Пошта та зв’язок Борисполя від 18 ст. до наших днів

• Працівники кінно-поштової станції, м. Бориспіль, початок ХХ ст. (відреставроване фото)

1765 рік — перша поштова станція з 24-ма конями

Перша поштова станція в Борисполі була відкрита в 1765 році. Того року російська імператриця Катерина Велика доручила Петру Румянцеву (на той час генерал-губернатору Малоросії) створити кінну пошту. За його розпорядженням було розроблено схему трактів та поштових станцій на них.
Першочергово було створено 4 тракти: №1 — від Києва до польського кордону; №2 —від Києва до Чернігова; №3 — від Києва до Кременчука; №4 — від Прилук до Кременчука.

Містечко Бориспіль належало до поштового тракту № 3, який тягнувся від Києва до Кременчука вздовж річки Дніпро, через Переяслав та Золотоношу.

Варто зазначити, що у ті часи основною функцією пошти було перевезення пасажирів, а станції працювали як вокзали. Також пошта займалася доставкою листів — двічі на тиждень.

До речі, із тих часів і до сьогодні відлік відстаней між містами ведеться від пошти до пошти, адже поштова станція (а потім пошта) вважалася центральною точкою міста.

• Фрагмент інструкції про запровадження кінної пошти, 1765 р.

• Фрагмент поштової карти Російської імперії, 1814 р.

19 ст. — телеграф та поштово-телеграфне відділення

Пізніше до мережі додаються нові тракти, а також вносяться зміни у вже існуючі. На початку 19 ст. через Бориспіль вже пролягав поштовий тракт №1 «Полтава — Київ». Він проходив через такі населені пункти (в порядку проїзду): Полтава-Решетилівка-Білоцерківка-Богачка-Миргород-Лубни-Пирятин-Яготин-Переяслав-Бориспіль-Бровари-Київ. Його протяжність складала 370 верст.

А всього на той час у Полтавській губернії (до 1802 р. — Малоросійська губернія), до якої входив Бориспіль, налічувалося 10 трактів.

Крім головного поштового тракту, з Борисполя пролягав ще й короткий другорядний тракт «Бориспіль-Бровари» протяжністю 25 верст.
Коней для поштової станції постачало місцеве населення та кінний завод, що діяв у Сулимівці.

Кількість коней на станціях варіювалася та становила від 24 (у невеликих населених пунктах і, зокрема, Борисполі) до 40-ка. Найбільше коней було на Київській станції — 64 коні. Коней видавали відповідно до рангу подорожуючого. Наприклад, генерал мав право на 20 коней, тоді як звичайний пасажир міг просити лише двох. Влітку, восени та навесні подорожували в каретах, узимку — на санях. Найдорожчим транспортним засобом був фаетон, але його могли собі дозволити лише дуже заможні особи, тому він був не на кожній станції.

До ямщиків були суворі вимоги — їх мав рекомендувати на роботу священник, а до рекомендації додавалися підписи 8 односельців.

Послуги пошти були недешевими. Із пасажира брали в середньому 2 копійки за версту і 2 копійки за кожного наданого коня. Пересилання листа коштувало 10 копійок (еквівалент 8-9 буханок хліба).

Відстань між поштовими станціями складала від 16 до 30 верст (інколи трохи більше). Вони могли знаходитися як на в’їзді в населений пункт (чи виїзді з нього), так і між ними, якщо відстань між населеними пунктами була більшою. Так, наприклад, на топографічній карті 1868 року можна побачити наступну за Бориспільською Сулиминську поштову станцію між Рогозовом та Єрківцями, віддалену від обох населених пунктів та й узагалі від людського житла (між грунтовими дорогами на Старе, Ковалин та інші дрібні хутори). Разом із тим, топографічні позначки свідчать, що біля неї був постоялий двір, отже вона могла забезпечити всі потреби мандрівників. Крім постоялого двору на самій Сулиминській станції, був іще один за кілька верст від неї — біля грунтової дороги до хутора Іваненки (зараз с. Васильки). Щодо Сулиминської станції, то, вірогідно, вона отримала назву від хутора Сулимиха, що був неподалік. Зараз від нього не залишилося й сліду, на його місці — листяний ліс між Васильками та Головуровом.

Про прибуття на станцію поштової карети сигналізував звук ріжка (саме цей стилізований інструмент нині зображено на логотипі Укрпошти).

На поштовій станції подорожуючих зустрічав станційний наглядач, він робив записи в реєстраційному журналі та давав змінних (перекладних) коней. Користуватися послугами пошти можна було лише за наявності подорожнього документу, що засвідчував особу людини та мету подорожі. Якщо біля поштової станції не було постоялого двору, зупинитися на ночівлю на ній не можна було — на станціях могли ночувати лише ямщики, а для пасажирів були доступними лише короткий перепочинок та перекус чи чай.

• Поштове відділення на вул. Камінського

Тому для зручності пасажирів поштові станції, якщо була така можливість, часто суміщали із постоялими дворами (призначеними для ночівлі людей та відпочинку коней). Зазвичай поштові станції займали цілий двір із самою будівлею станції та підсобними приміщеннями: ямщицькою, каретною, конюшнею, коморою, фуражною, готелем (якщо суміщалися з постоялим двором) та колодязем із водопоєм для коней.

На вищезгаданій карті на в’їзді в Бориспіль (з боку Києва) бачимо постоялий двір. Він знаходився на роздоріжжі — між дорогами на Княжичі (початок сучасної вул. Броварської) та на Київ (до залізниці і далі вздовж неї).

А от кінна поштова станція позначена на іншому боці Борисполя — на виїзді з нього (сучасний мікрорайон Розвилка). За інформацією Бориспільського державного історичного музею, поштова станція знаходилася навпроти повороту на вул. Покровську, на початку вул. Мокріївки (Островського). Топографічна карта дає трохи іншу інформацію. На ній поштова станція позначена на протилежному боці дороги, якраз на повороті на тракт в напрямку Переяслава (сучасна вул. Покровська), по лівий і правий його бік. Зліва (якщо стояти в напрямку Переяслава) — конюшні. Зараз тут амбулаторія, сквер біля неї, пам’ятний знак Тарасу Шевченку та частково територія Свято-Покровського собору). Навпроти, на протилежному боці дороги (куток сучасних Київського Шляху та Покровської) були розміщені колодязь, будівля станції та господарські приміщення. На обох локаціях на карті стоять відповідні топографічні позначки.

Різницю в локаціях можна пояснити тим, що карти складалися та оновлювалися не щороку, і пізніше поштову станцію могли перенести в інший будинок чи на інший бік вулиці — і саме це останнє місце старожили запам’ятали та повідомили його співробітникам музею.

У 19 ст. (1895 р.) у Борисполі вже був телеграф та поштово-телеграфне відділення у складі керівника Василя Кальнея (з 1903 р. Дем’ян Каменецький, з 1910 р. Дмитро Грабенко) та наглядача Володимира Андрієвського (з 1903 р. Григорій Погуляєв-Боненко). На цьому ж відділенні також знаходився становий пристав. Про наявність телеграфу в Борисполі свідчать і довідкові книжки Полтавської губернії та збірники «Промислові, торгівельні і фінансові підприємства Полтавської губернії» тих часів.

На топографічній карті Борисполя 1857 року можна побачити й нанесену телеграфну лінію. Вона тягнулася від Києва, простягалася через всю центральну вулицю (нині Київський Шлях) аж до повороту на сучасну вулицю Покровську і йшла через Рогозів та Єрківці до Переяслава та далі.

Тариф на пересилання кореспонденції телеграфом складався із оплати за депешу (15 коп.) плюс оплати за слово (від 1 копійки в межах міста до 5-10 за його межі).

Із появою залізничного сполучення функції перевезення пасажирів поступово переходять до залізниці. У Борисполі залізнична станція відкрилася в 1904 році (штат станції складався із керівника Василя Сафронова та двох помічників). При залізничній станції діяв власний телеграф із трьома телеграфістами в штаті.

Поштово-телеграфні відділення зосереджуються на зв’язку та поштових відправленнях, причому їх теж уже починають перевозити залізницею. Відправляє пошта і грошові перекази.

Початок 20 ст. — телефон та радіо

У 1924 році Бориспіль уже має телефонний зв’язок (поки лише з Києвом). З’являються перші детекторні приймачі, що могли ловити лише одну станцію, а у 1926-му році у будівлі місцевого сельбуду (селянський будинок, клуб — ред.) встановлено малопотужний радіовузол, який живився від батареї. Послухати радіо приходила велика кількість людей, які тільки так могли довідатися, що відбувається у світі.

У 1927 році уряд приймає постанову про радіофікацію Української РСР і кількість радіоприймачів поступово збільшується.

В 1930-му році в Борисполі починає виходити радіогазета, яка висвітлює життя і виробничу діяльність людей праці — колгоспників та робітників.

Станом на 1932-й рік місцевий радіовузол вже обслуговує 1087 радіоточок у Борисполі та 12-ти селах району. Для пересування між населеними пунктами та обслуговування абонентів зв’язківці використовують «полуторки» — найбільш швидкісний транспортний засіб тих часів.

За спогадами старожилів, у 30-х роках контора зв’язку з поштою знаходилася в центрі Борисполя, на повороті на Бежівку (зараз там будівля Укргазбанку).

Аж до війни керівником вузла зв’язку був Сорокін (ім’я невідоме).

Під час німецької окупації 1941-1943 років відділ зв’язку очолював Ярмак (ім’я невідоме). Газета «Українське життя» у 1941 році пише, що після приходу німців відділ почав роботу вже 3 жовтня. Було устатковано телефонну стацію на 100 номерів, телефонним зв’язком забезпечено 15 державних установ. Сільські листоноші прибували до Борисполя по пошту два рази на тиждень, а три рази на тиждень листоноша з Борисполя їздив у Київ.

У 1942 році з дозволу комендатури радіовузол починає встановлювати радіоточки в помешканнях цивільного населення. Плата становить 50 крб за устаткування та 30 крб на квартал — за користування послугами. При цьому самовільне включення радіо заборонене і карається за законами військового часу.

У 1943 році контора зв’язку, як і більшість будівель Борисполя, згоріла. Разом із нею були знищені всі архіви контори. Після визволення Борисполя у 1943 році керівником Бориспільської районної контори зв’язку став Данило Мельник. На той час у штаті працювали також заступник керівника — Яким Ярмак, бухгалтер — Іван Власко, техніки — Володимир Жлаба та Карпо Меленевський, монтери — Кирило Ситник, Михайло Мельник, Іван Чорноштан, Петро Бондарець, Яків Філощенко, Іван Йова, Микола Меха, телефоністки — Софія Щегель та Катерина Давиденко, конюх Яків Яцюта.

Штатних листонош не було, їх роботу виконували колгоспники, яким за виконання цих обов’язків нараховувалися трудодні. Листоношами працювали переважно чоловіки. Саме на їх долю випав важкий обов’язок вручення похоронок на загиблих на фронтах Другої світової війни бориспільців.

У цей час контора зв’язку вже знаходилася у одноповерховій хаті на кутку сучасних вулиць Київський Шлях та Глибоцька.

У 1946 році у конторі почав працювати фельд’єгерський зв’язок — служба доставки спеціальної секретної кореспонденції. Її клієнтами були райком та міськком партії, райрада, міліція, прокуратура та інші служби міста.

Середина 20 ст.: із старої хати — в нову будівлю

У роки війни багато ліній зв’язку було зруйновано, їх відновленням почали займатися на початку 50-х років. Спеціальна бригада зв’язківців заготовляла в лісі дерев’яні стовпи, які потім встановлювали як опори для дротів телефонного зв’язку. На вулицях Борисполя досі можна зустріти стовпи-ветерани, деяким із яких по 75 і більше років.

У ті ж 50-ті роки контора зв’язку знаходиться вже в кількох приміщеннях. Радіовузол та телеграф — у фінському будинку (з гучномовцем у вигляді білого дзвона), пошта в старій хаті. Також для потреб вузла зв’язку було пристосовано ще одну хату — за згодою з її власницею та одночасно співробітницею вузла зв’язку Марією Кирилівною. Ще одне поштове відділення знаходилося на початку сучасної вулиці Камінського — воно теж розміщувалося у звичайній хаті.

У 1961 році для контори зв’язку побудували нову двоповерхову будівлю — вона досі стоїть у центрі міста, зліва від базару і, як і раніше, в народі її називають поштою.

Після цього фінський будинок та сусідню з ним аптеку знесли, а на їх місці побудували двоповерховий цех швейної артілі. До речі, обидві будівлі (контори зв’язку і швейного цеху) будувалися за один проектом, через що їх досі плутають на старих фото, адже на той час виглядали вони майже як близнюки.

На першому поверсі розмістили операційний поштовий зал, телеграф, відділення «Союздруку», сортувальню та транзитну комору, на другому — міжміський комутатор, АТС, радіовузол, обладнання дальнього зв’язку.

У період із 1943 по 1963 рік керівники контори змінювалися ще тричі, а в 1963 році начальником був призначений ветеран війни Іван Льодін, який очолював заклад понад 20 років.

За цей час контора зв’язку пережила кілька змін та реорганізацій.

У 1963-му тут відкрили першу телефонну станцію на тисячу номерів. Пізніше відкрилися ще дві телефонні станції — у Соцмістечку та УМБ-17, а загальна кількість абонентів зросла до 7600.

У 1965 році контора була реорганізована в Бориспільський районний вузол зв’язку. Відкрилися 6 додаткових міських відділень зв’язку та 14 у селах району.

Доставляли листи і посилки, газети і журнали та навіть грошові перекази на міські та сільські відділення по розбитих грунтових дорогах водії-зв’язківці, серед яких Михайло Поминальний, який пропрацював на цій роботі із 1963 року і аж до пенсії.

У 1974 році листонош із колгоспників перевели у штат підприємства. Серед них були Іван Копан, Григорій Голубничий, Василь Герасименко, Михайло Журавель, Іван Щегель, Григорій Щегель, Галина Соколова, Людмила Яцюта, Ніна Паціра, Софія Дем’яненко, які віддали роботі на пошті багато років.
Багато років на підприємстві працював і Анатолій Тарасюк — один із кращих фахівців радіофікації, почесний радист СРСР.

У 1978 році Бориспільський РВЗ — передове підприємство зв’язку. Переймати досвід роботи сюди приїздили навіть зв’язківці із Ленінградської області Росії.

У 1986 році Іван Льодін вийшов на пенсію, і його замінив Микола Ковальчук. Цікаво, що його не призначили «зверху», а вибрали на зборах трудового колективу. Після чергової реорганізації вузол зв’язку став цехом №3.

На початку 90-х постало питання будівництва нової АТС на 10 000 номерів, адже існуюча вже не могла задовольнити потреб містян — станом на 1991 рік у телефонній черзі стояло 6000 мешканців Борисполя і району. Але площа районного вузла зв’язку не давала можливості встановлювати нове обладнання для збільшення телефонних ліній.

На момент набуття Україною незалежності у системі зв’язку Борисполя і району працювало 460 працівників, серед яких 130 листонош та 20 телефоністів. Діяло 10 радіовузлів, 22 АТС і 31 відділення зв’язку. Встановлено 30116 радіоточок та 8140 телефонних номерів. Лише за рік населення отримувало 128250 екземплярів газет і журналів. Чистий річний прибуток Бориспільського районного вузла зв’язку становив 2 млн 307 тис. карбованців.

У 1995 районний вузол зв’язку знову реорганізували — він став Бориспільським районним вузлом електрозв’язку «Бориспільрайтелеком», при цьому від нього відокремили пошту, яку, в свою чергу, підпорядкували АТ «Укрпошта».

21 століття — нова ера комунікації

У 2002-му для вузла зв’язку побудували нову триповерхову будівлю загальною площею біля 3 тис. кв. метрів. Одночасно початок 2000-х став періодом переходу до цифрового зв’язку. Замінювались і кабелі (на сучасні волокнисто-оптичні), і комутаційне обладнання, і старі телефонні номери.

Після цього вузол зв’язку пережив ще кілька реорганізацій та перейменувань та нарешті був підпорядкований ВАТ «Укртелеком», ставши однією з філій.

З початком ери мобільного зв’язку люди почали відмовлятися від стаціонарних телефонних номерів. На той час у Бориспільському районі їх було кілька десятків тисяч. Станом на 2018 рік ця цифра становила 15 тисяч, і відтік абонентів продовжувався. Ще одного удару дротовому зв’язку нанесли крадіжки мідного кабелю, а з початком війни ситуація погіршилася — у відкритих підвалах мідний кабель стало вкрасти легше, чим почали користуватися «неблагонадійні» громадяни. У результаті сама компанія вирішила взагалі відмовитися від дротового зв’язку і ті стаціонарні номери телефонів, що ще залишилися, нині працюють через альтернативну телефонію (мережі мобільного зв’язку чи інтернет).

Центру обслуговування абонентів у Борисполі немає, найближчий — у Білій Церкві, але і його планується закрити. Тим, хто ще залишився «з номером», позбутися його тепер можна через кол-центр.

Інтернет здебільшого надається юридичним особам і корпоративним клієнтам (торгівельні мережі, заправки тощо). Усі проблеми вирішуються через кол-центр, за потреби він спрямовує заявку в Бориспіль, де їх усувають місцеві техніки.

Перший і третій поверхи будівлі Укртелекому здаються в оренду різним компаніям, на другому працює технічна служба та розміщується комунікаційне обладнання та вже виведена з експлуатації телефонна станція.

Будівля Укрпошти (яку вона отримала в спадок від районного вузла зв’язку) вже не належить цій компанії. У 2000-х вона була продана, і тепер Укрпошта орендує приміщення для роботи поштового відділення, що досі знаходиться в цій будівлі.

До теми: Катерина Момот: все трудове життя на пошті

Катерина Іванівна Момот прийшла на пошту ще молодою дівчиною і тоді навіть не підозрювала, що це підприємство стане єдиним її місцем роботи на довгі роки. Свій трудовий шлях вона розпочала листоношею, а на пенсію пішла із посади начальника Центру поштового зв’язку.

«Прийшла я на роботу зовсім молоденькою, після школи, у 1967 році. У інститут з першого разу не вступила, то пішла на пошту попрацювати, тоді думалось — тимчасово. Спочатку працювала в сільському відділенні в Горі, потім у Борисполі. Начальником районного відділу зв’язку тоді був Іван Іванович Льодін, і до молоді він ставився по-батьківськи та з розумінням, та й узагалі був доброю та чуйною людиною. Пам’ятаю, коли на місці була Зоя Миколаївна, мій безпосередній керівник, то він підганяв її: «Зоя, ти що, спиш? А ну давай бігом!», а як я сама робила: «Не спіши, дитино, не спіши, я почекаю». Дізнавшись, що мені не вистачило балів для вступу, переконав мене подати документи в технікум та навчатися заочно, щоб не втрачати час і відразу продовжити освіту, а в 1971 році запропонував ще вступити в технікум по нормуванню праці. Після закінчення я стала секретарем комсомольської організації, потім головою профспілкової організації, секретарем партійної організації — тоді це все були обов’язкові кар’єрні сходинки. А у 1976 році звільнився заступник начальника РВЗ і мені запропонували цю посаду. Дуже сумнівалася, чи варто, але таки погодилася. А вже у 1995 році, коли підприємство розділили на Укртелеком і пошту, стала начальником пошти.

Сама я із Гори, і житла в Борисполі не мала, тому жила в гуртожитку. Тоді РВЗ мав у Борисполі три гуртожитки: на центральній вулиці, на початку Франка та в селищі Дубечанському (пров. Петровського).

Один із гуртожитків був на території самого вузла зв’язку, у дворі, ближче до території базару (тоді його ще не було). Це була звичайна одноповерхова хата, де жили листоноші. Пам’ятаю бабу Соломію, яка одночасно виконувала обов’язки сторожа, двірника та прибиральниці, а ще слідкувала за поведінкою дівчат і жила з ними в гуртожитку, в окремій кімнаті.

Робочий день починався о 5-й годині ранку, бо тоді привозили пошту. Тому працівники сортувального та посилочного відділів у цей час мали бути на місці. І баба Соломія теж. Любила порядок і дисципліну: щоб дівчата не балувалися, щоб хлопців не водили, щоб ніхто чужий двором не вештався. Аж до самої смерті вона працювала на пошті.

На Дубечанському гуртожиток відкрили трохи пізніше, там теж жили дівчата-листоноші. Він досі є і там теж живуть працівники пошти, але вже сімейні.
Там, де зараз багатоповерховий будинок на вул. Франка, 5, був теж гуртожиток районного вузла зв’язку. Там я і жила. Це був дерев’яний фінський будинок, взимку його топили грубкою. Поряд, де будинок на Франка, 7, були складські приміщення РВЗ. У 1986 році комбікормовий завод побудував на їх місці багатоповерхівку, нам дали там квартири, а наш гуртожиток пішов під знос.

Я ще застала недовгий час, коли зв’язківці носили формений одяг, вони виглядали дуже ошатно і викликали повагу, а ще носіння форми дисциплінувало.

Пошту возили спочатку на відкритих «полуторках», тоді вже на більших, закритих вантажних машинах. Водії пошти були тоді і водіями, і супроводжуючими, усе робили самі. Але підпорядковувалися вони автобазі Міністерства зв’язку. Аж до 1968 року були в штаті пошти і конюхи.

Коли я почала працювати, то вже була побудована нова будівля пошти, яка стоїть і зараз, це було відділення 1. Відділення 2 знаходилось на повороті на сучасну вул. Камінського, зараз на тому місці приватний будинок. Коли на розі вулиць Леніна і Лютневої побудували нову 9-поверхівку, відділення 2 перевели туди. Воно займало весь перший поверх, а це 600 квадратних метрів площі. На той час воно вважалося одним із найбільших і найкращим в області в художньо-естетичному оформленні: рожеві та блакитні кольори, мозаїка. У відділенні розмістили телеграф, операційний, переговорний зали, видачу посилок, ощадкасу, майстерню по ремонту телеграфного обладнання. Для зручності відвідувачів у залі розмістили банкетки. Подбали про працівників — для них обладнали побутову кімнату з шафами та пристроями для сушіння одягу, кімнату для прийому їжі з кухонним обладнанням та душову.

Історією пошти я цікавилася давно, розпитувала у старших співробітниць, писала нотатки за їх спогадами. Була в нас Віра Яківна, яка ще до війни працювала у старій конторі зв’язку на повороті на Бежівку, були інші співробітниці-старожилки. Потім уже як приходили краєзнавці, цікавилися, то давала їм свої записи.

Журналісти до нас часто ходили, писали про людей праці — про листонош, водіїв, сортувальниць, зв’язківців.

Атмосфера в РВЗ завжди була доброзичливою. Разом відзначали свята, брали участь у самодіяльності, спортивних змаганнях. На День зв’язку 7 травня ми завжди їздили в Березовий гай у Глибоке, усім великим колективом. Це дуже зближувало людей і позитивно впливало на клімат у колективі. Ніколи не забували наших пенсіонерів, ветеранів — запрошували на різні заходи, відвідували їх, адже колись вони навчали нас основам професії, були нашими наставниками. Взагалі тоді стосунки в колективі не зводились лише до роботи, були душевними та щирими.

Разом із тим, була дисципліна, кожен знав, за що відповідає і вболівав за свою справу. Тоді часто приїздили з перевірками — з Києва, з міністерства. Звичайно, це мало кому подобалось, але теж стимулювало до кращого виконання своїх обов’язків. Не меншим стимулом були люди та можливі скарги. Якщо газета чи журнал виходили в певні дні, вони мали бути в підписника день у день, без затримок. Не принесена газета — це обов’язково скарга. Наприклад, популярні «Известия» і «Правда» виходили щоденно, крім неділі. А в понеділок листоноші, як правило, були вихідні. Але газети мали бути доставлені, тому немає листоноші — везе водій чи сам керівник відділення. Були такі підписники, що погоджувалися, що газету принесуть у вівторок замість понеділка, а були й принципові, які не хотіли чекати.

Так само були чіткі терміни доставки листів та посилок. Такого, щоб прийшов лист, а його не принесли за адресою, взагалі не можна було уявити. Якщо лист із особистим врученням, а вдома нікого не застали, носили й кілька разів.

Листонош завжди не вистачало, бо це важка, але низькооплачувана робота. Треба було багато ходити пішки, носити важкі сумки з листами та періодикою. Велосипеди видавали не всім, здебільшого сільським листоношам чи тим, у кого на дільниці велика протяжність вулиць. Пам’ятаю, вже в період кінця 90-х та початку 2000-х вручення велосипедів стало постійним елементом передвиборної кампанії. Як тільки вибори — листоношам дарують велосипеди.

Гарячою порою були свята: Новий рік, 23 лютого, 8 березня, 1 травня, День Перемоги. Вітальних листівок приходило море, щодня пів машини лише листівок. Треба було встигнути їх розсортувати — по дільницях, по відділеннях. То, було, стаємо сортувати всі разом: і бухгалтерія, і все керівництво, бо завтра знов привезуть стільки ж. На продажу листівок поштові відділення гарно заробляли, був навіть встановлений план по їх реалізації. Їх продавали і на відділеннях, і самі листоноші. Були популярними і відривні календарі, і кишенькові календарики, і марки».

Джерела:
• Інструкція гр. Петра Олександровича Румянцева про запровадження на Малоросії кінної пошти і відомості про кількість поштових станцій у Київській губернії та їх роботу, 1765 р. (ЦДІАК).
• Детальна поштова карта Російської імперії, 1814 рік.
• Військово-дорожня карта частини Росії та прикордонних земель, 1829 рік.
• Атлас карт Полтавської губернії.
• Карта Корпусу військових топографів Російської імператорської армії, 1853-1857 рр.
• Триверстова топографічна карта Київської та Чернігівської губерній, 1868 рік.
• Карта Переяславського повіту, 1904 р.
• Пам’ятні книжки і адрес-календарі Полтавської губернії, 1890-1916 рр.
• Довідкові книжки по Полтавській губернії, 1906-1916 рр.
• Збірники «Промислові, торгівельні і фінансові підприємства Полтавської губернії», 1900-1902 рр.
• «Бориспільщина — край добра і любові» (Зиль А.С., Малишевська О.Г.), 2003 р.
• Публікації в періодичних виданнях «Українське життя», «Колективіст», «Трудова Слава», «Вісті» з 1941 по 2003 рр.
• «Назад у минуле: чим може вразити сучасну людину пошта 19 ст.» (Україна молода, 2016 р.).
• Приватні колекції поштових листівок.
• Фото — з архіву РВЗ та особистого архіву Катерини Момот.
• Про роботу зв’язківців у Борисполі в 90-х та 2000-х роках розповіли Ірина Лопатко та Олег Верес.

Сьогодні, 16:16

Наталія Токарчук

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім”ям.

Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама