Іван Осляка: розмови про життя

Іван Осляка народився 12 вересня 1952 року в с. Любарці. Все дитинство проживав у селі. Чоловік 41 рік пропрацював на Державному підприємстві «Міжнародний аеропорт «Бориспіль», був бригадиром водіїв колони спецтранспорту. Ветеран підприємства, почесний працівник авіаційного транспорту. «Вісті» поспілкувалися з Іваном Ослякою, щоб розповісти читачам його спогади.

«Коли я був ще малим, Любарці були вже великим селом, довгим, десь 6 кілометрів тягнулося, а поруч було багато боліт. Люди займалися вирощуванням городини — в основному, помідорів, огірків, цукрових буряків. У Старому був цукровий завод, туди буряки звозили. А у Любарцях мешканці працювали у радгоспі, а потім колгоспі, — розповідає Іван Осляка. — Раніше за працю записували трудодні, а пізніше вже і гроші почали давати. То мати по карбованцю у школу нам давала. Це в 1962 році було, мені тоді 10 років було.

Згадуючи шкільні роки, пригадую, яка в Любарцях чудова була чайна, а там пиріжки пекли з капустою по 5 копійок, з повидлом по 6 копійок. То, бувало, наберемо смакоти на перервах між уроками та їмо.

Школа наша — це колишня куркульська хата. Одноповерхова, довга. Два класи у нас там було. До 4 класу я вчився у цій школі, а потім побудували нову. І в 5 клас я пішов до нової школи».

Навчався Іван Осляка добре, на четвірки. З дитинства любив займатися технікою, щось майструвати. Потім здав на водійські права і після 10 класу пішов працювати слюсарем на підприємство в Борисполі. Потім була служба в армії за кордоном.

«Як лише мене призвали до лав збройних сил, то не сказали, ким служитиму та де. Нас взяли та посадили у потяг з вантажними вагонами, з яких «теплушки» зробили. Видали нам ремні та чоботи, але не кирзові, а шкіряні, тому ми зрозуміли, що їдемо служити за кордон, — розповідає Іван Осляка. — Товарняк, нари двоярусні, буржуйка посередині вагону і ми, солдати, їдемо хтозна куди. Дві доби їхали та прибули до Німеччини, у Франкфурт-на-Одері. А служили у місті Вюнсдорф. На сьогодні це район міста Цоссен у Німеччині, відомий своєю багатою військовою історією. У далекі часи це був важливий центр Третього Рейху (штаб Вермахту), а потім найбільше радянське військове містечко за межами СРСР, яке називали «Маленькою Москвою», тепер це місто-привид із закинутими казармами, бункерами та інфраструктурою.

Служив я водієм. З України нас було троє водіїв. Наша військова частина була групою хімічних військ Німеччини, а я на радіостанції їздив водієм. У частині була і рота почесного караулу, і танкова рота, і рота охорони та ін.

Після служби в армії пішов працювати водієм. Вибір був невеликий на ринку праці. Наприклад, пропонували стати водієм у Борисполі на підприємстві, але потрібно було з поламаних багатьох машин собі зібрати одну та їздити на ній, возити пісок і щебінь, якщо це самоскид, а якщо вантажна машина, то по складах їздити та перевозити матеріали. Ось такі пропозиції були у Борисполі. Але мені цього не захотілося, тому пішов працювати в аеропорт водієм на автобазу.

І почав я займатися вантажними перевезеннями із літака та на літак. Було мені тоді 20 років.

Через кілька років поставили мене працювати бригадиром. Далі була робота на автобусах на пероні. Років 5 працював. Опісля — бригадиром автобусної бригади. Тоді вже я був одруженим, мав трьох дітей, сина та двох доньок.

Після цього пішов працювати водієм в аеропорт на автобазу. Потім був бригадиром зміни, працював на пероні водієм, потім бригадиром автоколони. Так і працював аж до пенсії.

Колектив у нас був неконфліктний, у бригаду до мене хотіли всі потрапити в одну зміну. Які б ситуації на роботі не були, я ніколи не знімав премії підлеглим. Всі все гуртом робили, працювали добре. І відпочивати разом з родинами також всі їздили, організовувалися та на шашлики, наприклад, їздили. І в ліс їздили, і на Дніпро. І на пенсії продовжуємо спілкуватися з колегами».

Наразі 73-річний пенсіонер Іван Осляка має двох онуків та двох внучок. У 1987 році він побудував будинок у Борисполі, де проживає і по сьогодні. З покійною дружиною все життя прожили душа в душу.

«Насправді я щаслива людина. Я мав улюблену роботу та кохану дружину, яку дуже любив. І спогади про наше спільне прожите життя мені гріють душу, — розповідає Іван Осляка. — Познайомилися ми з нею, коли я прийшов із армії, в кіноклубі у нас фільми показували. І от одного разу після фільму пішов провести додому гарну дівчину Софію. Мені було 24, а їй 22 роки. Познайомилися і потім одружилися через два роки. Моя дружина була спокійна, весела, красива, сімейна дитина, четверо їх у батьків було.

Померла дружина від раку чотири роки тому. Ми боролися за її життя, але організм не витримав. Прожили ми разом 42 роки. Ми ніколи з Сонею не сварилися, ніколи я голос не підвищував, поважали один одного, любили та цінували. Мирно жили, тому я був щасливий у своїй родині і бажаю кожному цінувати своїх рідних».

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама