ЧАЕС: погляд крізь десятиліття
26 квітня виповнюється 38 років з дня, який сколихнув весь світ, — трагедії на Чорнобильській АЕС. Багато хто вже й не пам’ятає, як воно було. Саме тому «Вісті» вирішили зустрітися з очевидцями подій тих далеких днів.
Віталій Даріч
Тамара Даріч — вдова, дружина ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС Віталія Даріча, поділилася спогадами про своє життя тих часів та про службу чоловіка.
«Чоловік народився у Борисполі. Його батько теж звідси родом. А я приїхала у місто у 1981 році після закінчення вишу за направленням, — розповідає жінка. — Працювала на заводі залізобетонних виробів, меліорації та водного господарства. Там ми з чоловіком і познайомилися. На той час він працював водієм. Одружилися ми у 1982 році. А у 1984 році чоловік пішов до лав міліції. Спочатку Віталій працював водієм у витверезнику, саме звідти його направили на ліквідацію аварії.
26 квітня 1986 року був вихідний, чоловік працював на дачі. А телефон у місті вдома був «червоний» від дзвінків з роботи. Увечері, повернувшись додому та зателефонувавши на роботу, дізнався про аварію на ЧАЕС. В понеділок поїхав на роботу. А 2 травня повідомив, що потрібно терміново вивезти дітей до моїх батьків на Дніпропетровщину. Була проблема, чи відпустять мене з роботи, адже я працювала в дитсадку під час декрету. Чоловік пішов до завідуючої, домовився. Ми забігли додому, похапцем зібрали дитячі речі, скинули їх на простирадло, зв’язали все в вузол, завантажили в машину та поїхали до моєї мами. У нас було вже двоє дітей: 2-річна Марина та 4-річний Євгеній. Ми приїхали до батьків серед ночі, машина по дорозі ламалася, бо була старенькою. Залишили дітей на бабусю і повернулися назад. А через три дні чоловіка відправили у відрядження на ЧАЕС. Спочатку на два тижні.
Оскільки його тітка була медиком, то наказала нам, що коли Віталій повернеться з відрядження, потрібно одразу йти в душ, все змити, а також спалити всі його речі. Так ми і зробили. Тільки одне не розуміли — що не варто було дихати тим димом. А ми добросовісно чекали, поки згорить весь одяг, знаходились поруч із полум’ям».
Через три тижні чоловік Тамари знову поїхав до Чорнобиля, допомагав при евакуації населення. Потім їздив ще на два тижні та довше, аж поки доза опромінення не стала критичною.
Ніхто не говорив про опромінення. 1 травня всіх в Борисполі відправили на парад, на демонстрацію. Потім були лише здогадки, що щось трапилося — вулиці в Борисполі постійно поливали водою.
Після завершення робіт із ліквідації Віталій перейшов працювати у ДАІ, служив у роті супроводу перших осіб держави. За часів президентства Леоніда Кучми до Чорнобиля дозволили здійснювати туристичні поїздки, під час поїздок туди чиновників-високопосадовців їх супроводжувала ДАІ.
«За словами чоловіка, коли він був біля ЧАЕС, для захисту їм нічого не давали, були лише респіратори. Але через спеку їх майже всі знімали, бо не розуміли всієї небезпеки, — пригадує Тамара. — Потім все життя ліквідаторам регулярно потрібно було обстежуватися, оздоровлюватися, проте чоловік вважав, що йому ніколи цим займатися, оскільки потрібно працювати. Спочатку довгий час у чоловіка дуже боліла голова, проте він не звертав на це уваги. Тоді ми будинок будували, а за зарплату міліціонера у розмірі 120 рублів його не збудуєш, тому чоловік вирішив поїхати на заробітки моряком. Три роки займався цією справою, був весь час в океані, рибу ловили. І мабуть це чисте повітря допомогло йому оновити організм. Навіть головні болі зникли. Проте все одно здоров’я похитнулося. У 56 років у Віталія виявили онкологічне захворювання. Спочатку чоловік просто відчував, що десь сил не вистачає, звертав все на вік. Але за три місяці хвороба перемогла і чоловіка не стало.
Для мене це найбільша втрата в житті, адже у шлюбі та любові ми прожили 34 роки. Я просто купалася в щасті. І в одну мить всього цього не стало. Чоловік був дуже спокійний, хазяїн з великої літери. Зараз я живу приємними спогадами про чоловіка та радію дітям та внукам, а їх у мене шестеро. І діти завжди мене підтримують».
Василь Кацан
73-річний Василь Кацан народився в селі Сеньківка, а проживає в Борисполі. Згадуючи про аварію на ЧАЕС 26 квітня, чоловік розповідає, що про трагедію у місті оголосили десь через тиждень. До цього Бориспіль жив звичним життям.
«У 1986-му році я працював водієм автобуса на автотранспортному підприємстві. Коли були на роботі, всіх вишикували автобусами, сказали, що будуть проводити навчання з громадянської оборони, зібрали колону автобусів та поїхали ми на Прип’ять, — пригадує чоловік. — Як виявилося, нас відправили евакуйовувати людей з Прип’яті. Мешканцям нічого теж ніхто не повідомляв. Всі залишили свої речі в домівках, лише документи та одяг на три дні люди брали з собою, а виявилося, що виїжджають на все життя. У Прип’яті мешканцям також повідомлялося, що проходять навчання з громадянської оборони.
У травні 1986 року в Борисполі був такий час, що майже не ходили автобуси, адже більшість транспорту відправили на евакуацію до ЧАЕС. Лише пізніше людям повідомили про вибух та про евакуацію людей».
Вахта тривала 10 днів. По десять водіїв з підприємства знаходилося в Прип’яті. І бориспільські автобуси вже ніхто не вивозив із зони ураження, вони там весь час знаходилися для евакуації людей. Майже всі водії з підприємства приймали участь у вахті та евакуації. Шість місяців там пропрацював Василь Кацан в такому надскладному режимі.
«Ніхто не був готовий до такого розвитку подій — ніякого захисного одягу не було, лише маска на обличчя, яку ніхто не носив, як потрібно. Багато водіїв з Борисполя, яких я знаю, вже померло, — розповідає Василь Кацан. — У 1986-му людей вивозили з Прип’яті зовсім недалеко — в Чорнобиль. Там ці люди жили і ми також.
Автобуси були оббиті листами свинцю. Це повинно було убезпечити від радіації, коли від реактора забирали людей, які там працювали, а відвозили їх ночувати в Чорнобиль. В основному, я приїжджав в село Копачі, що під Прип’яттю, забирав звідти робітників та відвозив їх до Чорнобиля.
Також свинцем були оббиті КРАЗи та КАМАЗи. Це був важкий, м’який, ковкий сірий метал. Коли машина їхала, все гриміло від такого оснащення».
Травень та літо 1986 року дружина Василя з дітьми провела поза Борисполем: старшу доньку зі школою евакуювали на Харківщину, а дружину з меншою евакуювали за межі УРСР. Повернулася родина додому ближче до осені.
Що цікаво, було багато бажаючих поїхати до Чорнобиля. Адже за таку роботу на ЧАЕС платили більше, ніж у Борисполі. За перший місяць вахти Василь отримав 520 рублів. Йому було 35 років. Згодився на таку роботу, тому що була родина, яку потрібно було забезпечувати. До того ж, не розумів всієї небезпеки, яку несе радіація.
Сьогодні Василь вже має онуків, старшому онуку 25, онуці — 18, а найменшому — 5 років. Дружина Василя померла сім років тому. У неї було виявлено онкозахворювання. У чоловіка теж підкосилося здоров’я — на серці зробили операцію, замінили клапан. Проте на життя не жаліється, адже є діти та внуки, яких дуже любить.
Тамара та Микола Ковальови
78-річний Микола Ковальов 49 років як одружений з дружиною Тамарою. Вони вдвох працювали на Чорнобильській АЕС ще до аварії.
«27 квітня нас евакуювали, я відвіз родину до батьків, а 1 травня вже повернувся до роботи на станції на проммайданчику, — пригадує Микола Ковальов. — А дружина повернулася до роботи 24 травня. Ми працювали у відділі радіаційної безпеки. Приїхали з дружиною разом працювати в Прип’ять ще в 1982 році. Тамара спочатку працювала в цеху дезактивації, а після аварії перейшла дозиметристом у відділ радіаційної безпеки, де вже працювала разом зі мною.
Небезпека радіації в тому, що вона невидима, але при цьому дуже погано діє на організм людини. За допомогою спеціальних приладів дозиметристи слідкують за тим, щоб не було перевищення дози та переопромінення персоналу. На час роботи усім працівникам видавалися індивідуальні дозиметри, якими визначали, яку дозу опромінення взяла людина. Свого часу після аварії нам доводилося визначати рівень радіації на даху 3-го енергоблоку, який знаходився зовсім поруч з 4-м. Був випадок, коли персонал їхав, а вже по дорозі набрав дозу опромінення. І потрібно було визначити, де це місце скупчення радіації».
Тамара Ковальова працювала в ІДК (індивідуальний доз контроль). З 24 травня працювала в цеху радіаційної безпеки.
«Спочатку ми обробляли лише свій персонал, а потім також були військові. Було дуже багато солдатів строкової служби на ліквідації аварії. Не можна було заходити в ліс, нічого там зривати, гладити свійських тварин, котів, собак. Але хлопці всі молоді, не дотримувалися цього, не розуміючи небезпеки. Був випадок виявлення у військових дуже великої дози опромінення. І з часом військових перестали приводити до нас на перевірки.
У нас були різні дозиметри: одні перевірялися щодня, а інші — один раз на 15 днів для статистики роботи вахти. Все фіксувалося. Робота була важкою, постійно на ногах. Працювали по 12 годин. І на відпочинок було 12 годин, чотири з яких витрачалося на дорогу. Сама вахта тривала 15 днів. Проживали в самих різних місцях під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Спочатку в гуртожитку по завершенню вахти, потім в каютах на кораблі в гавані, куди приїздили катерами. В різних місцях», — розповідає Тамара Ковальова.
«Я керував групою зовнішньої дозрозвідки. Ми вимірювали рівень до та після дезактивації. Спочатку визначали радіаційний рівень, а потім вже була робота по дезактивації. Для цього задіяні були машини, лопати, вода. У кожного дозиметриста були книжечки, куди фіксувалися всі параметри, формули. На промзоні працювали і військові, і цивільні. Вони дезактивували територію — прибирали графіт з дахів, де було опромінення 1000 рентген. Це було просто злочином — посилати на таку справу людей, — доповнює розмову дружини Микола. — Одягали на них костюми зі свинцю, які практично не допомагали, до того ж, голова не була захищена від опромінення. Вони забігали на дах на півтори хвилини роботи, щоб на лопаті зняти з даху частину графіту і одразу назад поверталися. Хоча можна було взяти приклад зі США, де у схожій ситуації на 2 роки закрили станцію, а потім її дезактивували не люди, а машини, роботи.
Згадую, як на 7 листопада після аварії вирішили повісити прапор на трубу між 3-м та 4-м енергоблоком. І хлопці туди підіймалися, наражаючи себе на колосальне опромінення заради такого безумства партійної ідеології, яке забирає і знищує здоров’я».
Працював Микола Ковальов на ЧАЕС до 1988 року — він отримав дозу понад 60 рад (одиниця виміру поглиненої дози опромінення — ред.), тому його вивели із зони.
Потім родина проживала 2 роки в Києві, де отримали житло. А в 1990 році Миколу запросили працювати в управління дозконтролю станції.
«Я контролював цех дезактивації обладнання, який знаходився в 50 метрах від станції. Практично це був той самий проммайданчик. Дезактивували кабелі, труби, нержавіючу сталь.
В 1993 році мені зробили операцію, видалили щитовидну залозу. Тому в 1994 році вимушений був залишити роботу. 73 ради — з такою дозою я закінчив свою роботу на Чорнобильській АЕС, отримавши інвалідність».
У Києві родина прожила близько 18 років, потім переїхали в Бориспіль. І Тамара, і Микола попри хвороби не втрачають енергійності та завзяття. Микола переніс уже 10 операцій — з шунтування серця, з видалення нирки. Пережив серцевий напад та клінічну смерть. Навіть лікарі дивувалися, що він зміг знову стати на ноги.
Родина однодумців
Бориспільська міська громадська організація інвалідів «Союз Чорнобиль України» вже багато років поспіль є великою дружньою родиною.
«Ми один одного морально підтримуємо. Якщо потрібно допомогти комусь із чорнобильців, навіть із власних коштів збираємо, наприклад, на операцію. Це важливий фактор, — розповідає Тамара Ковальова. — Інформацією про санаторії ділимося, про лікування, реабілітацію. Чаювання, спілкування зцілюють та надихають. Всі відпочивають душею на зустрічах, які проходять щосереди. Ми розуміємо, що потрібно підтримувати один одного та допомагати і з задоволенням всі це робимо».
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама
