Мереживо долі: життя підопічних у будинку літніх людей у Любарцях

«Вісті» вже неодноразово відвідували відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання у селі Любарці (далі — стаціонар). І тепер знову завітали до закладу, щоб на власні очі переконатися, що зроблено для підопічних за рік та поспілкуватися з ними. Про те, що змінилося в закладі та про випробування долі, які довелося пережити його мешканцям, читайте далі. 

Що зроблено за рік

«На сьогодні у стаціонарі проживає 30 людей. З них 20 — це лежачі хворі. Шість наших мешканців мають цукровий діабет. Є у нас і п’ять внутрішньо переміщених осіб, — розповідає Надія Семчик, начальник управління соціальної та ветеранської політики. — Міська рада виділила кошти на ремонти приміщень і за рік ми зробили певну роботу. Зробили ремонт та облаштували кімнату відпочинку, їдальню, встановили витяжку на кухні, зробили ремонт у трьох кімнатах, де проживають наші підопічні, відремонтували два санвузли, встановили витяжку на кухні та 10 кондиціонерів у кімнатах, зробили реконструкцію електромережі. Поступово крок за кроком поліпшуємо умови проживання».

За словами Дениса Пільтяя, завідуючого відділенням, дуже багато допомагають благодійники. Так, за благодійною допомогою Червоного Хреста отримали теплицю, яку встановлюють на території закладу, щоб вирощувати в ній овочі для підопічних. За благодійною допомогою небайдужих людей заклад отримує для підопічних памперси, ліки тощо. Приїздять до закладу й із різноманітними майстер-класами, проводять арт-терапію та інші заходи — тобто двері відкриті для всіх, хто бажає надати психологічну або матеріальну підтримку підопічним.

Завдяки виграному гранту в майбутньому планується поліпшене облаштування пандусів обох входів у приміщення. У планах — заміна даху та утеплення приміщення. А ще планується нове будівництво приміщення на близько 1000 кв м.

«У Бориспільскій ОТГ близько 98 тис. мешканців, серед яких близько 25 тис. людей похилого віку. І на таку кількість маємо лише одне приміщення на 30 осіб, яке вже повністю заповнене для проживання, — розповідає Денис Пільтяй. — Дуже багато людей проситься, а нам їх просто нікуди брати, заклад заповнений повністю.

Ми плануємо нове будівництво, щоб розширити свої можливості й допомагати вижити людям похилого віку та людям, які опинилися у складних життєвих обставинах.

В новому приміщенні хочеться зробити сучасні умови для проживання. Наше нинішнє приміщення — це колишня поліклініка, яка збудована ще в 60-х роках, яку ми переоблаштовували під місце для проживання.

Мріємо, що перший поверх нового приміщення матиме кілька кімнат відпочинку, їдальню, хочемо, щоб людям було зручно, по-домашньому, щоб не було асоціацій з лікарнею. Шукаємо майбутніх спонсорів і віримо, що ще більше людей зможе скористатися нашими послугами».

Життєві історії

68-річний Анатолій Шевченко народився у Борисполі. Мати працювала на швейній фабриці, батько акумуляторником на Дарницькому шовковому комбінаті. Має старшого брата Володимира.

Чоловік проживав на колишній вулиці Льва Толстого, закінчив загально-освітню школу №6. Любив уроки географії та історії, а ще футбол. Далі було навчання в ПТУ на електромонтажника. Там Анатолій продовжив займатися спортом, волейболом, баскетболом.

«Життя моє було доволі буденним. Після ПТУ працював у Прилуках електромонтажником. Далі працював у Борисполі. Був товариш по роботі, Сергій, разом любили рибалити з ним, — розповідає Анатолій Шевченко. — Я з дитинства люблю риболовлю, це азартна як на мене справа. На Дніпрі я колись впіймав щуку близько 5 кг, це мій найбільший улов. І по сьогодні я рибалю, коли є можливість.

Через нещасний випадок в 40 років я втратив ноги. Звісно, нікому було мене весь час доглядати вдома, не маю ні дітей, ні дружини, то я всі ці роки перебуваю у закладі в Любарцях. Я одразу отримав від керівника закладу інвалідний візок, щоб мати можливість самостійно пересуватися.
28 років вже проживаю у цьому закладі. Як приїхав до закладу, тут лише один чоловік був, а зараз вже мешкає 30 людей.
Якщо оцінювати роботу закладу, то зараз маємо набагато краще харчування, ніж раніше. Зараз у закладі більше телевізорів. Палати є одномісні, двомісні та на п’ять осіб. Я всім задоволений.

Прокидаюсь зазвичай я о 5 ранку, вмикаю акваріум з рибками, годую їх. Є у мене гупі, меченосці та інші риби. Опісля я збираюся і їду на своєму візку до озера рибалити, 15 хвилин їхати. Беру вудочки і ловлю рибу. Вчора був кльов, то спіймав десь кіло риби. Рибалка у мене до 9-ї ранку. Звісно, взимку на рибалку не їду, лише в сезон. В п’ятницю я їду на своєму візку на базар після сніданку, полюбляю оселедця купувати чи ще щось смачненьке, сьогодні зельцю купив.

Харчування у нас гарне: сніданок, обід, полуденок, вечеря. Але інколи чогось хочеться іншого, тому й базарую.

Співробітники тут гарні, турбуються про нас. Я трішки граю в шахи. Але бажаючих напарників небагато зовсім. В кімнаті в нас є телевізор, в їдальні також можна разом щось дивитися по телевізору. Ось так і проходять дні. Мені все подобається».

Василина та Іван Обихвіст із Вовчанська у Любарцях проживають не так давно. Вони переселенці. У родини доволі складна доля, чоловік, Іван Степанович, наразі лежачий, але у закладі має весь необхідний догляд.

81-річна Василина Захарівна народилася на Житомирщині. «Познайомилися ми з чоловіком на роботі — я тоді працювала на буряках, — розповідає жінка. — Він мені дуже сподобався, бо був трудолюбивий, працьовитий, добрий. Після одруження ми поїхали в Зеленоград. Мали двох синів, Василя та Миколу. Вони вже померли. Ось таке горе.

Останні роки ми з чоловіком жили у Вовчанську, а поруч велися бойові дії. Тому на старості були вимушені стати переселенцями. Дома залишилося все: машина, трактор, будинок. В чому були, в тому й виїхали, так швидко евакуювали нас.

У чоловіка стався інсульт, тепер він лежачий вже кілька років, до того ж важко йому говорити. Я теж падала, адже вік вже не той, була зламала руку, але наче вже все загоїлося. Проте не подужаю самотужки допомагати лежачому чоловікові. Слава Богу, у Любарцях персонал доглядає за ним. Інакше не знаю, як би я впоралася.

Взагалі у нас життя важке, але спочатку, в молодості, все добре було. Ми з чоловіком і корову тримали, і курей, і гусей, город порали дома. Жили дружно і добре, а потім прийшла війна. І ми опинилися тут, у Любарцях. Є у нас родичі, живуть поруч, вони повернулися з Польщі нас доглядати, але обставини так склалися, що вони залишилися без роботи, у самих діти школярі, і тому ми опинилися тут.

У Любарцях гарний заклад, тут нас добре годують, доглядають за моїм лежачим чоловіком, нам видали з ним окрему кімнату на двох. З ремонтом, чисту, охайну.

Персонал чуйний, гарно з нами поводяться. Піклуються про нас. Ось таке воно життя».

81-річна Людмила Шкоруп народилася в селі Трипілля Артемівського району Донецької області.

«У нас родина була велика: семеро дітей. Я наймолодша. Багато дітей у батьків померло маленькими. І нас лишилося лише троє. Були важкі часи. Залишилися лише брати Іван та Микола. У мами прізвище було Гриченко, а у тата Ткаченко, тому я корінна українка. Батько був теслею. Працював у колгоспі, у радгоспі. А мама доглядала за дітьми та за господарством. У важкі часи і мама працювала у колгоспі, — розповідає Людмила Шкоруп. — Прожила я в селі до 1959 року. Потім приїхала в Бахмут у 16 років, почала працювати на місцевій Швейній фабриці ім. 8-го березня. Після фабрики пішла працювати в училище, потім в учбовий комбінат, а потім була механізована колона №14, яка займається будівництвом ліній електропередач. Пропрацювала я 43 роки.

Одружилася в 1962 році. Чоловіка звали Віктор. Він працював спочатку електриком, а потім закінчив Харківський політехнічний інститут, викладав в училищі. Разом з чоловіком ми прожили 48 років, помер він у 2010 році, дітей у нас не було. Чоловік був узагалі без шкідливих звичок, не пив, не палив, у нього був гарний характер, у нас була любляча сім’я.

Після його смерті я залишилася сама. 13 років жила одна, поки не почалася війна.

У Бахмуті я проживала на вулиці Слобідській. Як стали бомбити наші будинки, мене евакуювали волонтери. Під час виїзду ми потрапили під обстріл. Приїхали в Костянтинівку, потім була Дніпропетровщина, а звідти — на Бориспіль, бо тут проживав похресник мого чоловіка. Тому я вирішила їхати в це місто, щоб була хоч якась знайома людина. Адже рідні у мене немає.

Я дуже вдячна волонтерці Альоні, я не знаю ні її прізвища, ні звідки вона, але завдяки їй я залишилася живою, бо вона мене вивезла з Бахмута в безпечне місце.

У вересні 2022 року я приїхала до Борисполя, де прожила майже два роки. А зараз я дуже задоволена, оскільки маю можливість проживати у Любарцях. Мені тут дуже гарно живеться. Я маю однокімнатне окреме житло. Тут нас чотири рази на день годують. Все свіже, гаряче та смачне. Прибирання проводять регулярно. Перуть речі, все чисто у закладі та охайно. У багатьох приміщеннях ремонт зробили. Весь персонал привітний.

Доглядають нас дуже добре. Цілодобовий нагляд медичного персоналу є. Санітарки за лежачими людьми доглядають, все чистенько і швидко прибирають, щоб ніякого лишнього запаху у приміщенні не було. Всі просто молодці.

Цілодобово працює медперсонал, старша медсестра та дві молодші медсестри. Є і соцпрацівник, є і банниці, які купають підопічних, є завгосп та чотири чудові кухарі.

Ще хочу сказати, що під час повітряної тривоги персонал береже нас всіх, як зіниця ока, всі роблять, щоб ніхто не хвилювався і дотримуються всіх правил безпеки.

Я вдячна, що мене дуже добре прийняли в цьому закладі. Мої вікна виходять на галявину, милуюся нею із задоволенням, особливо коли бачу, як туди навідується лелека, то це така краса, також лебедів бачила, фазанів, зайців, їжаків. Я люблю природу і вона мене надихає.

Я розумію, скільки мені років і що, можливо, мені з часом буде потрібен догляд, але я бачу, що тут він найкращий, тому не хвилююся за своє майбутнє».

До теми: У відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання у селі Любарці громадяни перебувають на повному державному утриманні, одержують соціальну послугу стаціонарного догляду. Перебувати у закладі можуть громадяни похилого віку, особи з інвалідністю (які досягли 18-річного віку), одинокі хворі (з числа осіб працездатного віку на період до встановлення їм групи інвалідності, але не більш як чотири місяці), які за станом здоров’я не здатні до самообслуговування, потребують постійного стороннього догляду, соціального обслуговування, медичної допомоги.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама