“Кожна сім’я — це розповідь про біль”: вінничанка Вікторія Чешківська про волонтерство, Ірпінь та допомогу переселенцям
20 Червня 2022, 11:33
Поділитися:

“Кожна сім’я — це розповідь про біль та те, що їм довелося пережити”. Так вінничанка Вікторія Чешківська говорить про переселенців, які, залишивши свої домівки, знайшли прихисток у Вінниці. Дівчина — керівниця гуртка у художньому професійно-технічному училищі №5. Про волонтерську діяльність, поїзку в Ірпінь та людей, з якими звела доля, Вікторія розповіла Суспільному.
“Почула безліч страшних історій, про які лише чула з новин”
З початку повномасштабного вторгнення Росії у гуртожитку навчального закладу, де працює Вікторія, почали заселяти переселенців. Одного разу дівчину назначили черговою. З того дня, каже, все кардинально змінилося.

“У той день я познайомилась із великою кількістю людей, які до нас поселились, почула безліч страшних історій, про які лише чула з новин. Я все це розуміла, але інша справа, коли спілкуєшся безпосередньо з тими, хто це пережив. Кожна сім’я — це розповідь про їх біль та те, що їм довелось пережити”, — каже Вікторія Чешківська.

Волонтерська діяльність, розповідає, почалась тоді, коли Вікторії потрібно було організовувати заходи для діток-переселенців. Майстер-класи для них тоді проводили від міськради та підліткового клубу VinSmart. Так відбулося знайомство з дітками та їх батьками. Аби інформувати їх про заходи, дівчина створила групу у вайбері та зібрала номери телефонів переселенців.

“Декілька вечорів я ходила по усіх кімнатах, щоб познайомитись із сім’ями, з дітками, записувала номери, долучала до групи та слухала їх історії”, — каже Вікторія.

“Це настільки затягує, що зупинитись уже просто неможливо”
Щодня діти з батьками приходили на різні заходи, організовані у читальному залі бібліотеки. Тут усі спілкувались та звикали один до одного, каже дівчина.
Одного разу хтось із батьків попросив допомогти знайти для дитини якусь річ. Вікторія написала пост для своїх друзів на Facebook та у групі “Віддам задарма”. Каже, не очікувала, що відгукнеться така кількість людей. Крім того, що шукали, знайомі принесли ще кілька пакетів інших речей.

“Знову комусь потрібне було взуття 35 розміру. Один пост про кросівки, а натомість мені почали самі везти до гуртожитку речі. Я їздила по місту за пакетами, пересилали Укрпоштою, забирали пакети по всьому місту мої рідні, мої батьки передавали пакети автобусом”, — розповідає Вікторія.

Завдяки одним кросівкам, каже, змогла взути та одягнути половину дітей із гуртожитку. Люди передвали дитячі ліжечка, ходунки, книги, коляски, настільні ігри, взуття, одяг, ліки й продукти.

“Важко згадати кількість пакетів, які я змогла зібрати. Це настільки затягує, що зупинитись уже просто неможливо”, — розповідає волонтерка.

“Ми дуже цікаво проводили час”
Вікторія вирішила продовжувати організаційну роботу для дітей, координувала людей, які до них приходили. Якщо, каже, в якийсь день нічого не було заплановано, то придумувала для переселенців свою розважальну програму.

“Докупила цікаві ігри, проводила тренінги та ігри як з молодшими дітьми, так і зі старшими. Крім цього, влаштовувала фітнес для всіх бажаючих, так як я взагалі хореограф.
Ми дуже цікаво проводили час, усі мали змогу ближче познайомитись один з одним, вони почали більше часу проводити разом”, — каже Вікторія.

Також щодня почали приходити діти з танцювального колективу, які на даний час залишились у Вінниці.
Вони також допомагали з речами: забирали пакунки по місту та приносити свої. Вінничани здружились із дітьми-переселенцями.
Тепер це одна компанія, каже волонтерка. Деякі дівчатка, які проживають в гуртожитку, почали приходити до в училище на репетиції і уже кілька разів виступали спільно на концертах.
“Це жахливо, що відбувається з нашими містами, з країною і людьми”

“Жила у нас в гуртожитку одна бабуся. Їй 86 років. Вона не має рідних, родом з Ірпіня. Інколи я заходила до неї та приносила якісь потрібні речі (програвач, дзеркало, одяг, хустинки, наволочки). Згодом вона почала просити, щоб її завезли додому”, — розповідає Вікторія.

Серед знайомих із Калинівки, звідки родом, дівчина знайшла волонтерів, які погодилися допомогти мешканці Ірпеня повернутися додому. Люди знайшли автівку, заправили її, завантажили речами, що були зібрані для пенсіонерки, і повезли її на Київщину.

“Ця бабуся — це такий позитив і така доброта, що просто неможливо було залишити її історію і прохання осторонь. Ми її завезли, застали практично розвалений будинок, але у неї була така радість, що вона повернулась додому, що вона відразу почала накривати стіл на подвір’ї, попросила сусідку приготувати картоплю для нас, а потім заспівала нам пісню”, — розповідає Вікторія.

Додому, каже, волонтери поверталися заспокоєні, бо до пенсіонерки приїхав племінник та пообіцяв приглянути за нею. Жінку планують відвідати знову, а ще шукають того, хто міг би допомогти з відновленням її будинку.

“Поїздка в Ірпінь залишила стільки вражень, побачене просто вражало. Це жахливо, що відбувається з нашими містами, з країною і людьми.
Ми бачили згорівші та розвалені будинки, кладовище згорівших машин на стоянці, в яких залишились особисті речі людей, курточки в крові біля автівок, черевики, обгороджена машина, яку переїхала якась техніка, а там пачка з підгзниками і кров”, — розповідає волонтерка.

“Кожна людина — це своя історія та свій біль”
Спілкуючись із переселенцями, Вікторія Чешківська, каже, чула багато історій, які важко забути.

“З приводу історій людей, то це окрема тема або багато тем, адже кожна людина – це своя історія та свій біль. Наприклад, прийшла я на майстер-клас, збираємося робити якісь вироби, приходить одна дівчинка (вона з Лисичанська) і каже: “А в мене школа вдома горить”, — розповідає волонтерка.

Щодня, каже, люди розповідають про те, що у них відбувається нині вдома. Вони читають новини та приходять ділитися своїм болем. Слухати такі історії важко, каже дівчина, бо розумієш, що не можеш допомогти і навіть не знаєш, як заспокоїти.
Одна сім’я з Краматорська показувала фото своєї квартири. На одних світлинах кімнати, де люди щасливі та посміхаються, а на інших, які зробила сусідка, руїни цих кімнат.

“Сім’я з Чернігова розповідала, як вони під обстрілами були, впали на землю, а потім почали підніматись і зраділи, що усі троє залишились живі. Піднялися на ноги, а поряд повно трупів людей”, — розповідає Вікторія.

Ще одна сім’я розповідала, що у 2014 році втекли з Донецької області, поселились у Харкові, за 8 років змогли трішки обжитись. Втім знову довелось тікати.
“Заради цих діток хочеться витрачати час і сили”
Найкраще зараз, каже Віторія Чешківська, бачити діток, які зайняті якоюсь спільною справою, спілкуються між собою, їздять на концерти, а їх батьки щасливі, що діти змогли відволіктися від думок про війну.

“Заради цих діток хочеться витрачати час і сили, щоб хоч якось їм допомогти. Якщо я не можу воювати на реальному фронті з автоматом у руках, то мій фронт —бути таким”, — каже волонтерка.

Фото Вікторії Чешківської
Джерело: 04597.com.ua

Джерело: Новини Ірпеня – головні і актуальні Ірпіньські
новини сьогодні на 04597.com.ua