Історія міста: Бориспільська швейна фабрика

Торгівля не завжди посідала чільне місце в економіці нашого міста. Ще якісь півстоліття тому Бориспіль був містом виробничників, і замість численних супермаркетів та МАФів тут активно працювали заводи і фабрики. Ці часи давно минули, і для більшості сучасних бориспільців слова «сільгосптехніка», «радгосп», «друкарня», «ворсова фабрика», «хлібзавод», «швейна фабрика» та ще ряд підприємств, на яких працювали тисячі містян, нині не значать нічого — у кращому випадку вони знають, що такі десь та колись були. Роздержавлення та приватизація 90-х років минулого століття за відносно короткий період знищили велику частину колись успішних підприємств. Хтось закрився та збанкрутів майже відразу, хтось намагався вижити ще якийсь час та протримався 5 чи 10 років. Одне з таких підприємств — Бориспільська швейна фабрика.

• Цех №1 артілі ім. 8 Березня на вул. Ботанічна, 1. Орієнтовно 1946-1955 рр.

Від артілі — до фабрики союзного рівня

Хоч офіційно роком заснування Бориспільської швейної фабрики вважається 1960 рік, свій відлік вона бере ще із повоєнних років, коли в місті почала роботу артіль ім. 8 Березня. Відомо, що перше приміщення швейної артілі — цех №1 — побудували на вул. Ботанічній, 1 ще у 1945-му році. За 15 наступних років на території між вул. Старокиївською (тоді Ватутіна) та Кошового звели підготовчий, розкрійний, коробкошвейний, експериментальний цехи, кілька складів, механічну майстерню, трансформаторну підстанцію, паливосховище та столову з овочесховищем та кухнею. Територія площею 1,5 га буквально потопала в зелені — робітниками артілі було висаджено більше сотні дерев та облаштовані квітники. Ще один швейний цех масового пошиву — Бориспільського райпромкомбінату — знаходився на вул. Київський Шлях, на місці сучасного тресту «Бориспільсільбуд». Коли у 1960-му році Артіль ім. 8 Березня було реорганізовано в Швейно-галантерейну фабрику, цей цех офіційно передали їй — разом із робітниками в кількості 163 особи. Разом із ними загальна кількість персоналу підприємства склала 538 осіб. Ще через рік підприємство перейменували у державне підприємство «Бориспільська швейна фабрика». Спеціалізація — чоловічі формені сорочки для потреб Міноборони та прикордонних військ (колір олива), Міністерства внутрішніх справ (сіро-блакитний колір) та Міністерства цивільної авіації (блакитний та білий колір) усього Радянського Союзу.

Через десять років, у 1970-му, на території побудували та ввели в експлуатацію новий великий двоповерховий цех з адміністративними приміщеннями та підвалом-укриттям, а кількість працівників збільшилася ще на 200 осіб. Для багатьох бориспільців швейна фабрика стала єдиною роботою всього життя — прийшовши на підприємство після школи, вони працювали тут аж до пенсії. Однією з них була Аліса Іванівна Медвєдєва, що багато років поспіль очолювала відділ кадрів фабрики.

«Свій трудовий шлях я почала у промкомбінаті, де зараз трест «Бориспільсільбуд», у 1960-му році після школи — не змогла вступити в Технологічний інститут. Спочатку була запускальницею, через рік вступила заочно в Республіканський технікум легкої промисловості, тоді таку можливість мали всі ті, хто працював на фабриці. Навчання там тривало 4 роки, без відриву від виробництва. Вийшла заміж, і доля привела мене на вул. Ватутіна, де мешкав мій чоловік, військовий. Будинок родини чоловіка був майже навпроти швейної фабрики, куди якраз і перевели усіх працівників швейного цеху промкомбінату, організувавши цех №2, — розповідає жінка. — Пам’ятаю, що була дуже незадоволена з того — у центрі було веселіше, усі магазини поряд. А тут були лише підприємства — контора «Заготскот» (яка займала територію вздовж сучасної вул. Мічуріна, від Ватутіна і аж до провулка Ботанічного), за нею друкарня, районні електромережі і фабрика. Відразу за фабрикою було Єврейське кладовище, на місці якого вже у 80-ті побудували багатоповерхівку. З другого боку вулиці — будинки приватного сектору аж до вул. Горького, де вже на той час була побудована ЗОШ №5.

• Працівники артілі ім. 8 Березня біля цеху №1. Орієнтовно 1946-1955 рр.
Після декрету я вже працювала контролером відділу технічного контролю, а із 1974-го мене перевели у відділ кадрів, де я працювала до самої пенсії.

Крім кадрів, займалася цивільною обороною та «секреткою». Тоді на всіх підприємствах була так звана секретна кімната, куди мала доступ лише одна людина та представники КДБ (пізніше СБУ). У ній зберігався сейф із мобілізаційним планом. На випадок війни належало сейф відкрити, дістати мобілізаційний план і діяти чітко за його вказівками. Зокрема, було детально розписано, хто і за що відповідає, що має робити підприємство у випадку війни, де брати матеріали, куди доправляти готову продукцію і т.д. і т.п., все було передбачено до найменших подробиць.

Людей на фабриці працювало дуже багато, більше 800 осіб. Працювали в дві зміни. На роботу та з роботи по Ватутіна йшли мало не колоною, а зміна тоді починалася о 6-й годині ранку. А дорога, пам’ятаю, була незручна, стара бруківка, на обочинах постійна грязюка. Вже пізніше по бруківці поклали асфальт, а Ботанічну та Кошового виклали із бетонних плит.

Дівчата приходили працювати відразу після школи — тут їх і вчили, адже швейного училища в місті не було. Спочатку приймали на роботу ученицями, а тоді вже переводили швачками, розкрійницями чи на інші виробничі процеси. Робота вважалася хорошою, заробітні плати були досить високі, платилися вчасно — так, у 1961-му середня заробітна плата складала 60 карбованців, у 1981-му — 137 карбованців, у 1985-му — 147 карбованців. А у рік випускали продукції більш ніж на 8 мільйонів карбованців.

На території була велика столова. У вільний час робітники брали участь у спортивних змаганнях, культурних заходах, різноманітних зльотах, життя кипіло. Підтримували дружні стосунки з іншими підприємствами.

Я пам’ятаю усіх директорів фабрики, бо пропрацювала фактично майже до самого її закриття на початку 2000-х. Першим директором був Степан Курилко, він помер молодим ще, у 50 років. Уся фабрика плакала, проводжаючи його в останню путь. Далі директорами були Іван Ляшенко, Світлана Краснобаєва, Олена Білаш. Після приватизації та продажу фабрики нам призначили Івана Катеринчука. Після трагічних подій із загибеллю власника фабрики короткий час директором був Володимир Бублик, а останнім директором — Наталія Чайковська, яка й займалася її закриттям та продажем майна за розпорядженням іноземних спадкоємців».

• Виробнича нарада в цеху №2 Бориспільської швейної фабрики, орієнтовно 1970-ті роки.

«Роки, зігріті чуйним ставленням людей і держави»

Про роки, проведені на фабриці, у своїх спогадах (які зберігаються в Бориспільському державному історичному музеї) пише і нині вже покійна головний інженер фабрики Лідія Вікторівна Кошман.

У радянські часи жодне виробництво не могло обійтися без соцзмагань. Брати участь у них було почесно, як і виконати, а ще краще — перевиконати план чергової п’ятирічки. Переможців чекала не лише повага, а й грошові премії, цінні подарунки та інші преференції, як-от відпочинок в санаторії, поїздка за кордон тощо.

«На нашій фабриці це були змагання між цехами, між робітниками. Одна з працівниць за свою сумлінну працю отримала орден Леніна, який їй вручали в Москві. Це була Галина Андріївна Стасюк. Багато трудівниць отримали орден Трудового Червоного Прапора, орден «Знак Пошани» (…). За свою старанну працю робітники отримували й грошові винагороди.

Обмінюватися виробничим досвідом наші бориспільки їздили по всьому Радянському Союзу: на Казанську швейну фабрику, на Тираспольську (Молдова), на Черьомушкінську (Московська обл.).

Звичайно, ми не тільки сумлінно працювали, а й уміли відпочивати. На фабриці діяв профспілковий комітет, який очолювала Марія Антонівна Панасенко. Профспілковий комітет завжди дбав про своїх робітників, старався, щоб вони не були обділені увагою керівництва, стимулював матеріально. До свят працівницям видавали подарунки (…).

З часу існування фабрики діяв хоровий колектив. Спочатку ним керував Іван Петрович Тименко, а згодом — Юрій Васильович Бурчак. Після роботи, незважаючи на втому, ми залишалися на репетиції (…). Були в нас і поети-таланти, читці-декламатори (…). Під час свят колектив виїжджав на природу, там ми влаштовували різні змагання.

Наше керівництво й профспілка турбувалися про здоров’я робітників. Щороку під час відпусток працівники згідно поданих заяв отримували путівки на оздоровлення у санаторії чи будинки відпочинку. Дбали й про підростаюче покоління: діти забезпечувалися місцями в дитячих садочках, а також мали змогу оздоровитися в дитячих таборах літнього відпочинку.

Щоб пізнати світ, нам пропонували путівки й за кордон. Я, наприклад, їздила в Індію, мої колеги — в тодішню Югославію та Чехословаччину.

Багато працівників отримали квартири, побудовані на кошти підприємства.
Свою швейну фабрику я завжди згадую доброю пам’яттю. Адже там минули мої найкращі роки, наповнені улюбленою роботою, зігріті чуйним ставленням людей і держави», — пише Лідія Кошман.

• Будівля адміністративного корпусу з цехом №2, 2000-й рік.

Початком кінця стала приватизація та скасування держзамовлень

Перші проблеми підприємство відчуло після розпаду Радянського Союзу. Шити на всю «неосяжну Батьківщину» більше не доводилося, а обсяг замовлень, який могла дати незалежна Україна, був суттєво нижчим. Перекваліфікація на іншу продукцію була фактично неможливою — усе професійне обладнання було призначене для процесу пошиття легкої сорочки, так само складно було б перевчити працівників на інші процеси. Ще одна проблема — тканина, її теж більше не постачали з дружніх союзних республік, а та, яку могли запропонувати українські фабрики, не відповідала затвердженим стандартам якості. Такі ж проблеми відчули всі інші фабрики української легкої промисловості, і в умовах скорочення державного замовлення конкуренція між ними була шаленою, особливо за «воєнку» — формений одяг.

Ще один удар чекав підприємство через кілька років — почалася приватизація державної власності, і у 1995 році швейну фабрику реорганізували у акціонерне товариство. У 1996 році контрольний пакет акцій (51,4%) купує громадянин Кореї Рі Джефан — за підтримки тодішнього Міністерства внутрішніх справ. Він майже відразу перейменовує підприємство — відтепер воно називається ВАТ «Бориспільська текстильна індустрія». За домовленістю з МВС на підприємство призначають директором їх представника, який має лобіювати отримання фабрикою відомчих замовлень. Пізніше Рі Джефан викупив у сотень дрібних акціонерів іще більше 40% акцій та фактично став повноправним власником підприємства.

Про те, що діється на підприємстві наступні два роки, красномовно свідчать архівні протоколи адміністративних та виробничих нарад. Отримавши велике замовлення від МВС, Рі Джефан закуповує тканину, але не в Україні чи Росії, а в Китаї. Після отримання перших партій сорочок силовики починають жалітися — вони жаркі й некомфортні на дотик, а ще неякісно пошиті. Міністерство направляє на фабрику комісію з якості, і та робить невтішний висновок — дуже багато браку. Інженери та керівники дільниць виправдовуються — з тканиною дуже важко працювати уже на етапі розкрою, не вистачає запчастин, а працівники не мають стимулу старатися — адже за наказом нового власника їх перевели на ставку і зарплата більше не залежить від виробітку. Починаються повернення товару та вимоги поставити інший. Через кілька місяців Рі Джефан звільняє директора та припиняє співробітництво з МВС. Натомість він укладає кілька угод з німецькими та американськими компаніями на пошив фланелевих сорочок із давальницької сировини. На фабрику прибуває велика партія тканини та фурнітури та починається робота. Сам Рі Джефан у кінці грудня 1998 року знову вирушає за кордон — щоб привезти на фабрику нове закуплене ним у Європі обладнання. До фабрики обладнання приїде вже без господаря — січневого ранку 1999 року під Макаровом Київської області автомобіль потрапив у аварію — в’їхав у дерево. Молодий хлопчина-водій, нещодавно прийнятий на підприємство, залишився неушкодженим, а пасажир — Рі Джефан — загинув на місці ДТП.

• Контролер ВТК Аліса Медведєва під час роботи.

Англійська мова як «перепустка» до роботи

«Я потрапила на фабрику майже через два роки після її приватизації та отримання нового власника, у 1998 році. У 1997 році я закінчила Київський національний економічний університет (коли починала навчання, він був ще Київським інститутом народного господарства) і рік не могла влаштуватися на роботу — ніде не брали випускників, скрізь хотіли з досвідом роботи, — розповідає останній директор Бориспільської швейної фабрики Наталія Чайковська. — Уже відчаївшись знайти роботу, пішла зареєструватися у службу зайнятості, і вони відразу направили мене на швейну фабрику, там шукали економіста. Співбесіду зі мною проводила головний інженер Лідія Кошман, а вирішальним стало знання англійської мови — адже власник фабрики спілкувався кількома мовами, але російської чи української не знав, а на фабриці ніхто не знав жодної іноземної, і це створювало великі незручності. Коли я переклала факс із розпорядженнями щодо виробничого процесу, який якраз надійшов від власника, мені відразу сказали: «Ви прийняті». Пізніше була ще одна співбесіда, вже із власником, і той відразу мені сказав, що економіст йому не потрібен, а потрібен хороший бухгалтер, якому він зможе довіряти. І хоч це не була моя спеціальність і бухгалтерію я знала дуже поверхово, я погодилася, адже Рі Джефан узяв на себе мою «перекваліфікацію» — мені найняли приватного вчителя, який зі мною займався. На фабриці на той час була бухгалтерія у складі 5 осіб, але з невідомих причин всі вони власника не влаштовували. Зауважу, що він був досить специфічною людиною, можливо, досить жорсткою, ще й належав до іншої культури, тому йому було дуже важко знайти спільну мову із працівниками, та й узагалі, із українцями. Якщо відверто — то його не любили, бар’єр був «непробивним», додайте до цього купу упереджень на кшталт «азійці їдять собак» тощо. Це зараз українське суспільство більш толерантно ставиться до іноземців та за багато років звикло до них, а тоді, в середині 90-х, це було «в диковинку». Таке упереджене та недоброзичливе ставлення призвело до того, що коли Рі Джефан залишався в Борисполі, то спілкувався лише зі мною — починаючи від побутових справ і закінчуючи робочими. Я була молодою, мені було цікаве спілкування з ним — і як із бізнесменом, вихідцем із Кореї, що зміг побудувати бізнес у Німеччині, Австрії та інших країнах, так і просто як із людиною. Він планував відправити мене на стажування в іншу свою компанію, у Відень, де мешкала його родина, та багато розповідав про сім’ю — дружину та синів приблизно мого віку, а їм, відповідно, про мене. Саме це й стало вирішальним, коли він загинув — родина довірила управління підприємством, а потім і його закриття, мені. Інші претенденти, в тому числі ті, що пропрацювали на фабриці роками і мали великий досвід роботи, навіть не розглядалися».

Молода команда не допомогла

Майже рік до врегулювання юридичних формальностей фабрика не працювала. Після проведення зборів акціонерів та призначення нового керівництва ним була проведена повна інвентаризація, яка показала: обігових коштів немає, зате є купа боргів — зарплатних, податкових, за матеріали та фурнітуру, за комунальні послуги тощо та невиконаних зобов’язань перед замовниками. Власниця від проблем відсторонилася і сказала, що свою місію виконала, а про Україну та фабрику чути більше не хоче, адже тут убили її чоловіка. Замовники сорочок з Німеччини та США від подальшого співробітництва відмовилися, як і від отримання та оплати вже відшитої партії сорочок, якими були забиті всі склади. Єдиним виходом було продати ці сорочки на внутрішньому ринку та продовжити шити такі ж — матеріалів, від яких відмовився замовник, мало вистачити на рік роботи або й більше.

«У нас була команда молодих ентузіастів, причому двоє з них у минулому випускники Інституту легкої промисловості. Думалося не так про заробіток, як про те, щоб повернути фабрику до життя та вивести її на належний рівень, — пригадує Наталія Чайковська. — У першу чергу переобладнали виробничі лінії. Фабрика займала велику територію і всі цехи знаходилися в різних будівлях. Спочатку тканину отримували на складі, везли в підготовчий цех, із нього везли в розкрійний, потім у швейний і т.д. Це час, додаткові витрати, а взимку — шалені кошти на обігрів усіх цих будівель. Вже на момент приватизації на виробництві працювало не 800 осіб, а біля 300. Ще частина звільнилася у період майже річного простою. Крім того, було зрозуміло, що в найближчі часи великих обсягів замовлень уже не буде. Тому сенсу тримати 200 осіб у кількох будівлях не було, усі цехи та виробничі процеси перевели в одну велику будівлю. Паралельно з цим на роботу взяли менеджерів з продажу, які реалізували вже пошиті фланелеві сорочки по всій Україні — від ринків до великих універмагів. Шукали й нові замовлення, в основному на давальницькій сировині. Працювати «на себе» в умовах, коли ринки та магазини заполонив дешевий одяг із Китаю, а потім Туреччини, теж було нереально. Через специфіку обладнання та його моральну застарілість перелік того, що могла пошити фабрика, був не дуже великим — здебільшого все «крутилося» навколо сорочки. Потім докупили сучасне обладнання і вже могли шити трохи більше. Якийсь час у нас замовляла пошив фірма «Рута С» (жіночий одяг із льону), шили навіть джинси та джинсові куртки «Wrangler». Але робота на давальницькій сировині, хоч і має позитивні сторони — робітники забезпечені роботою та зарплатою, не втрачають кваліфікацію та набувають досвіду — все ж малорентабельна. Крім того, замовнику вигідні дуже великі об’єми, які невелика фабрика «не потягне». Пам’ятаю, ми тоді об’їхали мало не всю Україну в пошуках таких, як і наша, невеликих швейних фабрик, з якими можна було б скооперуватися та разом поборотися за велике замовлення. Я тоді була вражена тим, наскільки багато підприємств легкої промисловості позакривалися, не витримавши реалій ринкової економіки, скільки цехів стоять пусткою. Ми змогли досягти домовленості з двома невеликими фабриками, ділилися з ними замовленнями, але це теж додаткові витрати плюс усі претензії до якості пред’являлися нам, замовника не цікавило, хто та як нам «допомагає», головне — вчасно отримати якісний товар.

Через три роки такої роботи стало зрозуміло, що це шлях в нікуди — або ти платиш усі комунальні послуги та податки і підтримуєш у нормальному стані обладнання, або ж платиш заробітну плату, а на інше коштів уже немає. Борги росли, заробітні плати були неконкурентними, люди звільнялися. Додавав «тонусу» шалений податковий тиск та постійні перевірки інших контролюючих органів — на початку 2000-х відділ боротьби з економічними злочинами та податкова міліція ходили до нас мало не щодня, як до себе додому. Іще якийсь час ми протрималися, а потім довелося приймати рішення про закриття та продаж. Пошук покупця зайняв майже рік, адже майновий комплекс «поважного віку» тоді ніхто не хотів купувати. Лише коли поділили його на частини, процес пішов. Бориспільська швейна фабрика остаточно припинила свою діяльність на початку 2005-го року. Кошти від продажу пішли на виплату боргів. Великий цех №2 з адмінкорпусом викупив власник київської фабрики «Ярослав», але вже через рік перепродав його. У свою чергу, нові власники якийсь час іще намагалися підтримувати швейне виробництво, але вже не масового пошиву, адже працювало там на момент остаточного припинення діяльності всього 23 особи. Зараз у первозданному вигляді на території колишньої фабрики залишилися лише адміністративно-цеховий корпус, гаражі та складські приміщення. На місці підготовчого цеху виріс готельно-ресторанний комплекс «Стара Вежа», на місці цеху №1 — спортклуб «Реактор», вже багато років закритий, на місці розкрійного цеху — офісні приміщення, замість фабричної столової височіє триповерховий гуртожиток».

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама