це бій. Коли ми йдемо до бою, все тремтить, в очах горить. А коли сидимо без діла, то велика нудьга напосідає». Я згадав, що точнісінько так говорив мій отаман Чорний Ворон.

Андрій Білецький (засновник та екс-командир полку «Азов» – ред.), коли зібрав своїх хлопців перед перший боєм, запитав: хто читав «Чорного ворона»? Виявилося, що більшість з них. Для автора це найбільше щастя, коли твір стає в лави з борцями за Україну. Знаю, що «Чорного ворона» читали на Майдані, навіть буквально в окопах.

Про Донбас та Крим

Ще в 90-х роках, коли я був в Українській Республіканській партії Лук’яненка, казав: якщо ми не українізовуємо Крим, якщо не проводимо там україноцентричної гуманітарної політики, то ліпше віддати його татарам. У них немає іншої землі. Вже тоді про мене говорили як про сепаратиста. Але зараз мою думку поділяє більшість політиків: якщо Крим коли-небудь повернеться до України, то хіба що як Кримсько-татарська автономна республіка.

У одному виданні я прочитав слова письменника: «Відмовтеся від Криму, киньте в пащу імперії Донбас, нехай подавиться. І будуємо свою Україну». Я здригнувся, подумав, що це цитують мене, але насправді це у 1993 році у своєму щоденнику написав Олесь Гончар. Річ у тім, що письменник відчуває загрозу нації, як звір, він чує її, як рана – сіль. Так у ХІХ столітті ірландець Томас Девіс відчував крах своєї нації. Саме тоді він сказав фразу, яку згодом цитувала Леся Українка: «Нація повинна боронити свою мову значно запекліше, ніж територію». Ірландці не змогли відстояти мову і сьогодні вони квазі-нація, на мій погляд.

Донбас не вартий загибелі наших кращих синів, наших лицарів. Це теж сприймають як сепаратизм. Але ж я маю на увазі, що ми не можемо мілітарно його відвоювати. Моя думка: справді варто відмежуватися, будувати модерну, сильну, заможну Україну без них. А у ХХІ столітті неодмінно відбуватимуться великі геополітичні розломи. Якщо в цей час ми будемо успішними, то до нас приєднаються всі питомо українські землі, але на наших умовах, а не на їхніх, як хочуть зараз.

Вояки мені часто кажуть: «Та що ви, пане Василю?! Та ми Кубань візьмемо, та ми Воронеж візьмемо, та ми прапор поставимо на Кремлі». А я їх тоді запитую: «Навіщо вам воювати за Воронеж і Кубань, якщо Росія готова сама приєднатися до України? І навіть столицю перенесуть до Києва. Тільки ж від нас нічого не залишиться». Колись Катерина ІІ мала проект перенести столицю з Петербурга до Києва. Уявляєте, якби це сталося? Тоді сьогодні ми б уже не боролися за закон про мову.

Коли я говорю якісь непопулярні речі – це моє право як письменника. Я не повинен давати вичерпні відповіді на запитання, а маю ставити запитання перед суспільством.

Про мову

«Русскій мір», як на мене, тримається на двох китах: російська мова та російська церква. Протягом багатьох років викладачі російської мови в Україні мали певні доплати, без російської не можна було побудувати кар’єри. Я і, впевнений, багато хто з вас відчував дискомфорт через те, що у рідній столиці говориш українською, а на тебе обертаються люди. Тому російськомовна людина ПЕРЕДУСІМ має відстоювати Україну, бо тут вона почувається ліпше, тут їй комфортніше. Для мене захист мови – це першочергове завдання. Знаєте, чому ворог не пішов на північну Луганщину? Бо там україномовні села, він знає, що то вже не його, там український дух. Інакше досі ми б мали кордон, напевно, у Холодному Яру, ще й Кропивницький захопили б.

Попри всі апокаліптичні випробування, українська мова досі є однією з найвживаніших у світі. Я не буду говорити про її багатство та мелодійність. Бо люблю її не за те, що вона калинова, а за те, що вона моя.

Про містику

Я не люблю в літературі відверто вигадану містику. Скажімо, як у Кінга з осиковими кілками герої ганяються одне за одним. Мені це нецікаво читати, бо знаю, що такого не може бути. Але є містика реалістична, якій не знаходиш пояснення, та яка трапляється в нашому житті. Розповім такий випадок. Коли я працював над «Чорним Вороном», слід було описати сцену зустрічі головного отамана з отаманом Гризлом. Я знав, що вони зустрілися біля Мокрої Калигірки на Черкащині, але ж художній твір потребує точних деталей. Я вирішив перехитрити себе і придумав, що побачилися вони в урочищі Заяча балка. Потім подумав, що не личить двом отаманам у Заячій зустрічатися, заєць – це ж символ страху. Переписав – у Лисячій балці, лис символізує мудрість, хитрість. А тоді кажу собі: «Слухай, ледащо, 200 кілометрів до Мокрої Калигірки. Поїдь, подивися, як там що називається, вивчи, поспілкуйся зі старими людьми». Під’їжджаю до Калигірки, бачу синій вказівник праворуч, написано «Лисяча балка».

Ще один приклад. «Азовець» Сергій Амброс із Черкас був молодим красивим хлопцем, дуже закоханим у птаха-сокола. Все про нього знав, багато читав, мав татуювання сокола. Як казали хлопці, задовбав уже тим соколом. А одного разу він сказав їм: «Знаєте, якщо мене не стане, не журіться. Я перетворюся на птаха, на сокола, і мені буде краще, я літатиму в небесах». Амброса смертельно поранили в Широкиному. У Маріуполі лікарі боролися за його життя, а хлопці сиділи на базі в Юр’ївці. Там у них був балкончик з перилом, куди вони виходили курити. І от вони там сиділи, чекали, поки оперували Сергія. І в цей час раптом затріпотіли крила, на перило сів сокіл. Цей птах зазвичай взагалі не наближається до людей. Пролунав дзвінок, сказали, що Амброс помер. Коли його ховали у Черкасах, під час величезної процесії на майдані хтось вигукнув: «Погляньте у небо». Там кружляв сокіл. Я цього поки що не пишу. Й так кажуть, що Шкляр вигадує. Але я ще остаточно не осмислив факт з’яви цього птаха.

Про наступний роман

Взагалі про таке не слід розповідати, але я така язиката хвеська. Від повстанських романів почало боліти серце, і я вирішив написати веселий козацький твір епохи ХVII столітті, з доби Сірка, про характерників. Роман так і називатиметься – «Характерник». Вийде цього року, однак я його ще не завершив. З одного боку це погано, коли тебе підганяють терміни, але для ледачих людей, таких, як я, це добре. У романі згадуватиметься Переяслав, розповідатиметься, як наші козаки їздили в Москву і що там витворяли.

(Кілька років тому університетське літературне товариство ім. Я. Потапенка видало збірку студентських творів з назвою «Характерник». Збірку подарували Василеві Шкляру. «Тепер люди казатимуть: «З’їздив у Переяслав і вкрав там назву для роману». Доведеться змінювати», – пожартував письменник. – авт.).

Віталій Усик

Фото автора

 

Біографічна довідка

Василь Шкляр народився 10 червня 1951 року в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині. Після закінчення Київського університету почав працювати журналістом. Водночас із журналістською діяльністю писав свої перші літературні праці. У період з 1988 по 1998 роки Шкляр займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках».

Популярність як письменника прийшла у 1999 році з виходом роману «Ключ», який зібрав низку нагород та був неодноразово перевиданий. У 2009 році виходить найвідоміший роман письменника «Залишенець. Чорний Ворон» одночасно у двох видавництвах. За цей роман у 2011 році Комітет з Національної премії України ім. Т. Шевченка визнав Шкляра лауреатом, але письменник відмовився її отримати на знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти України одіозного українофоба Дмитра Табачника. 17 квітня 2011 року в Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України була вручена Народна Шевченківська премія («Залізний Мамай»). Кошти на неї були зібрані меценатами та звичайними громадянами України.

У 1991 р. Шкляр став членом Проводу та прес-секретарем Української республіканської партії (УРП) і пробув у лавах цієї партії до 1998 року. У вересні 2015 року Шкляр знову спробував себе в українській політиці, увійшовши до новоствореної партії УКРОП.

Романи: «Праліс: Тінь сови» (1986), «Ностальгія» (1989), «Ключ» (1999), «Елементал» (2001) (передрук під назвою «Самотній вовк», 2018), «Кров кажана» (2003), «Залишенець. Чорний Ворон» (2009), «Маруся» (2014), збірка «Чорне сонце» (2015), «Троща» (2017).

–

Джерело: Вісник Переяславщини