Христина Цуприк подарувала льотчику-земляку Петру Горяєву літак-штурмовик
Христина Цуприк. 1944 р.
У селі Сомкова Долина є вулиця імені Христини Цуприк. Хто ця жінка, іменем якої названа вулиця? Під час війни у 1944 році на її власні заощадження був побудований літак ІЛ-10. Вона попросила, щоб на цьому літаку літав її земляк льотчик Петро Горяєв.
Христина Цуприк народилася 9 березня 1902 року. Померла 3 лютого 1988 року. Все життя прожила у селі Сомкова Долина. Працювала в колгоспі. Заміж вийшла за пасічника Григорія Коноваленка. 29 березня 1925 року народилася єдина донька Катерина, яку в 1942 році примусово відправили до нацистської Німеччини. Григорій Гордійович воював на фронті.
У фондах НІЕЗ «Переяслав» зберігається рукопис нарису про Христину Цуприк, датований вереснем 1944 року, який надіслала київська журналістка Оксана Митрофанівна Захарченко. На першому аркуші в лівому куті зазначено: «Надруковано в газеті «Київська правда» 23 серпня 1944 року». Пропоную увазі читачів нарис «Літак» без коректування та купюр, зберігши тогочасну орфографію.
«Було вже не рано, коли машина під’їхала до села Сомкова Долина. Перше, що кинулось у вічі, – святково одягнені люди, які гуртом і поодинці кудись поспішали. За кілька хвилин на центральній вулиці вже зібралося багато народу. Пробратися вперед не було ніякої можливості, але з машини було добре видно імпровізовану трибуну, з якої виступав секретар Переяслав-Хмельницького районного комітету партії тов. Кожанов.
Коли ми під’їхали, він саме закінчив свою промову, взяв з рук жінки, що стояла поруч, якийсь папірець і почав читати. З першого ж слова запанувала неймовірна тиша. Тепер голос промовця було далеко чути. Секретар райкому партії читав телеграму. Вона була коротка, лаконічна, але люди тяглись до телеграми всією своєю сутністю, всім серцем, щоб хоч глянути на неї. В очах багатьох стояли сльози. Це була телеграма від товариша Сталіна – на ім’я колгоспниці цього села Христі Григорівни Цуприк. Великий Вождь дякував Христі Григорівні за гроші, що вона їх внесла до фонду Оборони країни – 100000 карбованців з власних заощаджень на збудування літака. А вона, худенька, зморшкувата, стояла і плакала, притискаючи до грудей безцінний аркушик.
Ішов 1944 рік.
В ту ніч ніхто не спав у Цуприків. Телеграма Вождя внесла до старенької хати багато щастя і надій, і в той же час підняла з серця те, чого ніколи не можна забути… Згадала 1942 рік.
«…Ой, донечко, ж моя, доню… Та куди ж ти од мене полетіла. Та хто ж тобі сорочечку вишиє, косу заплете, рутою-м’ятою обгорне…» – тихо схлипує Христя, невидющими від сліз очима вдивляється у купку листів, розгортає їх, любовно перебирає, змочує слізьми. Дрібний, ще зовсім дитячий почерк. Не вміє читати Христя, але напам’ять знає кожне слово. Палить воно вогнем материнське серце, не дає спокою.
«Мамо моя, матуся рідненька. Завезли ж мене вороги на чужину та зробили рабою. Плачуть мої очі в далекому краї, коли я про все, матусю, згадаю. Ой, чи сплю я, чи дрімаю, все важкі думки гадаю. Полинула б я до вас, та сили не маю. Перекажіть братам нашим, нехай визволяють…»
«Чи допоможе вона своїй дитині? Хіба не віддала б вона життя за неї? 15 годочків було Каті. Не вберегла. А все через того падлюку поліцая…»
«Та все одно, мамо, я дома буду», – згадує Христя приписку в одному з листів.
– Христю… Доню… Не плач.
– Нічого, тату, нічого, – шепоче Христя, – поплачу – легше стане… Спіть.
Та хіба може заснути старий. Перевертається з боку на бік.
– Ох, горе, горе… Христе.
– Чого, тату?
– Скільки там залишилось?
– Та хіба ж ви не знаєте? – важко з полу піднімається Христя. – Чотири. Самі ж лічили.
– Та вже ж сам, лічив. Чотири з двадцяти. Скільки збирав, доглядав, а воно, нечиста сила, як сарана наскочило. За груди хватали, кидали. Чуть не вбили.
Старий сердито кашляє і сідає на печі.
– Подумаєш, вояки. Злодюги з великого шляху. Он хто. Ач, кляті душі. Рушниками пики пообмотували, рукавиці поодягали, протигази…
Старий презирливо сплюнув.
– Вояки з бджолами. Понівечили, порозкидали… А ти їх збирав, собако гітлерівська? Ти тут поклав, злодюго клятий? – аж скрикнув старий.
– Тихше, тату, – злякано підбігла Христя до свекра. – Адже хтось може почути. Ляжте. Заспокойтесь. Укрийтесь, – шепотіла вона, поправляючи подушку. – Може болить щось?
Вечірні сутінки обгорнули Сомкову Долину. Мертва тиша налягла на село. Спить воно, зморене горем. Лише Цуприкова хата розчинена навстіж. Немає Христі повітря, нема їй спокою.
Сидить на порозі, думу думає. Журно схилились червоні троянди, білі рожі. На подвір’ї мертво, аж страшно. Христя підвела посивілу голову і подивилася навколо. У коморі виламані двері. Розкрита стайня зяє чорною пусткою – ні корови, ні птиці, ні свині.
Пахнуть матіоли. Тільки й всього, що залишилось. Було як насадить перед вікном, любо глянути: двір повна чаша, чого душа забажає. Хазяйкою була. Стахановкою. Заможно жили Цуприки. Чоловік Григорій Гордійович колгоспним пасічником був. Зараз у Червоній Армії, нехай йому щастить. Старий свекор – по господарству, дочка вчилася…
А тепер?
Минуло ще два місяці. Тяглися гіркі, голодні дні. Весь час являвся до хати староста, поліцаї. Били її й свекра. Захворів старий. А Христя наче закам’яніла. «Ви мене можете вбити, як убили мою дитину, – сказала вона їм одного разу, – а робити на вас я не буду…» З кожним днем відчувала Христя, як безнадійний відчай, що охопив її серце, поволі змінювався лютою ненавистю до ворогів. Христя ще не знала, що їй саме робити, але життя стало повнішим. Вона відчула, що повинна жити, що вмирати їй зараз ніяк не можна.
Настала осінь 1943 року.
– Що? Знову йдуть?
– Стукає хтось. Спитай, – сказав Гордій Юхимович, злізаючи з печі.
– Хто? – Христя припала до вікна. Місяць зайшов за хату, потягнув за собою довгу тінь. Яблуневе гілля схилилося до вікна. Дивиться Христя і нічого не може побачити.
– Мамо, відчиніть, це я, Катя…
Христя кинулась до дверей, схопилась за серце, посунулась на підлогу…
Гордій Юхимович сам відчинив онучці…
Катя втекла з Німеччини. Два кордони перейшла. Голодна, поранена, хвора, ховаючись у канавах і балках, вискакуючи з поїздів, кожну хвилину ризикуючи життям, добиралась вона на Україну. Та недовго побула у матері: вдруге схопили дівчину. Били тяжко, а потім відвезли в Переяслав і замкнули у вагон.
…Христя вже давно перестала плакати. Знала, що відділлються німецьким катам її сльози, що прийде час, коли відплатить вона їм за своє і чуже горе. Вже пішли по селу чутки, що кінець німцям, що червоні взяли Харків, що пошарпані німецькі частини спішно відступають.
Так бігли гітлерівці через Сомкову Долину, що встигли тільки клуню спалити та три копи.
Прийшла Червона Армія. Знову ожило село. Люди почали відбудовувати господарство. Радісно Христі, хоч і горює за донькою. Найперша вона всюди. Не знає, як і віддячити армії рідній. Ходить Христя, думу думає. Одного разу попросила вона Гордія Юхимовича сісти біля неї.
– Щось надумала, дочко? – питає той.
– Надумала, тату. Давайте літак збудуємо і подаруємо Червоній Армії.
– А гроші? – спитав старий.
– Знайдемо, тату, – весело сказала Христя. – В господарстві знайдемо.
Продали мед, корову, деяке збіжжя – все, що вдалося зберегти від загарбників.
І ось, нарешті, зібрано 100000. Христя Григорівна послала телеграму товаришу Сталіну, а в самої серце щемить: «А що, як Сталін відмовить, у нас, мовляв, Христе Григорівно, і без вас є на що літаки будувати? А може щось інше, а не літак збудують?» А Христі ж неодмінно літака треба. Їй треба, щоб він нищив фашистів, щоб літав на ньому Горяєв, льотчик-штурмовик, від якого Христя одержала привітального листа. І ось, нарешті, прийшла телеграма від Великого Сталіна. Тепер Христя знає, що літак неодмінно буде…
Христина Григорівна Цуприк була дуже наполегливою у досягненні своєї мети».
Підготувала Надія Бойко, завідувач музею-діорами «Битва за Дніпро в районі Переяслава восени 1943 року»
Р.S. Публікуючи цей нарис, ми сподіваємось, що наші читачі сприймуть його як документ того часу з усіма похвалами Сталіну й красивостями, якими автор наділила свою героїню. Насправді ж, зібрати кошти на літак Христину Цуприк змусили тодішні керівники партійних органів та НКВС. В 1980 році Христина Григорівна говорила мені, що при німцях у них була пасіка й чимале господарство, щоб зібрати 100 тисяч карбованців, довелось усе спродати, а частину грошей виділив колгосп.
Галина Карпенко
У фондах НІЕЗ «Переяслав» зберігається документ – лист-відповідь із Київського обкому Комуністичної партії (більшовиків) України Христині Цуприк від 22 грудня 1944 р.:
«Военный Отдел Киевского Обкома КП(б)У сообщает, что внесенные Вами 100 тыс. рублей для постройки самолета и передачи его Вашему односельчанину П. Горяеву п/п 36702 «А» – самолет ИЛ-2 построен. Начальник Управления формирования и боевой подготовки Военно-Воздушных Сил Красной Армии генерал-майор Авиации тов. Волков сообщил, что во исполнение Вашего желания самолет построенный на Ваши деньги будет оформлен надписью «П. Горяеву от гр. Х. Цуприк» и будет передан лично Горяеву.
О дне передачи сообщим дополнительно.
ЗАВ. ВОЕННЫМ ОТДЕЛОМ
КИЕВСКОГО ОБКОМА КП (б) У (МАКЕЕВ)».
Петро Горяєв на літаку ІЛ-10, побудованому коштом Х.Цуприк
Зі спогадів льотчика-штурмовика Петра Микитовича Горяєва: «У січні 1945 року наш полк у повному складі відбув до м. Чапаєвська Куйбишевської області у 12 навчально-тренувальний авіаційний полк на перенавчання на нову бойову техніку – літак ІЛ-10. Там мені і був вручений іменний літак, який на свої заощадження купила моя землячка колгоспниця із села Сомкова Долина Цуприк Христина Григорівна і просила Верховного Головнокомандувача т. Сталіна передати літак своєму земляку (мені). За наказом т. Сталіна мене розшукали і мені вручили літак ІЛ-10. На цьому літаку з написом: «Подарок летчику-земляку Петру Горяеву от колхозницы Цупрык Христи Григорьевны» мені довелося брати участь у повітряному параді 1 Травня 1945 року над Красною площею м. Москви».
–
Джерело: Вісник Переяславщини
