Полювання на «живця»

Автор Visnik, Опубліковано: Травень 23rd, 2019

Світлана з Іркою кілька хвилин швендяли по супермаркету, робили вигляд, що щось вибирають, а насправді «дівчатка» були налаштовані на знайомство із потенційними кавалерами… чи кавалером. Це уже як пощастить! Обом за сорок, але ще свіженькі, не вироблені. Жіночки вирішили, що саме у цій великій торговій точці мають шанс «відхопити» чи у когось відбити чоловіка, щоб матеріально підтримував та духовно розбавляв їхні самотності. Жартома називали такі походи по магазинах «полюванням на живця». Старанно готувалися до відвідин супермаркету: робили зачіски, одягали найкращі вбрання та взуття.

Ірка, мацаючи апельсини, шепотіла Світлані:

– Отой дядько у спортивних штанях так на тебе витріщився, ніби ти роздягнена!

Та непомітно оглянула чоловіка й прошепотіла:

– Не думаю, що порядний чоловік буде одягати у подібне місце старі спортивки, а під пластмасові шляпани світлі панчохи. Краще подивися на оту стару кичку із палицею! Ой горечко, він нас переслідує! Еге, діду, тобі на кладовищі прогули ставляють, а ти ще на жінок зириш!

Намотали ще кілька кіл по магазину, облишивши старого ловеласа, й ніс у ніс зіткнулися знову із дядьком у спортивних штанях. Той кивнув на відділ зі спиртним:

– Дівчатка, допоможіть вибрати смачний напій для красивої жінки.

Світлана, пронизавши поглядом незнайомця, промимрила подрузі:

– Та він ще й неголений, штани на жіночі змахують, такий оббере, мов липку! Оце «вполювали», сміх та й годі!

Відійшли обоє обурено від чоловіка, ремствували:

– Нікудишній день! Якісь голодранці, алкашня, пенсіонери, жонатики з дітьми… А оте чудо за нами преться. Не оглядайся, бо ще хтось побачить біля нас отой «скарб» й подумає, що мій чи твій кавалер. Сорому потім не обберемося.

Світлана зупинилася на півдорозі до виходу:

– Давай дамо йому адресу Катьки. Як це, якої? Моєї сусідки. Хтось дитинку сердешній пристарав, так тепер уже не повчає мене, як треба жити та скільки разів одружуватися!

Обступили чоловіка з обох сторін:

– Ви такий привабливий, культурний, але ми обоє одружені, маємо купу онуків, а от наша подруга – молода, повна сил. А головне – у пошуку!

… Минуло кілька місяців. Світлана із Іркою саме збиралися полювати «на живця». У ліфті зустрілися з Катериною, яка говорила із кимось по мобілці й голосно сміялася:

– Відчинила двері, а там псих у жіночих штанях! Я випихаю його із квартири, а він пояснює, що був на весіллі, де на другий день катають батьків, переодягаючи у різне шмаття, от йому й видали оті червоні штани. А взагалі він хороший, дитину прийняв, як свою, гарно заробляє, машину недавно нову купив. От тільки ніяк не зрозумію, чому подзвонив саме у мої двері. Ти кажеш – доля? Може.

Людмила Левченко

–

Джерело: Вісник Переяславщини