Про Поділ і старого годинникаря розповіла київська школярка

«Вечірній Київ» продовжує публікувати розповіді, які надійшли на конкурс «Місто каштанового щастя». Серед них нарис Елліни БИВАЛЬКЕВІЧ, школярки, письменниці-початківця, авторки хендмейд проекту Poelinas Brand. Лауреатки міжнародного літературного конкурсу «Славянский мир глазами детей».

У ПОШУКАХ ЧАСУ ВУЛИЧКАМИ ПОДОЛУ

Вікно. Скло. Дві краплі першої весняної зливи ковзають прозорою поверхнею ніби-то наввипередки. Дві доріжки прокладають собі шлях серед маленьких побратимів, які раз у раз народжуються на склі. Здається, ця злива ніколи не закінчиться. Про що ж так гірко ридає небо?
Краплинки зливаються в одну і зникають у самому краю вікна. Нічия.
На годиннику лише п’ята, а темрява вже почала затишно обгортати місто, затягуючи небо.

Саме в такі вечори трапляються найцікавіші історії, чи не так?
Проте моя історія трапилася в день, зовсім протилежний цьому. Розповідь не коротка і не довга, але здається ви готові слухати. Що ж ще залишається, коли за вікном барабанить дощ, а в кухні вже скипів чайник.

***
Яскраве березневе сонце пробивається крізь штори і облизує кімнату маленьким промінцем. Ще один день, котрий, за виключенням однієї важливої справи, нічим не примітний. Годинник, що нещодавно встав, вимагає негайного ремонту, тому сьогоднішня мета мого існування полягає лише у тому, щоб віднести цю маленьку хитромудру машину із сплетінням механізмів усередині до годинникаря. Більшість із вас не знайде це такою вже важливою справою, але повірте, цей годинник – особливий, а на переказ його історії мені доведеться відвести десятки дощових квітневих вечорів… Ось я вже йду вулицею, на плечі сумка, а в сумці найбільша коштовність.

Завжди дивувалася улаштуванню годинника. Який шлях здолав цей механізм, еволюціонував від величезного ящика до тендітного кругляшка на руці. Дивовижно суперечлива річ. Не дивлячись на довговічність механізму, його легко вивести зі строю, лише зсунувши одне коліщатко в агренажі, і цим часи нагадують людину, чий організм, вінець природного творіння, за егоїстичним переконанням деяких, елементарно «розладнати» – потрібно тільки знати, що рухати…

Ось я нарешті у метро, яка жадана прохолода! На пероні я завмираю в очікуванні. У мене немає пункту призначення, а адреса кварталу годинникарів мені невідома. Я підкоряюся нагоді і виходжу з пащі підземки вже на Подолі.

Утішно, як може не змінюватися місце. Багато хто скаржиться на зміни, але я все ще відчуваю той Поділ, який відчували кияни десятки років тому. Напевно тому, що я люблю гуляти і часом заходжу в саму суть цього місця. Звивисті вулиці, на яких навряд чи розминешся з парочкою закоханих, які снують то там то тут, бережуть в собі десятки історій, які надійно зберігаються в цеглі. Тут неможливо пройти одним і тим самим маршрутом двічі, тебе постійно плутають, щоб ти побачив трохи більше, відчув трохи глибше.

Так я блукаю близько години, майже забувши про свою місію, як раптом натикаюся на напис, що нагадує мені, що я досягла пункту призначення. Вивіска «Ремонт годинників. Послуги годинникаря» явно бачила кращі часи. Сяк-так прибита милиця розбухла від дощів, а фарба майже повністю облупилася, залишивши лише кістяки букв.
Майстерня виглядає не робочою, але я смикаю за ручку, намагаючись не відламати шматочок пластика. На подив, двері піддаються, і я входжу всередину. Майстерня розташована в старому красивому, але досить занедбаному будинку, таких повно на Подолі. Сама вона швидше нагадує комору, покинуту господарями і віддану на розтерзання божевільному любителю годинників. Всюди висять ці цокаючі механізми, але в приміщенні тиша, лише з маленького віконця в глибині кімнати чути тихий свист.

«Глибина» знаходиться в двох кроках від входу і підійшовши ближче я бачу маленького зморщеного діда, що сидить при світлі лампи. На носі у нього окуляри з товстелезного скла, а в руках годинник, у якому він щось посилено колупає. Годинникар виглядає таким зосередженим, що мені не хочеться відривати його від роботи. Раптово, він піднімає на мене очі і через окуляри вони здаються безглуздо великими, точно мультяшними. «Ми сьогодні зачинені», – каже старий і знову опускає погляд.

Атмосфера всередині точно як в місцях, де трапляються історії, які потім перетворюються в родинні легенди.
– А може, все ж подивіться? Цей годинник дуже важливий, і я чомусь думаю, що ви швидко зможете його полагодити, – щось мені підказувало, що я маю залишитися тут.
– Прийшли лагодити годинника, а самі так поспішаєте, – пробурчав мені у відповідь. – Добре, давайте подивлюся.
Годинник зникає у віконці, а я поки розглядаю настінну колекцію.
– Поломка тут дріб’язкова, роботи на пів години.
Годинники потрібні якомога швидше, а значить доведеться чекати.
– Добре, а можу я тут залишитися? У сенсі, почекати.
– Будь ласка.

У майстерні жахливо темно, але з часом очі звикають, і я можу розглянути це царство часу. На стінах висять годинники найрізніших форм та розмірів. Одні, здається, почали свій рахунок тільки сьогодні, а інші ведуть його тут десятками років. Тут були і бабусині настінні з зозулею, яка вискакувала в найнесподіваніший момент і точнісінько ті, що були помічені в Білого Кролика під час втечі в нору.

– Це хороший годинник, – раптово розрізає тишу звук голоса, – я давно не бачив подібних. У таких найкраще відчувається присутність часу. Він звив собі залізне гніздо і живе там, непомічений людьми, – його ледве чути і здається, що старий розмовляє сам з собою. – Раніше годинники були у всіх, а зараз їх замінили цими незатишними електронними коробками. Час цінували, тому і носили годинники до нас, годинникарів. Ще з давніх часів люди вірили, що чим довше вони будуть працювати, тим довше проживе власник і тому за механізмом ретельно стежили. А зараз ми засмічуємо свої життєві годинники всякою нісенітницею, про яку потім і не згадаємо-то, така вона бліда. Моя власна годинникова бомба скоро вибухне, і що ж я згадаю? Може, тому я і став годинникарем, що витратив стільки свого часу і намагався зберегти чужий.. Ваш годинник готовий.

Все ще під враженням від раптового монологу я покинула майстерню.
Останні промені сонця сповзали по будівлях, пташині трелі змішувалися зі звуками міста. Напевно, якби життя записали на платівку, воно звучало б саме так. У сумці лежала коштовність, яка набула тепер нового змісту.

***
…І хоча вікно вже давно закінчилося, дві краплі продовжували бігти далі, залишаючи ледь помітний вологий слід в порожнечі. Вони все ще змагалися. Чи то один з одним, чи то з часом…
 

Нагадаємо, термін подання розповідей на конкурс Місто каштанового щастя продовжили до 12 травня.

Ми є в Telegram (стеж за збоями в міському транспорті з нами).