найбідніший маєток меценатів Браницьких – Макарів Діловий

Після приєднання до Російської імперії Ніжиловичі перебували в «доживотній» (тобто, пожиттєвій) власності уніатського митрополита Теодосія Ростоцького. Село входило до складу так званого «Унинського ключа». Центр маєтку знаходився в с. Унин (тепер – Тетерівське), до нього, окрім Ніжилович, також належали Колінці, Левковичі, Мигалки, Заруддя, Хомівка, Шпилі, Блідча, Рудня Шпилівська, Рудня Жарівська і Рудня Мигальська.
Митрополит Ростоцький помер у Петербурзі 25 січня 1805 року. Але ще в 1804-му «Унинський ключ» переходить у власність князя Сергія Федоровича Голіцина. При Катерині ІІ він був генералом від інфантерії, а 1804 року вийшов у відставку. Мабуть саме з цієї нагоди російський імператор Олександр І «подарував» ці маєтки Голіцину. Помер князь Сергій Голіцин 7 (19) січня 1810 року у віці 60 років.
Під час ревізії 1811-го Ніжиловичі перебували у власності його вдови, кавалера ордена святої великомучениці Катерини ІІ ступеня, княгині Варвари Василівни Голіциної (уродженої Енгельгардт). Тоді в селі було 53 двори, мешкало 195 осіб чоловічої статі. Голіцини мешкали в Росії і в «Унинському ключі», вочевидь, ніколи не бували. Варвара Голіцина померла 2 травня 1815 року, але в останні роки життя продала цей маєток чоловікові своєї старшої сестри Олександри – графові Францішеку Ксаверію Браницькому, у власності якого він перебував уже під час ревізії 1816 року.

Варвара Галіцина

«Графи Браницькі герба «Корчак» у ХІХ ст. були другими після Потоцьких земельними магнатами України. Імовірні вихідці зі Львівщини швидко освоїли простори, на яких могла б розміститися не одна європейська держава. Від прекрасних Шацьких озер на Волині до сивого Славути-Дніпра, від хвойного Полісся і до степової Таврії – всюди були розкидані маєтності графів. Це була ціла держава в державі зі своїм управлінським апаратом, системою чиновництва, економікою, силовими структурами та столицею у м. Білій Церкві.
Маючи колосальні матеріальні можливості, графи не витрачали їх лише на задоволення власних потреб. Свої кошти вони нерідко асигнували на різні меценатські цілі. Чого варта лише графиня Олександра Василівна Браницька, на кошти якої було споруджено понад два десятки православних церков, влаштовано кілька лікарень, чудовий парк «Олександрію», викуплено тисячі боржників; надано чимало стипендій. Ця аристократка добре розуміла, що все, що ми робимо для себе, помирає разом з нами, а те, що залишаємо для ближніх, робить наші імена щонайменше довговічними.
Нащадки Олександри Василівни, які були католиками, більш прагматично ставалися до підприємництва та меценатства. Вони приділяли більше уваги не храмовому будівництву, а спорудженню промислово-торгівельних та навчальних закладів. Крім того, кошти, зароблені в Україні, польські олігархи активно вивозили за кордон, де фінансували організації, вороже налаштовані проти Російської імперії.

Але підприємницькі та меценатські інтереси графів-масонів мали більш широкі обрії і не обмежувалися лише українськими маєтностями. Вони охоплювали такі далекі один від одного краї, як США і Китай, Бразилію й Гонконг, Уссурійський край і Єгипет, Росію й Алжир, Туреччину і Францію, Індію й Англію, Туніс і Румунію. «Планета Браницьких» вписала в історію України чимало помітних сторінок – як кривавих і трагічних, так і яскравих та повчальних», – так розповідає про свою книгу «Графи Браницькі: підприємці та меценати» Володимир Перерва. В ній окремий розділ присвячений селу Ніжиловичі (стор. 138 – 141).
Поліські маєтки Браницькі використовували, як сировинні, для заготівлі лісових матеріалів. Їхні мешканці були найубогішими серед усіх кріпаків графських маєтків. Вельми показовими в цьому контексті є справи про голод селян у Ніжиловичах у 1834 році та про скрутне становище селян у Ніжиловичах у 1846-му. В останній, зокрема, повідомляється: «Крестьяне селения Нижилович находятся действительно в нищенском положении. Их считается по ревизии 282 души, а на лицо едва ли находится и две трети: одни померли, другие разбежались. Причина такого положения их следующая: селение Нижиловичи, находясь в отдаленном расстоянии от центра главного управления имениями графов Браницких, было поручаемо в управление таким лицам, которые думали более о собственной своей пользе, чем о благе крестьян, а помещики или не знали об этом по отдаленности места, или же не обращали никакого внимания. Крестьяне были в полном смысле рабами своих владельцев или лучше сказать, управляющих…, поэтому в настоящее время редко у кого из них сыщется сноп хлеба, а на всю деревню имеется семь пар волов и штук четыре бычков, но и те употребляются в барской работе. Большая часть их (крестьян) ходит босыми и в оборванных свитках, питаются одними картофелями на один обед, а редко ужинают; на зиму никаких запасов не имеют. Чтобы заплатить подать, отяготительную для них и потому еще, что они обязаны исполнить всю ее и за убылых лиц, они сначала сбывали, пока имели, скот, а потом и последние свои вещи. Или же в дни, свободные от барщины, идут на заработки в ближайшие деревни и в местечко Макаров. Некоторые в откровенности своей сознавались, что они даже решались на увоз в ночное время тайным образом господского лесу в местечко Макаров и, продавая оный, кормили жен и детей своих. Нынешний управляющий Заблоцкий также мало обращает внимания на положение их… он часто по недели две и три сряду заставляет одних и тех же крестьян работать с женами и детьми. Потом на несколько дней освобождает их и опять та же работа. Крестьяне открыто ропщут, говоря, что терпение их истощается, что они должны будут или жаловаться, или уйти оттуда».
Київський генерал-губернатор Д. Бібіков через цю ситуацію звернувся до власників і до головного управителя графськими маєтностями Пршесміцького з наполегливим проханням розібратися: змінити ніжиловицького економа, забезпечити селян провізією із запасів економії, зменшити повинності тощо. Генерал-губернатор навіть розпорядився поліцейським органам не дозволяти Пршесміцькому повертатися до Білої Церкви, поки у Ніжиловичах не буде наведено належний порядок.
Головному управителеві довелося добре вивчити ситуацію на місці. Головною причиною хвороб і серед місцевих людей (у 1837 році тут від лихоманки померло понад 50 дорослих чоловіків, не рахуючи жінок і дітей), і серед тварин (перший падіж худоби тут зафіксовано в 1806 році, а в 1845-му загинуло 203 тварини, а вижило лише 69 на все село) була низовина, в якій лежить село, і дуже сира болотиста місцевість. Тож, економія графів Браницьких витратила понад 10 тисяч рублів асигнаціями на осушення тутешніх боліт: «нанятыми из других губерний людьми вырыта главная канава чрез болота на продолжении семи верст, поделаны водопроводные канавы на различных пунктах». Також найбільш постраждалим від падежу худоби селянським родинам економія роздала 74 бички та 21 телицю. Ось такий приклад «меценатства» відомої родини.
Ніжиловичами володіли графи Браницькі: Францішек Ксаверій (до 1819 року), Олександра (до 1838), Владислав Гжегож (до 1843), Владислав Міхал (до 1884), Марія Анела (до 1917). Наприкінці 1850-х років у селі мешкало 565 осіб, у тому числі й 9 римо-католиків, а в 1880-х – 943 православних та 16 євреїв. Ревізьких душ – 264. Селянський земельний наділ – 731 десятина, за які щорічна виплата складала 216 руб. 16 коп. До маєтку належало село Ніжиловичі та сільце Хомівка разом з 359 десятинами орної, 658 дес. неорної землі та 10430 дес. лісу. Окрім вищезгаданого Заблоцького, управителями ніжиловицького маєтку були С.С. Кржечковський (з 1851 року) і Й.К. Яроховський (з 1865).
З 1866 року Ніжиловичі були волосним центром для навколишніх сіл.
У 1851 році купці Білокриницькі і міщанин Штернберг скаржилися на київську палату кримінального суду через відміну рішення у справі про їхні взаємні претензії щодо утримання склозаводу і парому в с. Ніжиловичах. У 1889 році місцеві селяни Т. Васильченко, З. Артеменко і К. Захарченко скаржилися на управління маєтками графині М. Браницької через заборону випасати в лісі біля Ніжилович худобу.
Церква Святого Михаїла в Ніжиловичах, зведена 1796 року, на початку ХХ століття вже не могла виконувати свою функцію. Тож у 1904 – 1909 роках коштом громади було зведено новий великий храм. Цікавий факт: коли розбирати стару церкву приїхав єврей-підрядчик У. П’ятницький, місцевий священик Павло Молчановський не допустив його до роботи.
Церковно-парафіяльна школа в селі діяла з 1861 року. Її відкрив настоятель місцевої церкви Євстафій Якович Томашівський. Довгий час школа власного приміщення не мала і діти навчалися в споруді волосного правління. В 1887 році місцеві жителі підняли питання про заміну церковно-парафіяльної школи в Ніжиловичах на державну. Але мешканцям було в цьому клопотанні відмовлено. Натомість ніжиловицька школа отримала фінансування з капіталу графині Олександри Браницької, який вона заповіла саме для церковно-парафіяльних шкіл. Тож станом на 1898 рік селянське товариство виділяло на утримання школи 40 рублів, а з капіталу О. Браницької – 150 руб. На початку ХХ століття додатково 360 рублів на школу в Ніжиловичах стало щороку виділяти ще й казначейство (детальніше про історію освіти в Ніжиловичах можна прочитати в книзі Володимира Перерви «Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ – початку ХХ століття», стор. 325 – 327).
1900 року у власницькому селі Ніжиловичі, що належало княгині Марії Євстафіївні Браницькій, було 213 дворів, мешкало 1177 осіб, діяли православна церква, церковно-парафіяльна школа, казенна винна лавка, кузня та лісопильний завод, що належав поміщиці, де працювало 19 місцевих чоловіків. Лісове господарство в маєтку вів управляючий Петро Ставинський. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У селі числилося 12217 десятин землі: поміщиці належало 10898, церкві – 47, а селянам – 1272 десятини. Система господарства у селян – трипільна.
У Ніжиловичах був громадський запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було 253 чт. озимого хліба та 127 чт. ярового. Селянське товариство утримувало пожежний обоз, що складався з трьох бочок.
У 1908 році селянське товариство придбало у М.Є. Браницької землю для розподілу на ділянки серед його членів. Земля ця була на місці вирізаного економією поміщиці лісу. Тож мешканцям села довелося важко потрудитися для звільнення її від корчів. При вражаючому безземеллі таке придбання запам’яталося, як «поміщицький подарунок».
Євген Букет

Джерело: Макарів Діловий