Миттєвості

У масштабах космосу життя однієї людини, яким би довгим воно не було, являє собою миттєвість. Для конкретної ж людини воно теж складається із миттєвостей – найголовніших, найпам’ятніших епізодів, які особливо закарбовуються в пам’яті.

У пріоритеті – родина

Найперше, про що хочеться згадати, це про родину, а надто ж – про батьків, які дали життя. Вони в мене були звичайні селяни. Батько трудився ковалем, а мати – в ланці. Я народився у 1931 році останньою, п’ятою дитиною в сім’ї. Прогодувати п’ятеро ротів у ті часи було рівнозначно подвигу. А пережити два голодомори – подвійним подвигом.
Під час війни, уже відступаючи, німці забрали у Німеччину батька. Він уже був у віці, але, напевне, був потрібний їм, як фахівець. Він не розповідав нам, чим саме займався на чужині, але вернувся у родину відразу після перемоги. З трофеями у вигляді баулів і клунків, у яких були одяг, тканини, різні господарські дрібниці. Саме завдяки цим дарункам трохи пізніше, у 1947-му, ми вижили. У розпал голодомору мама чотири рази возила міняти трофеї на харчі у Західну Україну. І таки зберегла дітей. Всіх до одного. А ось батька не стало. Чи то від тяжкої праці, чи від німецької каторги, чи з голоду у нього почали пухнути ноги. І в 1947-му мати залишилася вдовою. А з фронту прийшла ще одна страшна звістка – загинув Володя, мій старший брат. Напевне, тільки велика материнська любов допомагала їй пережити всі ті страшні удари долі і труднощі післявоєнної пори, щоб зберегти родину. У повсякденних клопотах за нами вона й прожила довго – 87 років. За що їй – мій низький синівський уклін.

Без дитинства

Як не напружую пам’ять, але згадати якісь епізоди із дитинства не вдається. Бо, власне, його в мене, як і в моїх ровесників, і не було. Шкільне життя закінчилося у 1947-му після 2 класу. Під час голодовки у колгоспі для працюючих готували якесь варево. А тому вибору не було – щоб вижити, треба було працювати. Благо, що роботи вистачало навіть дітям. На перших порах – носив воду політницям, згрібав покоси під час жнив, допомагав старшим на конюшні. Пізніше уже сам працював з кіньми, а ще далі – помічником у механізаторів.
У великий світ
Напевне, найбільш пам’ятною подією у моєму житті стала служба в армії. До неї дорогу далі Слободи я не знав. А служити довелося за сотні кілометрів від дому – у Західній Україні. Тому вражень було на все життя.
По-друге, в армії я здобув професію, з якою пов’язав всю подальшу долю. Служив я на аеродромі, обслуговували бойові літаки ІЛ-10. У зимову пору головним нашим обов’язком було розчищення льотного поля від снігу. Зрозуміло, що не лопатами, а відповідною технікою. А тому довелося закінчити курси трактористів-дизелістів, перш ніж сісти за кермо трактора С-80.
І, нарешті, по-третє, на службі я знайшов, як кажуть, свою половину. Познайомився, а після армії й одружився на Галині, з якою відтоді й перебуваємо в парі.

Головна професія

Після одруження і річного перебування у Західній Україні, повернувся у рідні краї. Проблем з працевлаштуванням не було. Механізатор – це була головна професія не тільки на селі. А тому для початку влаштувався у шляхобудівельну бригаду водієм 10-тонного котка. Прокладали трасу з Кагарлика у Леонівку. По завершенні сезону влаштувався механіком дизельного двигуна на млині у Стріховці. А згодом хтось із знайомих порекомендував мені спробувати влаштуватися у Кагарлицьку МТС.
Тодішній начальник машинно-тракторної станції Щегельський поцікавився, чи маю документи механізатора. А переконавшись, що я дійсно є трактористом-дизелістом, не без задоволення вигукнув: “Та такі спеціалісти у нас на вагу золота. У Слободі якраз стоїть вільний С-80. Так що давай, дорогенький, він – твій”.
На С-80 я пропрацював 8 років – аж до розформування МТС. У колгоспах ми проводили оранку і сівбу, доглядали і збирали врожай. Гарно заробляли при цьому, в тому числі й продукцією – трактористам виділяли потроху зерна і цукру.
Але згодом вся техніка була передана колгоспам і я став механізатором свого, слобідського господарства “Прогрес”. Спочатку на центральній тракторній бригаді. Все було б добре, якби не одна обставина. Між бригадою і моєю хатою відстань складала більше 7 км, а якщо врахувати, що на Попівщину вела тільки грунтова дорога, яка весною і восени перетворювалася в суцільне місиво, а зимою переміталася сніговими заметами, то можете уявити, як нам доводилося щодня добиратися до неї.
На щастя, зрештою вдалося перейти на Стріховську, ближчу до домівки, бригаду. Там я змінив і статус тракториста. Колгосп одержав чотири новенькі “Ниви” і одну з них передали на нашу бригаду.
Бригадир Іван Наріжній зважив на моє прохання “дати колеса замість гусениць” і саме мені передав “Ниву”. Пізніше став господарем ще й бурякозбирального комбайна РКС-6. Ось і виходило, що ціле літо я “Нивою” молотив хліба, а вже 1 вересня обкопував краї на бурякових плантаціях. А вже взимку готував техніку до наступних жнив. Через це вона й працювала безвідмовно. Водії, які обслуговували мій комбайн, жартома скаржилися: “Від Івана
не діждешся передишки. І комбайну зносу нема, і в самого де ті сили беруться?”
Звичайно, що працювали ми не для слави. У період збирання врожаю гарно заробляли. А для цього не рахувалися ні з вихідними, ні з святами, ні з погодою. Поки вистачало сил і здоров’я. А ще, щоб заробити пенсію. Тому, коли виповнилося 60, перепрацював небагато. Хотілося відпочинку. Від пилюки, від гуркоту, від недоспаних ночей і ранків…

У своїй хаті

Однією із найяскравіших миттєвостей життя, без сумніву, слід назвати власноруч збудоване житло. Новосілля ми відзначили у 1969-му, хоча цьому передували довгі роки підготовки. Щоб зібрати кошти на матеріали і власне будівництво, вирощували і продавали по троє поросят, економили на їжі й одязі, складали і берегли кожну копійку. Допомагав колгосп. Тодішній голова Коваль виписав 5 кубів лісоматеріалу, а також фінський будиночок. Знайомі майстри заздалегідь виготовили вікна і двері. Потрібна була цегла і я у вихідні відвідував Стайківський цегельний завод. Одного дня пощастило: на підприємстві стояло 8 військових машин і командир підрозділу, вияснивши, що Слобода поруч, дав дозвіл зробити по рейсу п’ятьом вантажівкам. Уже на місці виникла проблема з їх розвантаженням. Виручили сусіди, всі, хто був тоді вдома. Доставка обійшлася в 50 карбованців. Звели стіни два сільські муляри.
Методом толоки, з допомогою родичів було зведено покрівлю і її покриття. Новий будинок був зведений практично за одне літо.

На пенсії

Життя на пенсії не відзначається різноманітністю. Селяни не вміють і не хочуть відпочивати. А тому більшість часу проводять за роботою. На городі – біля картоплі і овочів, біля птиці – тримаємо з 10 курок, по господарству – тут завжди є до чого докласти руки. За пенсійний час встиг освоїти професію електрика, адже без цього ніяк, для втіхи – садоводство, зокрема, виноград. По дрібницях можу щось змайструвати, наприклад, баню з душем. А у свята чи вільні години люблю почитати районку і “Сільські вісті”, подивитися телевізор. Мимоволі став політиком, слідкуючи за баталіями у Верховній Раді і обіцянками депутатів всіх рівнів.
Рік тому вперше потрапив до лікарні. Здивував медперсонал тим, що не маю медичної картки за станом… доброго здоров’я. Після операції – із ним тепер проблеми. І спасибі племінниці Любі, що кожного дня навідується і робить процедури, раз у місяць супроводжує в лікарню.
На Василя, 14 січня, мені виповниться по факту 89. Відтепер вимір життя проходитиме дійсно в миттєвостях. І маю дякувати Бога за кожну з них.

Джерело: Вісник Кагарличчини — Головна