«Ми виявилися живучими!» На Броварщині матір із сином із найважчою формою інвалідності пережили окупацію

Перше, що робить мати, коли звучить сирена, чи неподалік лунають вибухи – хапає своїх дітей і біжить у сховок. А Антоніна Вакуленко – не може. Її старший син має інвалідність найскладнішої підгрупи А першої групи. Це люди, які фактично не здатні про себе подбати. Історія виживання жінки із сином, який має невиліковну хворобу, під час окупації Великої Димерки, що на Броварщині.

Антоніні Вакуленко – 50. Сину Дмитру – 30, хоч лікарі не давали хлопчику більше року. У нього дуже важка форма ДЦП, спастичний тетрапарез. Він – лежачий хворий, не говорить, самостійно не їсть, має велику кількість супутніх діагнозів.

Молодшому здоровому сину Олександру – 28. Якби не він, каже Антоніна, родина не пережила б вторгнення.

Вони все життя разом. Живуть у Великій Димерці, що за годину їзди від Києва. Під час наступу росіян на столицю в селищі повністю знищили більше 200 будинків, ще понад 500 – пошкодили. Коли окупанти зайшли в Димерку, людей позаганяли у підвали.  По тим, хто зʼявлявся на вулиці, одразу відкривали вогонь.

Тоді не витримували, бувало, і найміцніші. Свою історію пані Антоніна розповіла спеціально для спецпроєкту «Прихисти своїх» на «УП. Життя».

Дмитро з матір’ю Антоніною до війни
Боюся зайвий раз його взяти, щоб кістки не зламалися

«Ночей я боялася найбільше, – згадує останні дні зими 2022 року Антоніна Вакуленко. – Спати лягала завжди одягнена, бо розуміла, що на себе потім не буде часу: треба зібрати сина «до купи», одягнути, витягнути. Це дуже важко».

Про те, щоб виїхати з Київщини, яку одразу атакував ворог, спершу не було й мови:

«Не планували категорично. Син – нетранспортабельний. Я боюся зайвий раз його взяти, щоб кістки не зламалися. Для мене в лікарню з ним зʼїздити – це великий подвиг був».

На початку повномасштабного вторгнення жінка вирішила запасатися продуктами і ліками, щоб їх вистачило синові на тривалий час. Також купила бензину для генератора.

Із продуктів брала цукор, шоколад, сухофрукти – родзинки і курагу.

«Не просто тривалого зберігання, а щоб можна було йому пережувати. Така в мене дитина: йому треба блендер, а як світла нема, то треба виходити зі становища», – розповідає Антоніна.

Вона заправила газом балон. Намагалася прорахувати все, щоб потім нікуди не виходити. Підготувала погріб, хоча надії на нього особливо не плекала, бо він неглибокий. Пряме влучання – і нічого не врятує.

Молодший, Олександр, вмовляв виїхати.

«Але я чомусь вірила, що не треба. Боялася, що син не перенесе дорогу. Я не уявляла, як він помре в дорозі. Хай би тут, на місці. Але ми виявилися живучі», – каже жінка.

Менший син залишився з ними. Якби його не було, каже Антоніна, не знає, що б робила.

Дмитро під час окупації
«У мирному житті я просто брала його на руки і несла. А тут – сили кудись поділися»

Із 6 березня 2022 року вулицями Великої Димерки вже їздили російські танки. Почалися жахи окупації.

«Якщо хтось пересувався по вулиці, вони наїжджали на машину, розстрілювали сімʼї. Просто на вулиці стояли машини з розстріляними родинами, – здригається від спогадів Антоніна. – Ходили по хатах, забирали телефони».

14 березня обіцяли відкрити гуманітарний коридор для цивільних, які захочуть евакуюватися. Антоніна Вакуленко, зізнається, вже піддавалася на умовляння – виїхати хоча б до Броварів.

«Того дня ми наче вдруге народилися, – говорить жінка. – Ніч провели в бомбосховищі у сусідів на паралельній вулиці. О 7 ранку повернулися додому, приготувати щось Дімі в дорогу поїсти. Сашко підганяв, бо вже неподалік вибухало. А о 9:30 пішли «прольоти» просто туди, де ми – накрило і наш куток, і всю вулицю Покровську. Її знищили».

Вона досі не може згадувати той день, коли їх накривали градами. Не знає, як вдалося вижити, перебігаючи з будинку в будинок.

«Я не могла Дімку тягнути, – плаче мама. – В мирному житті я просто брала його на руки і несла. У нас не було візка. А тут – сили просто кудись зникли. На автоматі тільки думала, куди пересунути дитину, чим накрити, щоб хоч трішки відгородити від цього. Ми поклади Дімку між диванами і зробили йому захист».

Коли обстріли стихли, молодший син з іще двома хлопцями пішли забрати його: поклали на ковдру, яку тримали за кути:

«Треба було перебігти кілька дворів. Але з-за паркану майже одразу пролунала кулеметна черга, хлопцям по головах. Моє серце зупинилося, бо одна хвора дитина поклала трьох здорових. Вони впали на землю і не дихали. Але, на щастя, вони вчасно впали, їх не зачепило, вони поповзли до укриття. А російські солдати показали, що не можна пересуватися, бо всі під прицілом».

В їхній двір прилетіло через 30 хвилин після того, як вони вийшли. Будинок пошкодило, загорівся сарай. У сусідського будинку повністю зірвало дах – було пряме влучання. Люди ледве встигли заскочити у підвал.

Наступні 8 днів вони безвилазно просиділи в тому підвалі. Загалом близько 30 людей. Були діти, люди після інсульту.

«Ці дні здавалися вічністю, – розказує Антоніна Вакуленко. – Дімка… Ще б трішки – і він би не вижив. В нього одна легеня зовсім не дихає, нам постійно потрібен інгалятор. Для нього підвал – це плачевна ситуація. Було холодно, хоч я, звісно, намагалася його вкривати».

Cпали сидячи або чергувалися по 2-3 години. Намагалися більш-менш зручно розмістити дітей, а дорослі вкладалися на сумках, на підлозі, хто як прилаштувався. Було дуже холодно – 10 градусів морозу:

«Я памʼятаю, як прокинулася 17 березня – у мене навіть зуби мерзли, так холодно було. Мокро і холодно. І страшно. Нічого не рятувало. Якби ми сиділи там ще довше, я втратила б сина – він би просто не витримав».

Зруйноване житло сім’ї
«Дімку поклали в багажнику, щоб більше людей виїхали з того пекла»

21 березня евакуаційний коридор таки відкрили. За словами нашої героїні, колоні не було видно кінця: тікали всі, хоч до того мали надію «пересидіти».

Вони виїжджали на машині сусіда, яка дивом вціліла в гаражі, хоча будинок поруч – був розбитий.

Діму – поклали в багажнику:

«Якби я сіла на заднє сидіння і взяла його на руки, то більше ніхто б не помістився. А так у машині їхало 9 людей. Не знаю, як я примостилися, але то було не важливо – головне, щоб якомога більше людей виїхало з того пекла».

Спершу вони зупинилися в Броварах. А вже за кілька днів в пошуках прихистку вирушили на Волинь, до реабілітаційного центру в селі Боратин.

На потязі везти Дмитра не можна було, тому їхали на бусі, в якому ззаду облаштували імпровізоване ліжко з матраців.

«Про наше перебування на Волині я не можу говорити без сліз! – каже Антоніна. – Робилося все, я ні про що не переймалася. Нас чекали, дали окрему кімнату зі спеціальними ліжками. Дали для Діми візок. Ліфт був, все обладнано для людей з тяжкою інвалідністю».

Там жили майже 4 тижні. Їх прийняли максимально людяно:

«Керівник реабілітаційного центру Ганна Миколаївна, голова сільради Алла Борисівна буквально нас врятували. Люди з великої літери, які перейнялися нами. У нас зовсім не було грошей. Я все витратила в перші дні війни, бо думала, що магазини працювати не будуть і гроші просто ніде буде витрачати. Не було великих сумок чи чемоданів – лише власне життя. Не було зимової куртки для Дімки, візка інвалідного. А поверталися звіти ми вже «красивими»».

«Дякую за кожен день, який можу прожити з ним!»

Багато років тому один лікар сказав їй: «Ви не попрете проти природи. Вилікувати нереально, реально – надати належний догляд».

Вже 30 років вона щодня поруч з сином – і коли йому зовсім важко, і коли стає трішечки легше.

«Ти не розумієш, коли його що вдарить, – каже мати. – У швидкій завжди знали нашу адресу, але я розуміла, що не навикликаюся лікарів – вчилася сама. Багато чого могла зробити до приїзду швидкої, дзвонила, консультувалася, брала на свій страх і ризик».

Спастичний тетрапарез – найважча форма ДЦП. Через підвищений тонус мʼязи постійно у стані скорочення, починають атрофовуватись. Через це – зовсім інакше ростуть кістки, суглоби «стискаються», викручує руки та ноги:

«Йде сколіоз страшної форми, його скручує, зміщуються органи, серце, збільшується печінка. У Діми одна легеня закрита, інша працює на 50%. Постійні набряки – потрібні масажі. Регулярно бувають приступи – дітей таких перекручує, це може тривати довго, може швидко. Він важкий, але ми навчилися з цим жити».

Важкі періоди змінюються ремісіями. І так – усі 30 років.

«У нас завжди все йшло на лікування. Я свято вірила, що зможу його підняти. Ми міняли тазостегнові суглоби, підрізали мʼязи, ніжки розкривали. На ноги ставили. Але – центральна нервова система вражена дуже сильно. – говорить Антоніна. – Потім дійшло і до головного мозку. Лікарі сказали, що шанси – 50%: зараз він, мовляв, контактний, мене розуміє, а може бути, що розуміти перестане».

Вона давно усвідомила, що не має права зламатися. Навіть коли все дуже погано:

«Обколюємо його, а на наступний день він приходить до тями і усміхається. Як я можу здатися? І я усміхаюся. Я дякую за кожен день, який можу прожити з ним!».

Своя та синова пенсія – весь дохід Антоніни Вакуленко. Це близько 9 тисяч грн. Звісно, з усіх сил допомагає молодший син, якого мама називає справжнім рятівником.

При цьому витрати на ліки і догляд за Дмитром – колосальні:

«Ми пʼємо молочні суміші з вітамінами. Він не засвоює мікроелементи зі звичайної їжі. Є спеціальне харчування для таких людей, але воно і до війни коштувало 900 грн. Ліки не всі ми отримували безкоштовно, треба було постійно шукати гроші – 2-3 тисячі на місяць. Вперше я отримала памперси, коли йому було 28 років, до того купувала їх з пелюшками самостійно».

Жити і не здаватися – її девіз. І бути вдячною людям.

«Зараз, – каже, – найважче бачити, як здорові діти втрачають здоровʼя через війну. Це не нормально! Майно, матеріальне – це не має значення. Життя показує, що можна скласти в сумку найцінніше – фотографії – і тікати. Все руйнується. Лишаються тільки спогади. І діти».

Самотужки – не впораються

Вони повернулися у своє селище 19 квітня. Зупинилися у рідні, яка на той час виїхала. Адже їхній будинок після бомбардування для життя був непридатний.

Його будували ще батьки Антоніни. Жінка говорить, добре, що вони цього не застали – як «на порятунок» прийшов «руський мір».

«Коли нас розбомбили, – згадує вона, – горіла літня кухня, сарай. Але у двір заскочила сусідка, ридає і каже: «Я все життя будувалася, кожну копійчину вкладала в будинок, а він повністю рознесений». І я перестала плакати».

Одного дня вона посадила сина в інвалідний візок, привезений з Волині, і повезла показати, що сталося з будинком. Там вони випадково зустріли Аліну Шатернікову, ексчемпіонку світу з боксу. Вона та вся боксерська родина взяли свого роду шефство над Вакуленками – і відновили будинок.

Але таких «янголів-охоронців» знайшли далеко не всі. Людям все ще потрібна наша допомога. Згідно з офіційними даними, без урахування тимчасово окупованих територій, у більше ніж двох з половиною мільйонів українців житло зруйноване або пошкоджене. І самотужки зі своєю бідою більшість із них – не впорається.

Автор: Роксана Касумова – «Українська правда. Життя»

ФОТО – Антоніна Вакуленко

Читайте також:

Розвозив їжу блокпостами Броварщини: історія загиблого фіксера Богдана Бітіка

На Броварщині за 1,6 млн грн відремонтують 48 пошкоджених рашистами будинків

Ґвалтував жінку на Київщині: росіянину повідомлено про підозру

Три тижні жорстокої окупації: Світильня та Бобрик, як згадка в музеї Майдану

Читати далі: «Ми виявилися живучими!» На Броварщині матір із сином із найважчою формою інвалідності пережили окупацію , автор Андрій Захарченко

Джерело: Трибуна – Бровари