Кіт із сміттєвого контейнера

Автор Visnik, Опубліковано: Березень 7th, 2019

Котяра вискочив із сміттєвого контейнера прямо їй на голову і вчепився кігтями в пишну зачіску. Добре, що з самого ранку Олена виклала волосся особливо ретельно й набризкала лаку рівно стільки, щоб це диво трималось до самого вечора. Їй треба було «тримати зовнішність» цілий день. Таке буває раз на рік. Це – рання весна, 7 березня, останній день перед вихідним. Жіноче свято – Восьме березня ось уже який час хочуть відмінити, та не підіймається рука в парламентаріїв. Як би там не було, але жінки – найдисциплінованіший електорат. Жінка й сама йде проголосувати, та ще й його із собою веде. Аякже, ось зараз відмінять вони жіночий день, і хто за них проголосує? Отож. Це вчора Олена так пояснювала своїй подружці Тані, яка зайшла попити чайку ввечері.

А вранці в передсвятковому настрої, із пакетом, повним сміття, Олена підійшла до контейнера. Ну хто ж знав, що пізнім вечором його почистять і туди залізе кіт, щоб пошукати якихось добряків собі на сніданок? Кіт злякався її пакета більше, ніж вона кота. Зашипів, зістрибнув з голови та й побіг собі.

Олена прибігла на роботу й, не знімаючи верхнього одягу, помчала до туалету – треба було подивитися, що залишилось від зачіски й чи можна це хоча б якось порятувати. Глянула в дзеркало, й отетеріла – на її білих кучерях кілька чорних плям – це відбитки котячих лап. Що робити? Не мити ж голову тут, холодною водою, без шампуню?

Але Олена була українською жінкою! Може б, зманіжені француженки чи італійки й не знали, що з усім цим робити. А Олена не думала й хвилини – дістала із сумки пакетик вологих серветок і за мить витерла всі чорні плями. Біла зачіска трохи прим’ялась, однак, основний букет зберігся – життя тривало. Поки не вийшла в коридор. Назустріч ішов начальник. Як завжди суворий, в бездоганному костюмі. Глянув знизу вгору:

– Що це ти робочий день починаєш з туалету? З’їла щось не те? Пробігла повз мене, не привіталась.

– Я… Іване Олександровичу, на мене кіт із сміттєвого бака плигнув, – вирішила сказати правду Олена.

Шеф остовпів від такого нахабства. Він десять років працює в жіночому колективі – чув різні «відмазки», але таке… Це ж треба придумати! На його обличчі спочатку відобразився гнів (ось зараз кричатиме – думала Олена), потім здивування (диви, наче попускає – майнула надія в Олени), а потім він розсміявся так голосно, що його секретарка Юлечка несміливо виглянула з приймальні, а потім тихенько зачинила двері.

– Ой ти, ну ти, ну ти мене насмішила, – тримався за боки шеф і продовжував реготати. Зрештою заспокоївся, і Олена пішла до кабінету, де її чекали дівчата.

– Що там таке, чого шеф іржав, як кінь? Що з ним трапилось? – Ірка, наймолодша з них, нетерпеливилась.

Олена сказала про кота, і всі четверо засміялись голосно, не боячись шефового гніву.

… В обідню перерву шеф покликав усіх до себе в кабінет. Кожній із п’ятнадцяти співробітниць подарував по тюльпану і сказав, що відпускає всіх додому.

Ввечері у двері Олениної квартири подзвонили. На порозі стояв шеф, у руках тримав корзинку.

– Ось приніс тобі подарунок, – сказав, переступивши поріг.

У корзинці було кошенятко. Сіре, з опущеними вухами.

Софія Рудницька

–

Джерело: Вісник Переяславщини