Храм, у якому відроджувалась ідея української Помісної церкви

21 листопада 1897 року відбулося урочисте відкриття Покровської церкви на Верхній Солом’янці у Києві. Ця невелика, але свого роду унікальна споруда відіграла надзвичайно важливу роль у становленні помісної церкви в Україні.

Наприкінці ХІХ століття, Солом’янка була густонаселеною околицею нашого міста, яка не мала власного храму. Тому за ініціативи київського міського голови Степана Сольського, проєкт культової будівлі розробив син видатного київського архітектора Володимира Ніколаєва – Іполіт. Тож, у 1897 році жителі Солом’янки одержали свій перший парафіяльний храм, який присвятили відомому у той час церковному діячеві, Митрополиту Київському Платону (Городецькому) який помер 1891 року. На честь нього, у середині храму можна побачити боковий вівтар Святого Платона.

Цікавою особливістю цього храму є те, що ця культова споруда, на відміну від більшості київських храмів, не була цілком знищена за радянських часів. Покровська церква не лише продовжувала діяти як храм, але і могла стати Кафедральним собором Києва після закриття Володимирського Собору, яке планувалося радянською владою у 1960-х роках.

За часів Незалежності Покровський собор на Солом’янці набув первісного вигляду, а його бані та хрести, які були знесені більшовиками, були успішно відбудовані. Сьогодні Покровський Собор на Солом’янці є окрасою району та популярним місцем для багатьох українських вірян.

Проте, мало хто знає, що історія Покровської церкви на Солом’янці тісно пов’язана з ім’ям Митрополита Василя Липківського, який з 1905 по 1919 роки був настоятелем храму.

Цей видатний церковний діяч відіграв надзвичайну роль у становленні Української Автокефальної православної церкви.

З початком революції, отець Василь очолив рух за відновлення української православної церкви, незалежної від Москви. Він успішно перекладав Службу Божу та церковні книжки українською мовою, прагнучи відродити давні традиції Київського православ’я…

У своїх проповідях до вірян Митрополит Василь наголошував:

«Не нову церкву для нашого народу ми утворюємо — ми відновлюємо ту рідну нашу церкву, за яку предки наші страждали, за яку життя своє покладали, могилами матір-Україну покривали» (проповідь «Шанування предків»).

«Київська церква найбільше має право бути автокефальною. Мало того, вона є матір’ю для всіх останніх церков України і Росії, бо з Київської церкви пішов світ віри у Новгород, Володимир і Москву…».

На Помісному соборі у Києві, скликаному до Свята Покрови, 14 жовтня 1921 року отця Василя Липківського обирають першим Предстоятелем Української автокефальної Православної Церкви.

Очевидці тих подій згадували:  «Здається весь Київ взяв участь у висвяті. Здвиг народу був надзвичайний… Після літургії відбувся урочистий молебень з обходженням навколо храму Святої Софії. Подвір’я було повне народу. Урочисто лунали дзвони Софійської дзвіниці, сповіщаючи про велику ласку Божу до народу Українського…»

Проте, планам про велике відродження української віри не справдилось статися. Більшовицька влада розпочинає запеклу боротьбу не лише проти церкви, але і проти будь-якого відродження національної свідомості, особливо українського прямування.

Митрополит Василь був кілька разів заарештований, а наприкінці листопада 1937 року, за організацію «антирадянської масової агітації» його було страчено у віці 73 років…

Ім’я отця Василя Липківського не забули. На честь нього була названа вулиця у Солом’янському районі столиці, біля Покровської церкви в якій він служив впродовж 14 років.

 Сьогодні на будівлі храму можна побачити меморіальну дошку присвячену цьому видатному церковному діячу, який став для багатьох українців символом українського національного релігійного відродження та «Українським християнським Прометеєм».

Тетяна Асадчева

Важливі новини та перевірена інформація в Telegram і Facebook.