Організатор ультрамарафону до Дня Незалежності Ігор Мишко: «Можна досягати надвеликих цілей. Усі обмеження – в нас у голові»
Дивитись відео на сайті
Сьогодні унікальний легкоатлетичний ультрамарафон,
приурочений до Дня Незалежності України, фінішує в столиці. Позаду
– десятиденний шлях завдовжки в
півтисячі кілометрів, що проліг від волинського міста Ковеля. Напередодні, в
День Державного Прапора, символічний передфінальний етап пробігу відбувся в
Ірпені. Після його завершення журналіст ITV поспілкувався з одним із п’яти учасників команди – організатором
ультрамарафону і його головним спонсором Ігорем Мишком.
– 10 днів бігу, 500
кілометрів – це вражає… Де-факто, це цілих 10 ультрамарафонів. Хто ці люди,
яким таке під силу?
– Наша команда називається «Trekking Team». У пробігу беруть участь п’ятеро людей. Олена Шевченко – єдина дівчина в нашому колективі – майстер спорту України з легкої атлетики, член збірної України з добового бігу. Її рекорд – 205 кілометрів за 24 години. Ігор Саханда – чемпіон України з бігу на 100 кілометрів. Також у нашій команді є Володимир Сковородка, який минулого року потрапив до Книги рекордів України – він першим пробіг марафонську дистанцію в повному спорядженні пожежника: з кисневим балоном, усією амуніцією, в шоломі й вогнезахисному одязі. Є серед нас і новоспечений ультрамарфонець Вадим Булик. Ультрамарафонцем він став саме в цьому пробігу. Вадим – професійний відеорежисер, знімає і монтує відеоблоги, беручи безпосередню участь у змаганнях бігунів. Він буде робити повноцінний фільм про наш пробіг – мінімум на пів години, бо є дуже багато матеріалу. Вадим поїхав із нами для зйомок, і його це так надихнуло, що він сам кілька разів пробіг ультрамарафонську дистанцію. А я їхав за кермом автомобіля супроводу – віз воду, їжу, особисті речі й усе необхідне.
Основна мета пробігу – популяризація здорового активного способу життя, мотивація для людей, приклад того, як можна досягати надвеликих цілей. Нам завжди здається, що ми чогось не можемо, але насправді всі обмеження – в нас у голові. Треба рухатися, ставити цілі та їх досягати.
– Ви назвали свій пробіг «Quеen & Trek King». Чому так?
– Легку атлетику називають королевою спорту, звідси й quеen – англійською «королева». Найпопулярніший вид спорту в легкій атлетиці – це біг. Біг на довгі дистанції можна назвати елітним. Тому king, король. А trek – це подорож, прогулянка.
– Чому вирішили стартувати
саме з Ковеля? Члени вашої команди – ковельчани?
– Родом ми з різних
куточків України, лише Володимир народився на Ковельщині. Ігор – переселенець із
Чорнобиля, Олена – з Одеси, Вадим – зі Львова, я – з Сумської області. Але
зараз ми всі живемо і працюємо в Києві.
Рік тому 15 серпня була створена наша команда «Trekking Team». І от ми вирішили зробити такий пробіг, який би тривав від дня її народження і до Дня Незалежності України. Стандартна дистанція марафону – 42 кілометри 195 метрів. Все, що більше – це ультрамарафон. Ми взяли класичний мінімальний стандарт ультрамарафону – 50 кілометрів, помножили на 10 – вийшло 500. Прийняли рішення, що будемо бігти з Західної України до Києва. Подивились на карту й обрали місцем старту Ковель. Розглядали ще варіант щодо Львова, але ми хочемо привернути увагу до бігу і в менших населених пунктах, бо у великих містах цей вид спорту й так достатньо розкручений. Тому зупинили свій вибір на Ковелі. Побігли ті, хто був підготовлений і мав можливість узяти відпустку.
Нашу ініціативу з
радістю підтримали ковельчани, які організовують там місцеві змагання з бігу на
довгі дистанції. До речі, вони розповіли нам цікаву історію: недавно на
Ковельщині було знайдено медаль, яка свідчить про те, що у 2020-му виповниться
90 років від моменту проведення в їхньому краї одного з перших в Україні марафонів.
Взагалі, було багато
цікавих збігів і ситуацій. Наприклад, коли подолали перших 50 кілометрів і
зупинилися в селі Кременець Волинської області, сільський голова там якраз
відзначав своє 50-річчя. Він прийняв нас у себе вдома так, наче ми були давно знайомі
чи рідні.
Після другої п’ятдесятикілометрівки
ми опинилися у волинському селі Дерно і звернулися по допомогу до голови місцевої сільради, щоб
допоміг десь розміститися на нічліг, бо там немає готелю. Він запропонував
переночувати в нього. Ночували на сіновалі – це було дуже класно, виспалися
краще, ніж удома. Голова – Олександр Гуч – молодий чоловік, був учасником Майдану, отримав там
поранення, рятуючи побратима. Його мама до Дня Незалежності пошила чотириметровий
прапор України. Коли вона дізналася, що ми плануємо в День Державного Прапора
завітати до військового шпиталю в Ірпені, то запропонувала, щоб ми цей пошитий
нею стяг передали воякам на пам’ять, як знак пошани. І ми це сьогодні здійснили.
– В Ірпені до вас долучилися
наші спортсмени й символічно пробігли з вами вулицями міста. В інших містах
було щось подібне?
– Так, у кожному населеному пункті. З Ковеля нас провели місцеві легкоатлети – вони бігли з нами кілометрів 15. Крім того, супроводжувала поліція, карета швидкої. На всьому шляху долучалися представники різних спортивних організацій. В усіх населених пунктах нас зустрічали на в’їзді. В обласних центрах місцеві спортсмени супроводжували нашу команду по 10–15 кілометрів – через усе місто. У Рівному зустрічали представники великого потужного спортклубу. Цікаво, що були люди і зовсім молоді, і поважного віку. Наприклад, у селі Кременець із нами бігли школярі віком від 10 років. У Рівненській області з нашими спортсменами 27 кілометрів пробіг школяр-одинадцятикласник. Він тренується в клубі спортивного орієнтування і до цього пробігав 17 кілометрів – це був його максимум. Отакий приклад того, як мотивують людей такі акції, як наша.
Звичайно, цей супровід, коли біжать інші спортсмени – це додаткове навантаження, тому що нашим атлетам доводиться рухатися з меншою швидкістю, не в тому темпі, в якому вони можуть. Але ми йшли на це, щоби показати, що в Україні існує потужний і свідомий біговий рух, учасники якого підтримують одне одного.
У Житомирі місцева
влада організувала нам зустріч із любителями бігу – своєрідний брифінг чи майстер-клас.
Ми близько двох годин спілкувалися на вулиці, просто неба. Нам ставили різні запитання:
як треба готуватися, як відновлюватися, яке використовувати харчування,
екіпірування, як витримувати психологічно такі довгі дистанції. Було чудово.
Траплялися й інші цікаві випадки. На Волині до нас приєдналися двоє велосипедистів – два пана Миколи. Одному 84 роки, другому – 69. Вони виїхали нам назустріч за 25 кілометрів від свого села і потім нас супроводжували. Їм було цікаво, їх це надихало. А наступного дня один із них поїхав з нами до Рівного, подолавши майже 40 кілометрів.
На межі Ірпеня нас теж зустрів велосипедист, ветеран війни на Сході. Йому дуже сподобався наш пробіг, і він супроводжував нас на всій дистанції, аж до військового шпиталю.
– Скільки годин у день бігли ваші ультрамарафонці?
– Щодня ми стартували
о пів на сьому чи о сьомій ранку і долали денний відрізок за 6–7 годин. Це якщо
пробігали через велике місто, де великий транспортний трафік. А якщо ні, то справлялися
за 5 із половиною годин. Сьогодні (23 серпня – ред.) пробігли найбільше – 66
кілометрів. Фінішуємо в Пирогові – там до Дня Незалежності вже декілька років проводиться забіг.
– Які враження від Ірпеня?
– Ірпінь – класне
привабливе сучасне місто, нам сподобалось. Охайні парки, сквери, площа, дороги,
клумби. Нас зустрічала гарна команда. Підтримала ваша місцева влада – в. о.
мера та її помічники – молоді, сучасні, привітні люди. Це класно.
Перед публікацією цього інтерв’ю стало відомо, що на
фінішному етапі пробігу до ультрамарафонців знову приєднався пан Микола –
велосипедист із Рівненщини, який для цього проїхав близько 300 км.
Джерело: ITV
Відео
