Паска з Італії

Оксана відклала мобілку й заплакала. Останнім часом майже всі телефонні розмови із Василем закінчувалися тим, що він психував і кидав слухавку. Дружини він не бачив майже цілий рік. Ще на початку минулого літа вона поїхала в Італію на заробітки.

– Три місяці попрацюю і додому, – сказала тоді. – Юльку, однокласницю свою, підмінити треба. Вона ж за сім’єю засумувала.

– А ми з Максиком не засумуємо? – мало не вигукнув Василь.

– Синок уже великий. Тобі лише в садочок водити його треба. Їсти сам зумієш приготувати. А раптом щось, то моя мама допоможе.

Хоча Василь не був у захваті від цього, розумів, що зайва копійка не завадить. Максимові скоро до школи – а яке ж зараз усе дороге: і одяг, і канцтовари, і книжки. Та й то ж всього-на-всього на три місяці – якось впораються.

Але Юлька повідомила італійським господарям, що повертатися не збирається. І ті попросили Оксану залишитися надовше, тим паче, бабуся, за якою вона доглядала, прив’язалася до жінки. Оксані зробили дозвіл на постійну роботу в Італії.

– Вась, вони знайдуть мені заміну. Зовсім скоро приїду, – заспокоювала чоловіка. І він готовий був почекати. А гроші, які Оксана щомісяця надсилала сім’ї, були додатковим переконливим аргументом. Він на своєму тракторі і близько стільки не заробляв.

Проте минали місяці, і Василь все більше переконувався, що дружина не повернеться. Йому вже здавалося, що зовсім не бабусю Оксана не хоче покидати, а якогось красеня-італійця. Часто по телефону влаштовував їй сцени ревнощів, наче невпевнений у собі підліток. Спочатку це було навіть мило, а згодом уже добряче бісило Оксану.

І ось іще один скандал. Цього разу Василь ще й сина задіяв:

– Малий на Пасху в церкву хоче піти, як минулого року. З тобою хоче. Я не поведу. Ти ж знаєш, що мені та церква до одного місця.

– Заради сина міг би й сходити.

– Заради сина могла б нарешті повернутися додому. Він питав сьогодні, коли паски будемо ліпити. Я їх з ним маю ліпити? Сказав йому, що не буде цього року пасок. Розплакався, закрився у кімнаті. Весело у нас тут…

– Я зараз ніяк не можу вирватися. Бабуся ослабла, часто їй зле стає… Можна сказати, не відходжу від неї.

– Хай би вже здохла скоріше та твоя баба! Та й тоді ти знайдеш причини, щоб не повертатися, – крикнув Василь і жбурнув телефоном у стіну. Він розлетівся на кілька детальок. Дістав із шафи пляшку горілки, пив з горла. Швидко сп’янів, бо алкоголь вживав рідко.

Оксана у цей час схлипувала у своїй кімнаті. Мабуть, надто голосно, бо до неї причвалала бабуся. Погладила по голові, поглянула, наче на найріднішу людину.

– Додому… Ти… Додому, – сказала бабця українською.

Наступного ранку приїхала її внучка з квитком на літак для Оксани.

– Я тут поживу з тиждень, – сказала, – а ти повертайся, будь ласка. Але ми зрозуміємо, якщо більше не приїдеш.

– Приїду, обов’язково приїду, – розцвіла Оксана. – Чуєте, бабусю, я ще приїду!

Бабця усміхалася, як дитина, вперше побачивши свою доглядальницю такою щасливою.

Оксана не змогла додзвонитися до Василя: ну і нехай, сюрприз влаштує. Пасок вдома вже не встигне напекти, купила італійську, «Панеттоне» написано на упаковці.

У хаті було відчинено. Зайшла якомога тихіше. Максимко дивився по телевізору мультики, поруч на кріслі спав Василь у брудній майці та з кількаденною щетиною, відчувався запах алкоголю.

– Вась, а ти вже розговітися встиг? – пожартувала Оксана.

– Мамо! Мамо! – вигукнув Макс і кинувся до неї в обійми.

Василь продер очі:

– Оце допився. Дружина ввижається.

Швидко схопився з крісла і заходився прибирати у кімнаті.

– Та заспокойся. Може, спочатку хоча б обіймеш дружину?

Він притиснув Оксану до себе і прошепотів:

– Вибач. Вибач, я не впорався.

– Впорався, – шепнула у відповідь. І вже вголос: – Давайте святкувати Великдень.

Макс «втоптав» мало не половину італійської паски, так вона йому смакувала. І все запитував, коли мама ще такої спече.

– Не переживай, привезу ще з Італії.

Василь у цей момент спохмурнів, але нічого не сказав.

Після обіду зателефонувала Моніка, внучка бабці. Деякий час Оксана мовчки слухала і хитала головою, а потім різко і дуже гірко заплакала. Василь відвів сина до кімнати, швидко повернувся:

– Оксанко, що трапилося? Оксанко…

– Бабуся… Померла… Щойно. Я ж обіцяла їй повернутися. Обіцяла…

– Зараз замовлю квиток. Грицько-сусід відвезе в аеропорт, бо в мене ще алкоголь не вивітрився. – Після паузи: – Попроси в неї пробачення за мене.

– Мамо, ти знову від нас їдеш? – заглянув у двері Максимко.

Оксана швидко витерла сльози і усміхнулася:

– Ненадовго, синку. Тобі ж сподобалася пасочка з Італії. Ось іще привезу.

Микола Усенко

–

Джерело: Вісник Переяславщини