«Поговоріть зі мною по-вкраїнськи…» | Газета Вишгород
image
7 Листопада 2020, 04:50
Поділитися:

Ці слова поетеси Зої Кучерявої з відомої пісні Мар’яна Гаденка «Ностальгія» не один раз спадали на думку під час подорожей за кордон. Їх часто доводилося чути від наших співвітчизників, котрі подалися в далекі світи у пошуках кращої долі, а також їхніх дітей, онуків і правнуків, які народилися на чужині, а про рідний край, матірну землю знають хіба що з розповідей старших.
Якось, перебуваючи у Римі, мав розмову з тодішнім виконуючим обов’язки голови Християнського товариства українців в Італії Олесем Городецьким.
«Соціальні проблеми, життєві негаразди, розпач, безнадія, інші причини змушують українців здебільшого нелегально, а отже, у повному безправ’ї, блукати країнами Європи, Азії у пошуках роботи, — з гіркотою казав мій співрозмовник. — З України щороку виїжджає приблизно 90 тисяч чоловік на заробітки. І ще один прикрий факт — оскільки більшість громадян України перебувають за кордоном у статусі нелегальних емігрантів, вони є найбільш дискримінованою та незахищеною категорією іноземців. Багато з них бояться звертатися до влади у випадках, коли грубо зневажаються їхні права (роботодавці відмовляються виплачувати їм зароблені гроші, безпідставно викидають на вулицю, позбавляють вихідних тощо).
Все це і змусило замислитися над тим, як жити нам далі. Зрештою, дійшли думки, що єдиний шлях до позитивних змін — об’єднання. Саме з цією метою у травні 2003 року було скликано Перший Форум Українців (зібралися делегати із 72 міст Італії), на якому, об’єднавшись, українські емігранти вирішили разом захищати свої права й інтереси перед життєвими негараздами, роботодавцями, подбати про своє майбутнє як в Італії, так і згодом на Батьківщині.
А вже у листопаді того ж року на установчих зборах було організовано Християнське Товариство Українців в Італії, оскільки біля витоків згуртування наших співвітчизників була Українська Греко-Католицька Церква — своєрідний наріжний камінь, з якого почав будуватися наш громадський рух. До речі, якщо ще кілька років тому на Апеннінах функціонувало лише чотири парохії (три у Римі і одна в Неаполі), то на сьогодні їх налічується вже близько 80. Зрештою, це й зрозуміло, адже 75 відсотків наших заробітчан в Італії із загальної кількості майже в півмільйона (за неофіційними даними) є вихідцями із Західної України.
Особливу роль в об’єднанні українців відіграв і продовжує активно працювати в цьому напрямі пасторальний Координатор українців греко-католиків в Італії отець Василь Поточняк…».
Як відомо, за Біблією спочатку було Слово. Саме тому розпочали свою діяльність з випуску і поширення листівок. Услід за україномовним журналом «До світла» (видання Апостольського Візитатора для українців греко-католиків в Італії) з лютого 2004 року стала виходити газета товариства «Українські вісті», за допомогою якої формується громадський вплив на читацьку аудиторію. Зокрема, на шпальтах видання вміщуються роз’яснювальні матеріали щодо захисту прав громадян, інформації про зміни й особливості італійського законодавства, повідомляється про діяльність консульського відділу посольства України в Італії. Все це спрямовано на організацію й згуртування української спільноти на теренах Апеннін.
З іншого боку, періодичне видання є своєрідним ковтком свіжого повітря для наших співвітчизників, спраглих до рідного слова, материнської мови, яку можна почути хіба що в середовищі земляків. А якщо доля закинула у віддалений населений пункт, де немає українців? Звісно ж, єдиною відрадою стає тоді українське друковане слово.
До честі видавців, скажімо, часопису «До світла», вони багато роблять, щоб полегшити, бодай у моральному та духовному плані, долю українців. Листаючи свіжі числа видання, приємно був вражений широкою палітрою публікацій. Зрештою, про їх зміст свідчать рубрики: «Новини з куточків Італії», «Як на чужині живемо», «Вітер з України», «В глибинах пам’яті», «На дозвіллі», «Куточок порад» тощо. Що не публікація, то це своєрідна розповідь-сповідь емігранта-українця про своє життя.
Водночас, чимало місця в журналі присвячено знайомству читачів з творчими доробками земляків, чудові вірші, щемливі новели й оповідання, талановиті картини яких викликають подив і захоплення.
Вже пізніше, перебуваючи на американському континенті, я також знайомився з місцевою пресою, зокрема україномовною. Першою потрапила до рук «Національна трибуна», що виходить у Нью-Йорку вже майже тридцять літ, є своєрідною наступницею «Шляху перемоги». Побічне знайомство з окремими числами видання переконало в тому, що газета тримає руку на пульсі життя України, оперативно повідомляючи читачів про останні суспільно-політичні події на материнській землі, публікує багато історичного й культурологічного матеріалу тощо.
Широко представлена палітра політичного життя в Україні і на шпальтах «Закордонної газети» (виходить з квітня 1996 року). Тут вміщуються також коментарі міжнародних експертів з приводу різних подій, що відбуваються як у нашій країні, так і в усьому світі. Чимало місця відводиться у виданні культурологічній тематиці, питанню дозвілля.
Приємне враження справив ще один український громадсько-політичний незалежний тижневик, заснований корпорацією «Міст» у жовтні 1997 року в Торонто (президент Ростислав Кисіль). Окрім власних матеріалів, газета вдається до передруку публікацій з «України молодої», «Дня», «Фактів», інтернет-видань з метою якнайповнішого висвітлення усіх подій — від політики й економіки до культури й спорту.
З жовтня 2008 року у Нью-Йорку почав виходити український громадсько-політичний тижневик «Нова газета» (видавець і головний редактор — Валентин Лабунський). Представники української діаспори, з якими доводилося спілкуватися, одностайні в тому, що це видання є досить оригінальним, привабливим, а тому впевнено завойовує читацьку аудиторію.
Дійсно, тут широко висвітлюються різні аспекти міжнародного життя, вміщуються аналітичні статті про політичні, соціально-економічні явища й події у світі, Україні.
Чимало місця відводиться темі культури, мистецтва, літератури, спорту, насущним проблемам дня. Газета друкує багато матеріалів пізнавального змісту про визначні місця Америки, особливості окремих міст, видатних українських державників і уславлених українців США, починаючи від Симона Петлюри і закінчуючи Марусею Бек та відомою астронавткою українського походження Гайдемарі Стефанишин-Пайпер…
«Газета — це дзеркало життя. — пише у редакційній статті головний редактор часопису Валентин Лабунський у числі 20 за 28 травня 2009 року. — У ній не може бути тільки «чорних» чи тільки «білих» матеріалів. Газета — це також контраверсійність, полеміка, дискусія… Один читач вважає, що Ющенко був поганим президентом для України, інший, навпаки, переконаний, що він і тільки він виводив і далі виводитиме Україну з прірви. Скільки людей — стільки й думок. І як прикро буває, коли дехто, не розуміючи цього, пише, що нашу газету необхідно негайно закрити, бо вона, мовляв, «паплюжить Ющенка». Ні, не паплюжить вона ані Віктора Ющенка, ані будь-якого іншого політика, а пише правду й тільки правду. Газета, яка запобігає перед владою або пише на догоду певному прошарку своєї читацької аудиторії, приречена. Призначення журналістики якраз і полягає в тому, аби завжди бути в опозиції до влади, аби розкривати читачеві очі на її залаштункові оборудки, а не показувати лишень парадну трибуну й цитувати причесані, нещирі слова владоможців. На цьому ми стоїмо, в цьому вбачаємо свою місію й мету…».
І на підтвердження свого креда Валентин Лабунський у цьому ж числі у своїх публікаціях віддзеркалює українську дійсність. Чого варта лише, скажімо, його стаття «Украдене дитинство, або Ціна дитячої сльози», яку неможливо читати без розчулення й хвилювання, переживання за долю її героїв.
Буваючи в Україні, автор зустрічав там жебраків-дітей. А хіба ми їх не бачимо мало не щодня на вулицях міст і сіл? Брудні, немиті, стражденні, вони з ранку до вечора шукають можливість підробити, вкрасти, нажебрати аби вгамувати голод. Вони рідко відвідують школу, з малих літ стають на шлях порушення закону.
На цей шлях, однак, стають не тільки безпритульні. Такою самою стежкою простують і багато полишених дітей, матері й батьки яких вирушили на заробітки за кордон. Діти українських заробітчан — це болюча тема, якої намагаються не торкатися українські владоможці. А, між тим, виростає ціле покоління, яке з ненавистю згадуватиме нинішні роки, коли злидні й біда розлучили їх з матусями й фактично позбавили дитинства.
Самотнім дітям немилі долари, євро, пакунки з-за кордону з одягом, взуттям, комп’ютером, дорогими забавками… Вони хочуть іншого — родинного затишку та добра, щасливих маму й тата, з якими так весело поїхати кудись, побувати в гостях у бабусі й дідуся…
«Дітей мільйонів українських заробітчан, для яких за роки незалежної України вигадали спеціальний термін «соціальні сироти», за приблизними підрахунками, налічується в Україні три з половиною мільйони, — пише автор статті. — Вдумайтеся в цю цифру! Три з половиною мільйони маленьких людських душ, які плачуть, страждають і мучаться. Матері й батьки полишили їх на бабусь, сусідів, знайомих і поїхали за кордон на заробітки. Що виграли вони і що втратили? Запитання риторичне й найкраще на нього відповідають листи полишених дітей.
Кілька років тому до мене звернулася одна заробітчанка. Вона хотіла почути слова розради й чомусь обрала мене, тримаючи в руках цілу пачку листів. У них каліграфічним почерком, без помилок писав своїй матусі послання 12-річний син цієї заробітчанки Василько. Прочитавши їх, я не міг вимовити ані слова. Сльози перехопили дихання й не давали говорити:
«Мамочко, дорога моя! Сьогодні я склав останній іспит і поспішаю повідомити тобі, що отримав «п’ятірку». Я згадую, як ти завжди раділа, коли я отримував «п’ятірки». Ти тоді вигукувала: «Ура!». А зараз ніхто навіть і не знає, що я отримав «п’ятірку». А так хочеться похвалитися! Так хочеться, щоб ти прокричала своє «Ура!». Мамо, може, не треба було їхати до Америки. Якось прожили б і тут. А так у мене тепер є все, але немає мами. А без тебе мені нічого не треба. Ані кросівок, що ти мені прислала, ані комп’ютера, які купила на твої гроші мені тітка Ніна. Я не хочу нічого цього, я хочу, щоб усе було так, як раніше. Коли були тато, мама і я…»…
«Я стояла біля великого білого автобуса. Бабуся плакала і все повчала мою маму, а тітка вмовляла її не їхати… Мене тримали за руки, а мама стояла у вікні і дивилася. Дивилася на мене. А сльози струмками бігли по її обличчю. Мотор загарчав, мов лютий пес. Автобус … полетів білим лебедем — і враз перетворився на чорного крука: він повіз від мене маму…».
Це рядки з листа Іринки Цибах з Рівного. Вони увійшли до цілої епістоліярної антології під назвою «Діти емігрантів про себе», яку видано у рамках міжнародного проекту «Міграція сьогодні», здійснюваного Міжнародним інститутом освіти та культури та благодійним фондом «Відкрий Україну»…
«Ви уявляєте собі нещастя розлуки з мамою. Ой мамо, пташко моя нещасна, коб почув нас той, хто розлучив нас так жорстоко! Голосок твій, мамо, я чула в трубці довгих-предовгих вісім років. Я його обіймала, той голосок, цілувала-обціловувала й спати з ним лягала. А коли прокидалася вранці, він озивався до мене голосом світанкової пташки. Мамо моя, чи ж тобі так важко було?».

Це з листа Катерини Лазарук із Хмельниччини…
«…Мамо, я не знаю, чи заслужила ти право називатися таким йменням, але для мене ти завжди залишишся мамою, бо ти мене народила. Але тільки народила. А виростав я сам. Й ніхто, ані вічно п’яний батько, ані тітка, якій ти довірила моє виховання, не знають, скільки сліз виплакав я ночами в подушку.
Скажи, мамо, за що ти так мене покарала? Невже ти думаєш, що оті пачки й долари, які ти надсилала мені з Америки, заміняли мені тебе, мою матір?! Невже ти гадаєш, що Україна — це «чорна діра» в центрі Європи, в якій люди живуть тільки думами про харчі та їжу?! Ти засліплена Америкою, ти хвора нею й не зможеш вже повернутися ніколи. Це як наркотик — підсів на «голку», вже ніколи з неї не злізеш. Я думав, що ти хоч би на моє весілля приїдеш. Усі так тебе чекали. Але ти й цього дня мене зрадила, проміняла на свою Америку. Бог тобі суддя, мамо! Ти пишеш, що хочеш надіслати, як запізнілий весільний подарунок, контейнером для мене авто з Америки, не роби цього. Я нічого від тебе не хочу! Раніше, маленьким хлопчиком, я засинав увечері і прокидався вранці з мрією, що настане день — і ти повернешся. Але ти не повернулася. А в мене вже росте свій син. І в душі все так перегоріло, що якби ти й повернулася тепер, мені було б байдуже…»…

Гадаю, далі цитувати гіркі рядки болю й розпуки наших дітей немає потреби, бо й так на душі важко.
«Не скупі й мертві статистичні дані треба класти на столи нашим владоможцям, — продовжує Валентин Лабунський, — а ось ці листи. Нехай прочитають, і якщо мають совість та душу, замисляться: яку державу вибудовують, що роблять з народом, ким увійдуть в історію? Можливо, після прочитання цих листів припинять вони бійку за владу, за впливи й за грошові потоки. Й згадають своїх матерів, своє дитинство. Чи щасливим воно було б, якби їхні матусі кинули їх й поїхали світ за очі на заробітки, не бачучи, як виростають їхні діти, як ідуть до першого класу, як закінчують школу, як мужніють, як виходять заміж, одружуються й народжують вже своїх діточок?…».
Цілком підтримую автора публікації в цьому. Державні мужі мають замислитися, прислухатися до розпачливого крику душі авторів листів, батьки і матері яких не з власної волі змушені були залишати своїх дітей і вирушати на чужину у пошуках шматка хліба, смак якого досить часто виявляється гірким…
У Латинській Америці, де я побував через п’ять років після відвідання США, також виходять україномовні видання. Так, у столиці Аргентини Буенос-Айресі культурно-релігійна Українська єпархія щомісяця видає двомовник «Голос української церкви» («La voz de la iglesia»). Окрім матеріалів релігійного змісту, тут широко висвітлюється світське життя українців Аргентини, вміщуються публікації про новини й життя осередків нашої діаспори.
— Поговоріть зі мною по-українськи, — з такими словами, почувши нашу мову, до мене звернувся чорнявий стрункий юнак у далекому бразильському містечку Прудентополісі, що в штаті Парана. — Ви так гарно говорите!
— Я з України! А звідки ти знаєш нашу мову? — поцікавився, в свою чергу.
— Мене навчила її моя прабабуся, родина якої колись переїхала сюди з України. На жаль, тепер не часто маю можливість неї послуговуватися, оскільки тут головним чином спілкуються португальською. Хіба що, буває, потраплю у коло таких самих нащадків українців. А ще рідне слово гріє душу, коли потрапляє до рук газета «Праця»…
З працівниками вищезгаданого видання, зокрема її редактором Тарсекієм Залуцьким, пощастило зустрітися вже наступного дня. Від нього довідався, що газета двомовна, друкується з 1912 року. Видання виходить двічі на місяць разовим накладом 800 примірників.
Від очільника газети дізнався багато про зародження україномовного видання, його славну вікову історію.
…Коли на зламі ХХ століття перші василіянські місіонери (о. Сильвестер Кізима, брат Софрон Горощук, а після них о. Антоній Мартинюк, Метрофан Міхняк, Мирон Хмілевський, Маркіян Шкірпан, Климентій Бжуховський, Януарій Коциловський, брат Гавриїл Будний) приїхали до Бразилії, то відразу відчули потребу друкованого слова для збереження християнської віри й моралі в українських спільнотах, які творилися на теренах штатів Парана і Санта Катаріна. Священники відчували брак добрих книжок, газет і журналів, які допомагали б підтримувати віру і мораль серед народу. Вони проповідували по різних місцевостях, але їхня присутність, звісно, була коротка, і тому треба було залишати вірним щось до читання, щоб зберігати те, що місіонери засівали в їхніх душах. Тому, місіонери не виїжджали з України з порожніми руками, а везли із собою багато книжок і газет, щоб дати людям духовну поживу.
Священники засновували читальні, куди вірні в неділі й свята сходилися, щоб читати, вправлятися в церковному співі, навчатися правд віри тощо.
У цей же час виникають перші задуми й спроби мати власну пресу. Вже згодом просвітяни десь придбали друкарську машину, спровадили українські черенки й 15 листопада 1907 почали видавати першу газету в Бразилії українською мовою під назвою «Зоря».
У першому числі вмістили заклик до русько-українського народу в Бразилії, в якому підкреслили, що народ без преси — це тіло без душі. Тому всім треба радіти, бо до руського тіла приходить душа (газета). Було узгоджено, що характер газети мав бути поважний, здорової моралі. Видання мало на меті докласти зусиль для уможливлення поступу, поліпшення економічних справ та раз і назавжди віддалити темноту народу, поставити його на рівні з іншими народами на славу й потіху матері Руси-України… На жаль, «Зоря» зразу почала нападати на священників й на віруючих людей, які протиставлялися соціалістичним і нерелігійним статтям у газеті. Після багатьох непорозумінь у половині 1909 року «Зоря» перестала виходити.
У січні 1909 року почала виходити в Куритибі друга газета українською мовою під назвою «Прапор», яка мала б писати про справи релігійні й культурні. Там видано 33 числа цього видання, після чого друкарню перевезено до василіянського монастиря в місті Прудентополісі.
Року 1912 приїхали до Бразилії чотири освічені сім’ї, між якими професор Осип Мартинець, який відразу ж узявся до видавничої праці. Оскільки у листопаді «Прапор» перестав виходити, наприкінці грудня Осип Мартинець зредагував перше число «Праці». Про це повідомила навіть бразилійська куритибська газета «О Dіаrіо dа Таrdе», що «в цих околицях, з ініціативи руських інтелектуалів, починає друкуватися українсько-руський часопис під назвою «Праця».
У вступному слові першого числа редактор Осип Мартинець писав:
«Отці василіяни вже два роки видають «Український Місіонар» у Бразилії на теми виключно релігійні. Але відчувається потреба подавати для народу інформації характеру культурного й політичного. З таким наміром появляється «Праця», що подаватиме вісті й коментарі на теми політичні, культурні, а також релігійні, йдучи так назустріч потребам українського народу в Бразилії, з наміром піднести культурний рівень, інформувати про події світові, українські й бразилійські… А тому починаємо працю над усвідомленням нашого народу в Бразилії…
Пускаючи у світ це перше число, бажаємо сим заспокоїти духовні потреби нашого руського народу в Бразилії, піднести його рівень просвіти, збудити в нім народну свідомість та злучити всі наші сили до спільної просвітної праці народної. Працею на полі просвітнім дійшли світові народи до великого значіння; працею наш нарід український в Галичині доходить до чимраз висшого самоосвідомлення; працею, трудом фізичним, роботою рук, працею (а не пустими фразами, словами) на полі просвітнім дійде й наш нарід український в Бразилії до значіння і займе місце між осівшими тут народами. А що годі зрозуміти правдиву просвітну роботу без віри й релігії, так проте на ґрунті релігійно-католицькім зачнемо працю серед поселення нашого народу в Бразилії… Праця се одинока руська-просвітно-політична часопись у Бразилії, має відтепер стати разом з нами в ряди народних борців, щоб вибороти спільними силами лучшу будучність для нашого народу і злучити єго сильним огнивом в одну велику родину».
«Праця» почала виходити як двотижневик, а 1915 року стала тижневиком і так виходила щотижня до 1993 року, коли з фінансових причин і зменшенням числа передплатників повернулася до двотижневої публікації.
Від 1941 до 1946 року «Праця» не виходила, бо Жетуліо Варґас, тодішній президент Бразилії, провадив націоналістичну політику і заборонив друкувати будь-що іншою мовою, крім португальської.
…З невимовним хвилюванням і непідробним інтересом брав я до рук підшивки «Праці» за різні роки. З її шпальт на мене віяли вітри новин, повідомлень про тогочасні події, зокрема детальне висвітлення подорожі митрополита Андрея Шептицького по Латинській Америці і його зустрічей зі своїми вірними, життя і побут українців на теренах Бразилії…
Про те, що нас чекає завтра, відомо тільки Всевишньому. Я ж — оптиміст. Тому сподіваюся, що колись знову випаде нагода відвідати якусь країну, де пощастить побачити україномовне видання, що виходить у світ завдяки зусиллям і подвижницькій діяльності представників нашої діаспори. І, можливо, хтось знову, почувши рідне слово, підійде й невимушено попросить: «Поговоріть зі мною по-українськи…».
Микола СЕРГІЙЧУК

Continue Reading

Джерело: Газета Вишгород

Рупор Київщини Київщина Київська область Київ столиця Березань Біла Церква Бориспіль Бровари Буча Васильків Ірпінь Обухів Переяслав-Хмельницький Прип'ять Ржищів Славутич Фастів Богуслав Києво-Святошинський Вишневе Вишгород Караглик Миронівка Сквира Тараща Тетіїв Українка Іванків Яготин Новини Київська обласна державна адміністрація КОДА КМДА