Коли Бориспіль був містом лелек: Замальовки про минуле у спогадах старожила

На сучасному гербі Борисполя вже давно красується літак — адже саме завдяки однойменному аеропорту про наше місто знає увесь світ. А були часи, коли візитівкою Борисполя були не літаки, а лелеки, яких у місті проживала величезна кількість. Про лелек, міський парк 50-60-х років, славнозвісні «Голубий Дунай» і «горку» та інші цікавинки згадує бориспілець Михайло Красненко. Ця розповідь — продовження матеріалу «Бориспіль 50-х та 60-х років у спогадах старожила» («Вісті», № 1262 від 17.01.2025 р.).

• Пам’ятник невідомому солдату у парку, орієнтовно 1961-1963 рік

Місто гайстрів

«Це зараз візитівкою Борисполя є аеропорт, а в 60-ті роки це було місто гайстрів, так у Борисполі називали лелек. Хто проїжджав через центр Борисполя, кожен їх бачив. Бо це ж не одне гніздо було, а багато, і всі у парку. Гайстри лише на здорових деревах гнізда роблять, вони на акаціях та на нових колоновидних тополях не сидять. У парку росли дуби та здоровенні сріблясті (білі) тополі, крислаті розлогі дерева. А стовбури були такі, що 3-4 людини не могли обхопити.

Здебільшого всі гнізда гайстрів були там, де братська могила. Ще два здоровенних дерева були за клубом, перед стадіоном. Біля павільйону «Голубий Дунай» було здоровенне дерево, на ньому теж гайстер сидів. У центральній частині парку ще залишались дерева з парку Трепова, та й сам парк тоді ще називали «Трепов». Так, великі дерева росли на цьому боці, де зараз Макдональдс, дитячий майданчик, скейт парк, а де був колись літній кінотеатр, там уже молоді дерева росли, акації були посаджені.

Я як був старшокласником, колись нарахував 12 гнізд гайстрів, три із них були на самому клубі. І ставлення людей до цих птахів було дуже добрим, ніхто їх не гнав і не ображав, хоча вони й створювали іноді незручності. Коли гайстри починають висиджувати пташенят і поки пташенята не літають, то ходять у туалет прямо під дерево. Тому поки пташенята в гнізді, до дерев тих краще було не підходити, усі це знали і обходили їх стороною.

Із цією обставиною був пов’язаний один курйозний випадок.

Коли в 1968 році до нас приїхали грати ветерани київського Динамо, один із них, Ігор Заєць (нападаючий Динамо під 7-им номером), поставив під великим деревом свого «москвича». Футбол закінчився, він приходить, а автомобіль увесь білий, у пташиному посліді. Мало хто тоді запам’ятав рахунок матчу, але що сталося з машиною Зайця, усі довго пам’ятали. А води ж тоді в парку ніде не було, то бігали хлопці з відрами до провулку та набирали в людей у криницях, щоб помити машину.

Оте злополучне гніздо було на дереві прямо на перехресті доріжок, і його з часом таки довелось комунгоспу зняти та перенести в інше місце.

Літали гайстри низько, і все над стадіоном, бо метрів за 200-300 левади були — на Груздівці, Козерівці, Каховці… Ми як грали в футбол, то ніхто не хотів брати ворота на протилежному боці від парку. Казали: куди гайстер летить, туди м’яч залетить. А гайстри завжди летіли в той бік годуватися, після 16-ї години. Дуже низько над стадіоном пролітали. Усі милувалися ними.

Це була візитівка міста в 50-60 роках. Я у Києві як учився, то всі знали Бориспіль як місто, де калюжі і гайстри.

Як почали забудовувати багатоповерхівками та заводами район вокзалу, зникли левади, зникла кормова база, і гайстри покинули Бориспіль. Комунальники і колеса їм на дерева чіпляли, хотіли приманити, але марно».

• Під час гри бориспільських футболістів із ветеранами Динамо (Київ), 1968 р.

• Перед грою команди ветеранів київського Динамо та футболістів Борисполя, 1968 рік

Стадіон

«Стадіон раніше був трохи далі, його зсунули метрів на 40 вглиб парку вже під час реконструкції у 1954-му році.

Бо далі там було болото, низько, людські городи. Стадіон був раніше як левада, просто стояли ворота — ні огорожі, нічого. Посередині йшла стежка, вона тяглася аж від клубу і до хат. Обходити люди не хотіли і йшли прямо через стадіон по стежці. Бувало, граємо у футбол, аж тут іде баба з корзинами. Ми зупиняємося, чекаємо, поки вона перейде, а потім далі граємо. Так десь до 1960 року було. Потім почали ставити трибуни. Побудували маленьку адмінбудівлю, наліво від неї 50 метрів трибуна, і на інший бік трибуна. Оце була перша реконструкція стадіону.

Потім його ще кілька разів перебудовували. У 1963-1964 роках на стадіон пустили тренуватися київську команду ДОСААФ з мотоболу, тоді вони обгородили стадіон дерев’яним парканом.

Місто було невелике — все зав’язане було на центрі та прилягаючих вулицях. З одного боку Глибоцька (до Польової), з іншого Бежівка, там Розвилка. Всі знали, хто чим дихав, хто крав, хто що інше робив. 

Саму спортшколу почали будувати в 1969 році, а здали в експлуатацію в 1972, почала працювати вона 1 вересня. В тому ж році навколо стадіону поставили бетонну огорожу і зробили нормальні лавочки. На той час басейн був чимось надзвичайним, їх у Києві було всього два. Самою ідеєю Бориспіль завдячував першому секретарю райкому партії Соколову, якого сюди якраз перевели з Броварів. Тоді розглядалося два варіанти для парку — або спортивна школа, або музична школа. Саме Соколов відстояв будівництво спортшколи з басейном. За її проектом літали аж у Свердловськ».

• Павільйон «соки-води» в парку, 1950-й рік

Виставка-ярмарка та «Голубий Дунай»

«Аж до 1960-х років у Борисполі, крім центру, практично ніде нічого не можна було купити. Всі магазини були тут. А крім них, були лише колгоспний ларьок та ларьок біля 6-ї школи. Вже пізніше, у 60-ті роки, побудували однотипні невеликі продуктові магазинчики: на Розвилці, на Сіриківці, як повертати на Олексянку, біля МТС, на 8 Березня (зараз — між вул. Старокиївською та Чубинського — ред.), навпроти міжрайбази.

Через це десь у 1950-му році з’явилась у керівників міста ідея зробити в Борисполі постійно діючу виставку-ярмарку народного господарства, по типу відомої ВДНГ. Розмістили її у парку, для цього побудували легкі дерев’яні павільйони. Було їх чимало — стояли вони вздовж стадіону і аж до входу в парк. Також павільйон із худобою (свині, бички, корови тощо) стояв із боку вулиці Леніна (зараз Київський Шлях — ред.). А де зараз спортшкола, стояв великий центральний павільйон. Я тоді ще малий був, у школу не ходив. Після війни злидні були. А тут зайшли з мамою у павільйон — а там чого тільки немає. А між усім тим розмаїттям — взагалі небачена річ, копчене порося з хріном у роті. Напевно, через те порося я так гарно і запам’ятав ту виставку-ярмарку.

Виставка протрималася рік чи два, а павільйони ті після неї стояли ще кілька років, ми малими на їх дахах футбол на стадіоні дивилися. Причому там була ще своя «мафія» — щоб тебе пустили на дах, треба було мати знайомства.

Поступово всі павільйони зникли, залишився лише один — у ньому зробили кафе «Голубий Дунай» із відкритою терасою, який тримала райспоживспілка. Працював він лише в теплу пору року, із травня і до листопада. Був там буфет, де продавали пиво, вино, горілку, якісь закуски, солодощі. Відкрите кафе було до 00 годин, як і танці. Танці закінчувалися, тоді й «Голубий Дунай» закривався. Стояв він там, де зараз дитячі атракціони у парку. Щороку його оновлювали, фарбували у блакитний колір. Тому й назву він таку отримав.

Припинив своє існування «Голубий Дунай» перед Олімпіадою. Тоді в Борисполі мав ночувати Олімпійський вогонь. Почали наводити порядки в парку, а цей ларьок уже не вписувався в загальну картину, виглядав не презентабельно, тому його демонтували.

А ще незмінним «атрибутом» міського парку в 50-ті роки був фотограф. Кожної суботи та неділі, а також у святкові дні він працював за клубом, неподалік спортивних майданчиків. Там росли дві чи три старих здоровенних тополі, коло них він ставив столик, стільчик і табличку. Можна було сфотографуватися в парку, зробити термінове фото чи на документи. Фотограф працював офіційно, мав патент, а дружина його теж була фотографом, прізвище їх було Котенко. Уже як відкрили побуткомбінат та фотоательє, пункт в міському парку перестав працювати.

В ті ж 50-ті в парку ще знаходилася пожежна станція, бо пожежної станції на початку Бежівки ще не було, її побудували вже після будівництва контори Сільенерго (зараз на цьому місці музей — ред.) в другій половині 50-х років. Стара «пожарка» була відразу за клубом, стояли невеличка хатина і каланча поряд, а на ній дзвін висів. Орієнтовно це перед братською могилою, тоді вона була ще маленькою, а меморіал збудували вже пізніше. Біля пожежної станції ще після перемоги аеродром влаштовував виставку німецьких військових літаків. Як побудували нову «пожарку» на Бежівці, у старій будівлі якийсь час проходила кінофікація (обмін фільмів)».

• Чоловік у парку, початок 1950-х років, видно кафе «Голубий Дунай» та інші павільйони.

Горка

«Знаменитим місцем у Борисполі була горка, її знав кожен любитель випити. Знаходилася вона майже навпроти повороту на вулицю Глибоцьку, між старим РЕМом і пожаркою, якраз на тому місці, де зараз стоїть погруддя Чубинського. Це був дерев’яний ларьок, що стояв на підвищенні, тому й отримав таку назву. Продавали в цьому ларьку лише алкоголь, а від інших він відрізнявся тим, що тут його продавали на розлив. У продавчині для цього була «мірка» (або «сотка») — спеціальний мірний стакан. Більш у жодному місці в Борисполі не можна було купити алкоголь на розлив.

Біля горки розвертався останній автобус. Я часто чекав там маму з Києва, щоб допомогти донести додому сумки. Коли було холодно, я заходив у тамбур погрітися. Він був із заскленими вікнами, і мені аж до центра було все видно. Мене не виганяли, бо робила в ларьку наша сусідка Тютюнша, а її чоловік був головним бухгалтером у сільпо.

У Борисполі всі один одного знали. Була така приказка: «Якщо це бориспілець і я його не знаю, значить, він із Котяхівки». Котяхівка (зараз вул. Свободи) була майже краєм Борисполя. 

А пізніше схожі ларьки повідкривалися в інших місцях Борисполя, і їх теж почали називати горками, хоча це були звичайні магазини продтоварів, де, серед іншого, можна було купити й алкоголь. Так, своя горка була біля 6-ї школи, а також на горбочку біля базару (на розі Шевченка та Європейської)».

Більярд та редакція на мотоциклі

«Дім культури (ми називали його клубом) побудували в 1954 році. Його першим директором був Коротя. Спочатку здали одну частину закладу, потім іншу. На першому поверсі першим відкрили малий зал, там демонстрували мультфільми та кінофільми.

У Будинку культури працював і ЗАГС. Можна було просто розписатися, а урочисті реєстрації проходили на сцені.

При вході зліва у клубі був більярд. Перший час все було дуже гарно і цивілізовано, а потім його «прихватили» місцеві хлопці, колишні уголовники. І тоді вже нормальним людям туди було не потрапити. Більярд був платний, і там грали на гроші. Заправляла справами там ціла компанія «знаменитих» в Борисполі на той час людей, так зване «бандитське лоббі». Було як заведуться в суперечці, то страшне. Потім їх райком партії назвав «кримінальним логовом» та розігнав. Після того більярд у радянські часи так більше в Борисполі і не відкривався ніде.

В центрі міста в тупику за нинішнім магазином «Смак» працювала редакція єдиної тоді газети «Колективіст». Зараз на тому місці стоїть гостинка, а тоді стояла здорова стара єврейська хата. В ній була типографія та редакція газети. Був завідуючим друкарнею Березовський, їздив завжди на мотоциклі. Коли люди його бачили, то казали: «Он редакція поїхала».

А вже потім типографію нову побудували на Ватутіна (зараз Старокиївська), туди ж і редакція переїхала. Після цього будинок у тупику передали комусь із працівників редакції».

• Осінь 1955 року, учні 6 класу, неподалік школи №1

• Пам’ятник Сталіну навпроти школи №1 

Перші готель та дитсадок

«Там, де зараз податкова, у 1950-му році стояла стара довга хата. Чия вона була, невідомо, власників не було — можливо, загинули під час війни, і там зробили перший у Борисполі дитячий садок. Потрапити в нього могли лише діти чиновників, а так люди тоді ще поняття не мали, що таке дитсадок.
Пізніше побудували вже нормальний дитсадок, за дитячою поліклінікою, а в цій хаті зробили готель.

А ще до цього готель у Борисполі був між Верхнім Валом та лікарнею. Там стоїть зараз стара будівля, де були адвокатура та архів. Ото й був перший бориспільський готель. Причому він будувався від початку саме як готель. Там завжди стояли машини, бо в ньому зупинялися далекобійники. Було, іду в школу, дивлюся номери та визначаю, звідки машина приїхала. Це 50-ті роки були.

Територія біля ЗОШ №1, від самого Київського Шляху і аж до податкової й далі була парковою зоною — росли там і листяні дерева, і хвойні. З другого боку парк доходив майже до Старокиївської і перерізався вулицею Котляревського. Коли будували райвиконком, то забрали частину парку. Там якраз через парк ішла алея і стояв пам’ятник Сталіну. Потім пам’ятник Сталіну вночі знесли і поставили Леніну, але вже в іншому місці, трохи далі, неподалік дошки пошани. А постамент від пам’ятника ще довго залишався, ми по ньому дітьми лазили. Від центру парк був обгороджений білим штахетником.

А на площі стояли дошка пошани і трибуна — її як побудували, то й не знімали, вона стояла постійно. Це було аж до 1955 року, потім почали мітинги проводити через дорогу, на стадіоні, а тоді у парку, коли відкрили Меморіал Слави».

Нещасний випадок на пасовищі

«У 1941-му сестрі старшій Ніні було 12 років, а брат Павло був ще старший, вони багато розповідали про ті часи.

З Павлом на самому початку війни стався нещасний випадок. Він у жовтні 1941-го погнав корову в Піняву долину пастися. Тоді у всіх господарствах були корови, їх разом ходили пасти. Підпасків багато було, і вони хоч і знали один одного, гуртувалися купками, залежно від району чи вулиці проживання — Глибоцька окремо, Гришинська окремо, Лихоносовка окремо і так далі. Хтось із хлопчиків розпалив багаття. Брат мій тільки підсів до вогню погрітися, а тут як рвоне — міна. Він устиг присісти і йому порохом засипало все обличчя і тіло обпалило. А діти, що за ним підходили, загинули, в тому числі наш двоюрідний брат Вася. Прибігла до нас дівчинка сусідська, розповіла, що сталося. То дід наш за конячку, сів на підводу та поїхав. Забрав, привозить — брат увесь обпечений, обвуглений, стогне. А в нас хата була на два ходи, в одній батьки з нами, в іншій дід із бабою жили. Батько в колгоспі завідував фермою до війни, то хата була більш-менш хороша. То німці як зайшли, забрали одну половину, розмістилися там. Один із них був лікарем. Коли привезли брата, він вийшов, подивився, похитав головою. А тоді приніс мазь, що нею танкістів від опіків лікували. Брата роздягли, німець його всього намастив тою маззю, перев’язав, і сказав тиждень не чіпати. Очі теж обробив і перев’язав. Потім через тиждень прийшов, зняв пов’язки, каже «Розплющуй очі». Подивився і каже, що треба шукати лікаря-окуліста, ще є шанс врятувати зір хоча б трохи.

У Києві знайшли професорів-євреїв, чоловіка та жінку. Мати з місяць возила брата на підводі до них. Одне око все-таки витікло, а одне почало трохи бачити. А євреїв тих розстріляли пізніше німці. Але брату з оком знов не пощастило. Уже після війни як електрифікували Бориспіль, вкручував він лампочку. А під нею круг асбестовий. Тернувся чимось об той асбест, запорошив собі око й осліп остаточно. Возили його в Одесу в інститут Філатова, трохи наче світло хоча б почав бачити. 26 років після того він їздив на роботу автобусом на Подол, в УТОС (Українське товариство сліпих), збирав розетки. Потім надомником був. А ще добре грав на акордеоні та баяні. Взагалі він із дитинства був талановитим — дуже добре малював, відмінно знав математику, навіть допомагав готуватися до вступу в виші знайомим, але той нещасний випадок під час окупації все змінив — ні малювати, ні вчитися далі він уже не міг.

Батько наш пішов на війну вже в 1943-му, коли Бориспіль звільнили. У 1941-му, як почалася війна, він отримав наказ евакуювати ферму, возив на вокзал і майно, і тварин, відправляв ешелонами. Поки возив, уже й німці під Іванковом. Прибігає у воєнкомат — стоїть баба з віником, каже: «Тікайте, хлопці, ховайтесь, нема вже два дні тут нікого». Повернулись додому — а вже німці тут як тут.

Через тиждень комендант Револя зібрав усіх працівників, що залишились, і каже: «Як працювали в колгоспі, так і продовжуйте, виконуйте свої попередні обов’язки». Згадував батько, як зустрів Яцюту, голову колгоспу, той теж ішов в управу записуватися. Бо сказали німці всім чоловікам, хто залишився в Борисполі, зареєструватися. Батько ще каже йому: «Не ходи краще», а той: «Та ні, в мене ж жінка із розкуркулених Логвинів, вони таких не чіпають». То був останній раз, коли вони бачились, розстріляли Яцюту з іншими комуністами та комсомольцями на Коломичівці».

• Стадіон, орієнтовно 1969-1970 рр.

Поліцаї та мобілізація

«Під час окупації в Борисполі найбільше лютували не німці, а місцеві поліцаї та власівці — особливо, як відходили німці у 1943-му. Ті німці, що жили в нас, виїхали вже, а потім прийшли власівці і прямо у стріху кинули гранату. Хата розлетілася на друзки, лише погріб залишився. Мама вагітна була на подвір’ї, отримала осколок у бік. Баба після отриманого стресу злягла і через два дні померла.

Чому люди йшли у поліцаї? Усяке було. Хтось, щоб своїх рідних врятувати, хтось «за ідею» йшов. Багато було ображених. Мій брат колись порахував, що лише на нашому кутку (Лихоносовка, Глибоцька) 61 людину у 1936-1937-му репресували. Приїжджав за ними чорний воронок і більше людей цих не бачили. Тому історія про те, що німців Бориспіль зустрічав із хлібом-сіллю, зовсім не вигадка. Було таке. Хоча, звісно, зустрічали не всі, а лише делегація з окремих мешканців — родини яких колись розкуркулили чи репресували. Знаю навіть їх прізвища, але називати не буду, бо їх онуки та правнуки досі живуть у Борисполі, їм це буде неприємно.

У 1943-му році, як прийшли наші, усіх чоловіків відразу мобілізували. І була тоді така установка, щоб тих, хто залишалися в окупації, відправляти на найгарячіші точки, на передову відразу, або на мінні поля. А в Борисполі якраз почав працювати аеродром, то багато чоловіків тоді домовлялися і приписувалися до військової частини на аеродромі, вони залишалися в місті.

Батька спочатку не чіпали, йому вже 48 років було, сказали відновлювати ферму. Почав займатися, а через два місяці і його забрали. Відправили їх на передову одразу, під Житомир. Через 3 місяці в бою поранили. Медсанбату немає, перемотали якось, поки туди-сюди — гангрена. Привезли у Київ у госпіталь, ногу відрізали. Як очухався, повідомив рідних. Тоді в Києві багато базарували з Борисполя людей, новини через них передавали. На наступний день мати з дідом приїхали, привезли сиру, молока. А Київ голодував тоді. То батька після таких дарунків розмістили як пана, перину нову навіть видали. А на другий день погрузили всіх безногих в ешелон і відправили на Пензу. Пів року він там у школі лежав у госпіталі. Отак повоював. Це йому ще пощастило. Бо хто пішов відразу з нашими, у вересні-жовтні 1943-го, більшість на дні Дніпра залишились лежати або на мінних полях підірвалися».

Німецьке кладовище

«Частину дерев у парку під час окупації вирубали для облаштування німецького кладовища. Знаходилось воно праворуч від центральної алеї — тобто на тому місці, де зараз насосна станція, ГРП (газорегуляторний пункт — ред.), альтанка та кафе «Доктор Паб» (де колись був заклад «Бункер»). Оце кафе зараз стоїть практично на кладовищі. Заходило кладовище аж на стадіон — на ньому побудовані трибуни і частина футбольного поля.

Я у шкільні роки футболом займався, то, було, як сонце припече, біля воріт вигорала трава прямокутниками — там, де були могилки.

Усе кладовище німецьке було у березових хрестах. Наші прийшли, все бульдозером перевернули, та й усе. Поховані були разом із німцями і двоє чи троє моряків із Дніпровської флотилії. У 1941-му, коли німці вступили в місто, вони кілька днів відстрілювалася біля 1-ї школи. То німці поховали їх зі своїми, і ще й поставили за приклад, як треба воювати. Як рівняли кладовище бульдозером, чоловіки підбігли та кажуть, що тут же й наші десь є поховані. Але ніхто їх уже не слухав.

А як будували вже спортшколу і робили каналізацію та клали теплотрасу, то почали викопували і чоботи, і кістки. То просто перегортали знайдене, та й усе. Розкопки провели набагато пізніше, аж у 2000-х, як німці приїхали зі своїми документами. Тоді де не було будівель і асфальту, усіх похованих викопали, а де було кафе, чи стадіон, чи заасфальтовано, там вони й досі лежать».

• Жінка з нівеліром на стадіоні — перед початком реконструкції до 30-ліття визволення Борисполя, 1972 рік.

• Чоловік у парку, 1970-ті рр.

• Будівництво спортивної школи, орієнтовно 1970-1971 рр.

• Адмінбудівля стадіону, 1960-ті рр.

• Стадіон, 1976 рік.

• Павільйон райунівермагу в міському парку, 1950-ті рр.

• Колгосп ім. Сталіна на виставці в парку, 1950 р. На табличці надпис: «Стол изобилий колхоза им. Сталина»

• Чоловік коло кафе «Голубий Дунай», 1956 р.

• Центр Борисполя, 1970-ті рр.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама