Історія цивільної журналістки у воєнному Ірпені (відео) — ITV

Надія Дроган — журналістка інформаційного агентства ITV. 24 лютого 2022 року вона залишилася в Ірпені та майже місяць не покидала оточене війною місто. Спершу переховувалася з сусідами в підвалі приватного будинку, згодом — у сховищі ЖК «Ірпінські Липки».

З оточеного Ірпеня їй вдалося вибратися дивом. Та майже одразу після деокупації вона повернулася, щоб фіксувати наслідки руйнувань і свідчення очевидців. Перші репортажі зі звільненого міста зняла на власний телефон. Її матеріали стали хронікою перших днів відновлення Ірпеня.

Про пережите під час повномасштабного вторгнення та повернення до деокупованого міста — у своїй розповіді.

Я ці перші дні й усе далі переживала разом зі своїми сусідами. До речі, сусіди – це дуже важливо. Оскільки я у своїй приватній хаті була одна, а мої сусіди поруч, то ми почали одразу збиратися докупи.

Зрозуміли, що почалася війна, коли вже чули вибухи в аеропорту в Гостомелі. І ми почали думати з сусідами, де нам гуртуватися. Зрозуміли, що якщо ми будемо ховатися в підвалі мого гаражу, то нас там завалить від самого початку і ми не виберемося. Тоді ми вирішили, що будемо ховатися у сусідів, у них у дворі є такий підвальчик, де стоять різні закрутки.

У перші дні ми ще виходили, у нас там у дворі така гойдалка, і ми виходили на неї. Ми там сиділи і одного разу чуємо щось зіщить по металу. Ми спочатку думали, боже, що це зіщить, нам так цікаво було, що це «цінь, цінь, цінь». Ми почали думати, що це в наш бік стріляють поруч з блокпоста «Караван-гала». Наші бачать рух і думають, що це вороги. І ми почали тікати з тої гойдалки.

Лиш коли ми добігли до хати, з’ясувалося, що це з неба летять осколки. Знаєш, звідки? Ви не повірите, ми стоїмо із сусідкою й роззявили роти. Спостерігали, як наш Привид Києва облітає, облітає і як комарик вдаряє літак, який поруч. Виявляється, що оці уламки, які летіли у наші двори і цокали в наші дахи, були осколками з того бою. Це були такі наші перші дні, і перше сприйняття.

У цей час вже йшли бої біля Гостомельського мосту і ми з сусідкою в цьому підвалі сидимо, і не знаємо, як нам поводитись. Ми не знаємо, чи нам смішно, чи нам страшно, що нам взагалі робити.

Ми ж звикли у будь-якій ситуації, якщо відбувається щось цікаве або щось нестандартне, нам вже треба поділитися з людьми. У цій ситуації я не знала, як поділитися з людьми, тому що камери ж у мене не було. Ми ж звикли працювати з камерами, але в мене був телефон, який ще був заряджений. І я думаю, ну раз тут у нас така нестандартна ситуація, давай я зроблю репортаж. І це був мій, можливо, перший, а можливо останній репортаж у ці перші дні, коли почалася війна. І звичайно, що я його зробила з цього невеличкого погреба. Я його зробила, ну, виключно заради сміху. Виключно для того, щоб зафіксувати, що у моєму житті це було. Але я не думала ділитися цим з людьми, тому що там був такий гумор, там була нестандартна, неформальна лексика.

Ми хотіли показати людям, що навіть у такій ситуації, можна підбадьорювати себе. Ось тут закрутки, ось тут сало, а там самогон стоїть. Ну і так, жартома-жартома, я зробила цей перший репортаж, який врешті-решт став публічним. Головна редакторка сказала, що треба підтримувати людей у такій ситуації. Можливо, цей гумор, можливо, цей жарт комусь стане в нагоді, коли ситуація буде теж така, як була в нас. Це був перший репортаж, зроблений на телефон без камери.

А наступне, що мені вдалося зробити, це був, власне, не репортаж, це була інформація, яку я задіяла. Теж, власне, спрацювала якась журналістська чуйка, тому що ми ж звикли, якщо йде нова інформація, треба нею ділитися. І тут мій сусід Саша пішов у розвідку на вулицю і довго не повертався. Я вилізаю з цієї ями, з цього погребу, іду і чую, він з кимось говорить: «Що сталося, хлопці?». А з городу хтось відповідає: «Як нам звідси вийти?». Десять людей у формі, такі здорові дядьки, переговорюються з моїм сусідом. І сусід, колишній військовий, одразу зрозумів, що це російський десант. Він їм каже: «Хлопці, ви тут не вийдете, тут городи, йдіть туди». І показав у напрямок лісу, який йде до Гостомеля, до Гостомельського мосту. А сам біжить і каже: «Надя, телефонуй кудись, у нас ворожий десант».

У мене почалася невеличка паніка, бо кому телефонувати, у цей час ти не знаєш, ти знаєш тільки, що треба передати інформацію, ти ще не знаєш, кому її передати. І в голові крутяться десятки телефонів співробітників, але толку, якщо я комусь із співробітників зателефоную. І тут я пригадую телефон когось із ДФТГ. Ми ж з хлопцями з Мунварти дуже тісно працювали. Я телефоную і кажу: «У нас на городі загубилися окупанти, їх послали в той-то лісочок, майте це на увазі». І буквально через 10 хвилин у тому лісочку, куди наш сусід спрямував цих окупантів, ми почули стрілянину.

У нас не було відчуття небезпеки, тому що все, що відбувалося, було, наче ми спостерігаємо кіно. Ми ж думали, що це все ненадовго, оце там трошки постріляють, там поб’ються і все. А ми в цьому підвальчику пересидимо, поки все це закінчиться.

І буквально на якийсь там другий чи третій день у мій двір прилетіла перша міна і посипалися перші вікна. Тоді ми зрозуміли, що звідси треба бігти. Куди бігти ми не знали, але нам сказали, що на «Ірпінських Липках» є фундаментальні бетонні підвали. І там уже ховаються якісь люди і ми можемо побігти туди. І так ми з сусідкою вибігли з дому в чому були, тому що вже всюди була така стрілянина, що не було часу десь збиратися чи що. Ми вже переживали, чесно кажучи, за тим, щоб залишитися живими.

Ми попід парканом, поміж пострілами, які летіли над головами, почали добиратися до «Ірпінських Липок», бо мій дім був поруч — через блокпост «Караван-Гала».

Добігаємо до блокпоста, там стоять наші хлопці. Точніше, напівстоять, напівприсідають, ховаються. А ми такі: боже, наші хлопці. Повставали вже такі спокійні, а вони кричать: баби, ви що, подуріли? Лягайте швиденько, що не бачите, що тут працює снайпер? Ми чуємо якісь постріли, але звідки вони, хто його знає. Лягли. Потім вони кажуть: вставайте швиденько і біжіть туди, до будинків, до госпіталю.

Ми добігли до госпіталю. Там і зараз є приватна клініка, яка тоді повністю віддала людям своє приміщення у цокольному поверсі й підвалі. Там вже були люди, які жили в цих будинках, і вони прийняли нас у свій колектив І так минув майже місяць нашого життя.

Із цокольного приміщення через вікна нам було видно вулицю. То проходять росіяни з білими пов’язками, через десять хвилин — наша тероборона. Знову росіяни, знову тероборона. Вони ходили повз вікна, але у двір не заходили. У нас була внутрішня територія між будинками, закрита воротами на ланцюгу.

Наші чоловіки, кілька пенсіонерів, допомагали у дворі розпалювати вогнище, щоб можна було щось приготувати. Люди знесли в підвал усе з холодильників: сало, м’ясо, картоплю. Ми це солили, складали у банки, варили їсти. Готувати було складно — постійні обстріли, у двір падали уламки.

Одного разу наш Саша обходив внутрішню територію й біля воріт, зв’язаних ланцюгом, побачив озброєних людей. Вони сказали: відкривайте ворота. І по тому, як це прозвучало, Саша зрозумів — це не наші.

Він почав удавати, що намагається відкрити. Потім каже: нічого не вийде, потрібна кувалда. І забігає до нас у підвал: дівчата, ховайте документи й телефони, до нас прийшли непрохані гості. Ми почали ховати все, що могли. Я свій рюкзак із телефоном і документами засунула під сходи, щоб сидіти з порожніми руками — ми знали, що телефони перевіряють.

У моєму телефоні була переписка. Перед тим я переслала нашим військовим скріншот із соцмереж — інформацію про російську танкову колону з літерою «V», яку вони розшукували. І я розуміла: якщо телефон знайдуть, це може закінчитися дуже погано.

Ми сиділи й чекали. Тим часом біля воріт з’явився інший наш Саша. Ті кричать: відкривайте ворота. Він теж зробив вигляд, що намагається, сказав, що треба лом. Зрештою вони самі розколупали замок, зайшли у двір, обійшли периметр і пішли. У двір не зайшли. Ми весь цей час тремтіли.

Коли ми сиділи в підвалі, єдина тривога, що у мене була — відсутність блокнота. У мене звичка — навіть коли працюємо з камерами, я все записую. І мені було так жаль, що я не можу записувати кожен цей момент, який відбувається кожен день.  Телефони берегли, бо заряджатися не було де. Не було світла, води. Зв’язок ловився лише якщо вибігти назовні й шукати його.

Коли росіяни вже були в Ірпені, по той бік — за «Жирафом», у Центральному парку — почалися бої. Усім передали: хто може, негайно виїжджайте. Мені зателефонувала колега Юлія Осінська. Каже: Надю, є інформація — усім треба терміново покинути Ірпінь.

Але як вибиратися? Куди? Усюди стріляють. Нас залишилося шестеро. І ми вирішили: будемо тут до кінця. Ми в підвалі, значить, захищені. Підвал — це холодний бетон і дерев’яні піддони. Ми спали на них щоночі. Куртки, чоботи, шапки не знімали ні вдень, ні вночі — холодно. Так минув майже місяць.

Ми намагалися допомагати теробороні. Варили чай і носили на блокпости поруч. Іноді вдавалося зварити суп або борщ із того, що було. Наливали в трилітрову банку й тихенько носили хлопцям у їхні схованки в під’їздах будинку біля госпіталю. Так ми жили. І так трималися.

Нам вдавалося так жити до тієї ночі, поки ми не побачили, що горить будинок навпроти — той, що виходив вікнами до госпіталю. Він почав горіти зверху. Туди постійно щось прилітало, якісь снаряди, я не фахівець у зброї, але вогонь поступово спускався вниз.

Наш підвал не був по-справжньому захищений. Туди могли зайти будь-хто. Ми розуміли, що якби росіяни зайшли і закидали гранатами — шансів майже не було. Ми не те щоб не думали про це, просто сподівалися, що цього не станеться.

Коли загорівся той будинок, ми почали думати, що робити. Якщо горить він — може загорітися й наш. Навіть була думка: коли той будинок вигорить, переберемося в його підвал — там уже нічому буде горіти.

Коли він майже догорів, ми пішли подивитися. Але підійти до підвалу навіть на кілька метрів було неможливо — бетон розпечений, як домена піч. Тоді ми зрозуміли: якщо горить будинок, у підвалі залишатися не можна.

Зранку побачили, що вже й наш будинок починає диміти зверху. Ми вирішили: чекати вечора не можна, вночі вибиратися буде складніше. Треба бігти. Куди — не знали. Просто треба було йти.

Один із мешканців комплексу сказав, що біля «Пчілки» стоїть його біла машина. Якщо добіжимо, всі разом поїдемо до переправи. Ми вибігли з будинку, побігли до іншого — і поруч розірвалася міна. Дивом встигли сховатися за рогом будинку. Одну дівчину трохи контузило, але серйозних поранень не було.

Стоїмо й не знаємо, що робити далі. Довкола стрілянина. І раптом буквально з-під землі з’являється тероборонівець. З гумором каже: пам’ятаю вас, ви нам суп приносили, чаєм поїли.

Ми пояснили, що нас чекає машина і треба добігти. Він показав маршрут, по рації попередив своїх, що їхатиме біла машина з цивільними, щоб її не сприйняли як загрозу.

Ми сіли в машину. І от тоді я вперше відчула справжній страх. До того була постійна концентрація — думати, що робити, як вижити. А коли вже їхали, з’явилося усвідомлення: нас можуть просто розстріляти. На той момент росіяни вже стріляли по цивільних авто.

Нас довезли до релігійного закладу на Северинівській. У дворі було багато людей, нам кажуть: залишайтеся, є підвал, є їжа. Але ми вже знали, що таке підвал у будинку, який може загорітися. Це пастка. Тому вирішили рухатися далі — до Романівського мосту.

Стоїмо біля воріт, і зупиняються червоні «Жигулі». За кермом рятувальник у формі ДСНС. Каже коротко: дівчата, швидко в машину.

Ми сіли без вагань. Я запитала, чи його відправили вивозити людей. А він відповідає: ні, якийсь ірпінець віддав йому ключі від своєї машини й сказав: вивозь людей. І він уже п’ятий день це робить.

Ми поїхали до Романівського мосту. Дорогою вперше побачили, що відбувалося навколо: розстріляні, перевернуті машини, покинуті авто. Ось тоді прийшло чітке розуміння небезпеки.

До самого мосту під’їхати було складно — усе заставлено машинами. Деякі стояли з пробитими кулями. Була вузька смужка між ними, і водій буквально протиснувся аж до переправи.

Там уже були військові й тероборона. Вони зустрічали кожного, допомагали вибиратися. У нас, на щастя, не було поранених, тому пройти було легше.

І тоді я звернула увагу на одну річ: наскільки злагоджено працювали військові й тероборона. Я як журналіст бачила багато надзвичайних ситуацій, але там зазвичай працюють невеликі групи. А тут багато людей, і всі діяли чітко, спокійно, без хаосу — як один механізм.

Цей спокій передавався і тобі. Дивишся на військових і думаєш: ти в надійних руках, тебе захищають. Саме через цю злагоджену роботу з’являлося відчуття безпеки.

З Ірпеня я виїхала до Києва. Сусідка працює завучем у школі, вона забрала нас у шкільний підвал, там було укриття. Кілька днів я побула там, а потім вирішила їхати до родичів на Волинь.

Згодом із тероборони почали надсилати фото мого будинку. Дах пробитий, вікон немає. Ми виїхали приблизно 18–20 березня, ще тривали бої, а на початку квітня вже було видно серйозні пошкодження.

Тоді мені вже прислали фотографії, що мій будинок дуже пошкоджений, що там немає даху, що там немає вікон. І прийшла думка, що я врятувала себе, тепер же мені треба рятувати свій будинок, бо він затече снігом і водою. Було ж холодно, тоді ще сніг і дощі йшли.

Мої родичі погодилися, що треба їхати рятувати будинок. Вони організували нам машину, ми сіли і поїхали, щоб полагодити дах, закрити вікна. І в цей час вже був зв’язок із моєю головною редакторкою, і я отримую своє перше редакційне завдання.

Повертаючись в Ірпінь, ми хотіли показати, що відчувають люди, які повертаються до себе додому одразу після активних боїв. Я через себе мала зробити цей репортаж. Але я можу зізнатися, що це було єдине редакційне завдання, яке я не виконала. Я просто не змогла цього зробити.

Я не робила це на камеру, бо наша вся редакція була в евакуації. Наше приміщення теж постраждало. Але журналісту мати в руках телефон – це велике щастя. Я цей телефон мала і він вже ж був заряджений. І я була налаштована робити репортаж своїм телефоном. Але не змогла.

Я не змогла, тому що, коли я зайшла в двір і побачила свій дім, я просто не змогла. У мене не складалися слова. Я говорила одне слово й інше вдавалося вимовити лише за півхвилини.

Словом, це було перше і останнє, напевно, редакційне завдання, яке я не виконала. Про що мені дуже жаль.

Друге редакційне завдання я вже виконала. Вони йшли паралельно, бо ми ж не знаємо, що в нас робиться в хаті. Якраз на другому рівні мого будинку працювали російські снайпери. І ми не знаємо, чи замінований будинок, чи не замінований, чи там розтяжки стоять, чи не розтяжки стоять. І друге моє редакційне завдання було зробити репортаж про те, як працюють наші сапери, як вони перевіряють на замінування наші оселі. І я його виконала.

Мені вдалося зв’язатися із нашими службами ДСНС. Воно відгукнулися дуже оперативно і приїхали обстежити один із будинків, і це був мій. І так я зробила цей репортаж, як вони обстежують. Вони звертали увагу людей на певні речі. Наприклад, що не можна заходити навіть в сад, тому що росіяни залишали розтяжки навіть на деревах. Я дуже радію, що мені вдалося це зробити і дуже дякую тим службам, які обстежували будинок за те, що вони оперативно відгукнулися.

Другий репортаж у ці перші дні, який мені вдалося зробити, дався дуже тяжко. Якщо ми можемо говорити про завдання, яке я не виконала, а тут завдання, яке було мені найтяжче зробити. У мене будинок біля лісочка, і якщо проходити вулицю, то одразу поміж дерева стояла біла машина.

Прийшов сусід з іншого боку, і сказав, що в цій машині розстріляна сім’я. Ну і провів мене до тої машини. І коли я підійшла до тої машини, там був відкритий багажник, у багажнику було багато памперсів.

На перших сидіннях сиділи люди, тіла лежали на кормі. А на задньому сидінні був такий згорток з ковдри. І він не лежав просто, як просто ковдра. А він був притулений до сидіння, і так трошки нахилений. Через те, що воно не лежало, як просто ковдра, то стало зрозуміло, що там було загорнене дитятко.

І ці памперси розкидані всюди. Це був найтяжчий репортаж. Але мені треба було показати, розказати людям про звірства. Це був факт. Це було свідчення про те, що вони розстрілюють цивільних людей. З’ясувалося, що ця машина тікала з Гостомеля, очевидно, з цивільними людьми. І вони хотіли проїхати так, щоб врятуватися. А тут уже в нас, на цій території в той час гуляли танки. І вони просто розстріляли цивільну машину.

Мені треба було про це розказати. Ця машина — це живе свідчення про жорстокість цих нелюдів.

Я не могла його не зробити. Якщо, наприклад, репортаж із свого дому я не зробила, то і ладно, то і так і буде. А тут я просто не змогла. Я мусила зібрати себе докупи. Можливо, це був найгірший мій репортаж по подачі, по якійсь логіці, але він відбувся. І це був найтяжчий мій репортаж у моєму житті професійно.

Далі пішли вже легші теми. У мене вже був телефон і я вже ходила, дивилася з телефоном, про що можна розповісти світові. Побачила сусідів, з якими раніше не спілкувалася. Вони тягали зі свого двору гіляки дерев, які позбивали мінометами. І так я відкрила для себе чудових сусідів, у яких було три теплиці кактусів. Вони в ямі цієї теплиці рятувалися самі з собакою своїм. І попри те, що в них довкола двору ходили росіяни, бо вони ж тут жили вже на нашій вулиці, почувалися господарями.

А ці мої сусіди не виїхали через те, що треба було врятувати велику колекцію кактусів. Я напросилася до них у двір. У них три теплиці своїх кактусів, і я зробила про це репортаж. Я хочу вам сказати, мені дуже приємно було, що цей репортаж подивилися в Америці. Це мій перший репортаж, через який я дізналася, що нас дивляться у світі. Після того я почала говорити всім жартома, коли питають, що у вас за телебачення, я кажу: «Так, Ірпінське світове телебачення».

Як це з’ясувалося? Потім цей колекціонер розказав, що йому подзвонили з Америки, теж колекціонери кактусів, і коли він запитав, звідки вони дізнався, то виявилося, що американці побачили в інтернеті розповідь про них. Це був найкращий, найлегший, найвеселіший мій репортаж. А потім в Ірпінь почали потрохи повертатися люди, і мені було дуже приємно, що я одна з найперших зробила репортаж про перший риночок, який завжди у нас біля вокзалу до війни був.

Це вже був репортаж про те, як у  в Ірпінь починає повертатися подругу життя, починають повертатися люди.

Із тих, хто не евакуювався, був ще наш фотограф Олег Гриб. Він живе в Києві, він там весь час був. Теж фіксував все. що тільки міг. І ми в якийсь спосіб з ним скомунікувалися і домовилися, що підемо в нашу редакцію, подивимось, що там як. І коли ми зайшли, тут все було в склі, все було в пилюці, все було розкидано, закидано.

До речі, мій комп’ютер ще й зараз має подзьобаний екранчик. Він був відкритий, тому що я ж наступного дня збиралася виходити на роботу, а зазвичай, я кришку не опускаю. А наступного дня я ж на роботу не прийшла.

Ми пішли в студію, було море скла, вікна всі розбиті, наші камери лежали на підлозі. Було дуже багато скла, пилу, всього. І ми дуже переживали, на чому ж ми будемо працювати, бо камери розбиті.

Олег відразу все сфотографував, ми надіслали нашим колегам, головній редакторці, щоб вони вже мали картинку ситуації. Ну і ми з Олегом закачали рукава, взяли віники, взяли швабри, розділили все, позбирали скло, почистили все і почали телефонувати нашим колегам. Сказали: «Колеги, ми все почистили, повертайтеся додому».

Я дуже щаслива, що мені вдалося вижити, вдалося як журналістці зафіксувати якісь факти, вдалося все-таки зробити перші інформаційні подачі з того, як повертається життя до Ірпеня, що мені вдалося зробити перші репортажі жартівливі з тих підвалів, і що я щаслива продовжувати розповідати людям про те, чим зараз живе Ірпінь.