Бориспіль минулого у спогадах Ніни Кошової
• 4-річна Ніна Герасименко.
Спогади старшого покоління бориспільців нині є безцінним скарбом для тих, хто хоче дізнатися історію свого роду чи міста. Попри випробовування та біди, що випали на їх долю, бориспільські старожили, яких залишилось дуже мало, не втрачають духу та досі мають гострий розум та хорошу пам’ять. Під час прослуховування їхніх історій перед очима постають картинки із життя давно втраченого Борисполя, людські долі та характери. Пропонуємо читачам «Вістей» зануритися у минуле Борисполя разом із 88-річною мешканкою Малої Коломичівки (нині — вул. Василя Симоненка, ще раніше — вул. Чкалова) Ніною Михайлівною Кошовою. Ми подаємо її спогади «без купюр», бориспільською говіркою, такою знайомою та рідною для більшості мешканців міста.
• Ніна та Борис Кошові із первістком — донькою Наталією, 1959-й рік.
Про родину
«Діда мого (по батьковій лінії) звали Макар Герасименко, в нього був брат Микита, жив на Великій Коломичівці (нині Франка). Їх сім’я колись приїхала в Бориспіль із Чернігівщини. Дід казав, їх ще називали «лаптями», бо вони носили лапті, а в Борисполі такого взуття не було. Дід Макар помер за рік до війни. А іншого діда, маминого батька, спалили німці у воєнгородку. Похований він у парку, у братській могилі, там і ім’я його було колись, а тепер чогось нема. А був він колись у парку Трепова садовніком. Оце він садив дерева, що в парку були, а ще біля МТС сад висаджував. Звали його Гальченко Андрій Петрович. А познакомилися вони з жінкою в Києві — він був садовніком у якогось пана, а вона горнічною.
І були в мене брат і сестра. Брат Василь 1927-го року народження, а сестра 1929-го. А тоді довго не було в мами дітей. Мама вже моя так настроєна була, щоб із дєтдома взять. Бо вона дуже переболіла малярією і воспалєнієм брюшини, їй сказали врачі, шо дітей вже у неї не буде. А в Борисполі тоді був приют. І вони ходили з бабушкою моєю Марією вибирать дитину. Вибрали Галю, сподобалась їм дєвочка. А тоді мама каже, щось мені не той, не можу, і не взяла її. Хоч і носили їсти, і провідували ту Галю. Мама каже, я й не знала, що я вагітна, а тоді вже як дитина забилася, то поняла. У 1936 году вже я народилася».
• Озеро Сіриківка, зараз на його місці костел. Видно хату Щеглів. Біля озера — Борис Кошовий та Іван Заболотний, директор Сільенерго.
Про війну та окупацію
«Мій дід Макар помер незадовго до війни, мені 4 роки було. А через рік почалася війна. На вулиці нашій баба Настя Литовка жила, в неї були квартиранти, що мали доньок Іру і Жану, до яких я ходила гуляти. Пам’ятаю, вони прийшли зі школи і кажуть, що почалась війна. Я побігла до мами, кажу їй: «Мама, война», а вона: «Та що ти балакаєш, яка война». А батько мій був шофером у керівника райвиконкому Бурденного, то мати побігла до нього на роботу і взнала, що це правда. А тоді вже почали бомбить, і якось так бистро через якийсь час у місто вже зайшли німці.
Хата в нас до війни на Коломичівці була здорова, на два виходи, посередині крильце. По один бік від нього були кімната і кладовка, по інший — ще одна велика кімната, спальня та інша кімната. Сарай теж був на два виходи, критий залізом, понад вулицею. Згоріло все у 1943-му, як німці йшли, на Пречисту, 21 вересня. Зайшли поліцаї, запалили і не виходять, ждуть. Мама з відрами вже приготувалась, щоб тушить. А вони поки вже в хаті вікна не почали лопаться, не виходили. А тоді вийшли, а мама з відрами забігла. Так вони чи турнули її, чи вона сама впала, вже не пам’ятаю. Я давай кричать, так сусідський хлопець, Петро Мороз, прибіг і відтягнув маму з хати в кущі, а то була б згоріла разом із хатою.
Було в нас два окопи — один виритий у вишняку, на городі, а один у сараї. А тоді сарай як згорів, той окоп оказався на вулиці, бо й забор згорів, нічого не зосталось. А в ньому ховались від німців мій брат Василь і сусідська дівчина Оля Петренко, щоб не забрали в Німеччину. Мама носила їм їсти. Як згорів сарай, наверх погреба накидала желіза. Пам’ятаю, німці якраз по вулиці рацію тягли, і мама каже «Боже, стане ж ногою, і там (у окопі) буде». У Солдатенка був здоровий кірпічний погреб, так багато там людей сиділи. У діда Панчохи тоже. Як горіли хати, то тут страхіття, що робилося, задохнутися од диму можна було. Вони ж усе підряд палили. На нашій вулиці осталися небагато хат — у Трохимця, в діда Панчохи. І ми тоді пішли на Старокиївську всі жить, до бабушки. Її хату теж запалили, але вона втушила. Така була пристроєчка до неї (веранда) і вони її запалили, і бабушка вспіла потушити. Так ми там жили, поки оцю хату вже не построїли.
• Вхід на ринок на вул. Європейській, проводи у армію. 1960-й рік.
Батька мого Михайла забрали на войну, і у Борщеві (нині село Баришівської громади Броварського району — ред.) вони попали в окруженіє, а він у плєн. І гнали їх через Борисполь. А на Бежівці, у кінці вулиці, жила батькова рідна сестра. І вона його познала, кинулася до його. Німцю курей наловила, яєць принесла, і він відпустив його. Батько прийшов додому знесилений, їсти не було ж чого. А як відступали німці, батька знов забрали з собою. Хотіли й мене забрать, так мама за мене — та в кінець городу, ховатися. Нащо його забрали, не знаю. І він ото там, де Бабин Яр, утік, і переховувався десь поряд. А потім пішов до тітки, вона жила в Києві, там, де Палац Спорту зараз, ховався там. Повернувся у Бориспіль батько в 1944-му році вже — без пальців, із отакою бородою. Я його не познала. Мами не було вдома, я кажу бабі: «Якийсь дядя прийшов». Батько після того все життя страждав шлунком, не міг їсти нормально. Після війни він теж шофером робив, розвозив по району хліб».
Про голод
«Мама розказувала, що у нас у 1933-му году голоду не було, бо батько тоді робив у райісполкомі конюхом, получав пайки. У Борисполі був МТС, якісь підприємства, то не голодали. А в селах було важко. І хто був у колгоспі, дуже голодали. У сусідів Царків померли сини і дві дочки. А біля нас жили Морози. То тільки в нас дим із комина, вони тут як тут — приходили і мама їх годувала. А ще сусідського хлопця годувала. Сусіди його здали в приют, бо дома їсти не було чого. А мама ж ото ходила дитину собі шукала. Прийшли із бабушкою Машою, а в нього живіт уже як бубон. То бабушка і каже сусідці: «Галько, піди забери його, бо помре». Так вона його забрала, і він до нас ходив їсти…
А от у 1947-му я помню голод. Я ходила колоски збирать, гнилу картоплю, було мені 11 год тоді. Мама в очереді вистоїть, щоб отакий маленький кусочок хліба получити. Один раз чуть не затовкли її — вже повалили і топкались по ній, а сестра її витягла. Був тоді неурожай, дуже засушливий рік. Мій брат Василь женився у 1946-му, і в 1947-му, як почався голод, поїхали вони з жінкою на західну Україну, там голоду не було. Привезли муки, пшениці і одділилися від нас — сказали, будуть окремо їсти. Пам’ятаю, мама було кусочок хліба положить на комин, засушить, і дає мені потроху. Гречану полову варили, ще кукурудзу товкли і робили кашу. У нас була корова, то спасало молоко. Отой голод дуже помню, як їсти хотілося».
• Випуск 4-го класу школи на вул. Франка, діти-відмінники з похвальними грамотами.
Про навчання та школи повоєнного Борисполя
«Я в перший клас у 44-му году пішла вже зі своєї хати. Ходила зразу до Голубничого, на Олексянці. Там школа була в хаті, така здорова хата була. Потім ходила до Білоконя, на Франка, там 4-й клас закончила. Ще була тут школа на нашій вулиці (на розі колишньої Чкалова і Бежівки — ред.), у баби Зайчихи, але то вже потом. Хата була невеличка така, одна комната і спальня, баба її оддавала під школу. У 5-й клас я вже пішла в 2-гу школу. Ото ми занімалися не в цій длінній кірпічній великій школі, а були старі такі малі хати там на території, то там. Провчилася я там 5, 6, 7 класи. І ходила чи на другу, чи на третю зміну, вже не пам’ятаю, але приходила дуже пізно, вже темно було. А тоді вже у 8 клас у 1-шу школу. 8, 9, 10 класи там училась.
Закончила школу, поїхала в Ніжин поступать на учительку української мови. Ми втрьох поїхали — Соня Костянчиха, Міша Корніяка (що потім в районо робив) і я. Вони поступили, а я не набрала 2 бали. Проходний був 26, а в мене 24. Дали мені справку у культосвітній технікум, уже без екзамена. Но я приїхала додому. Вже чемодана того не могла донести з книжками, оставила у подруги, Ліди Кобель, вона ближче до центру жила. Йду та плачу, а мама: «Що таке? Чемодан украли?» А я кажу: «Не поступила». А вона: «Ой, слава Богу». Дуже не хотіла, щоб я кудись їхала, хотіла, щоб тут біля неї була. А в мого знайомого батько в биткомбінаті робив. І оттуда посилали на курси в Київ на півгода. Мене прийняли, я відучилась і стала портніхою. Робила в биткомбінаті, пока доньку Наташу не родила. Бо декрет був три місяці тільки, а далі на роботу. То я покинула роботу. Родила другого, був йому год, як пішла я на роботу в порт. Робила в готелі 20 год черговою по етажу, а 8 год касіром, до самої пенсії в 55 год. Пенсію назначили дуже маленьку, 10 год я получала по 38 гривнів, а тоді, як помер мій чоловік у 2016-м году, перейшла на його пенсію, то зараз нормальна. А прожили ми з чоловіком разом 60 років».
• Павільйон у парку, 1956-й рік.
Про Бориспіль минулого та євреїв
«Як спалили нашу хату на Малій Коломичівці, ми до бабушки Моті перебралися, на Старокиївську. Там, де була наша хата, зараз вулицю Мічуріна зробили. Навпроти хатів, отам де міліцейський дом построївся (п’ятиповерхівка із білої цегли — ред.) і далі, був Заготскот, там держали худобу. Моєї тітки, материної рідної сестри чоловік там робив.
За Заготскотом далі була швейна фабрика, тоді ще артєль 8 Березня, там мій син працював слєсарем 3 роки, як із армії прийшов. А мій чоловік там працював закройщиком, до 1977-го року. Він сам був портной, офіцерам у гарнізоні форму шив. Потім працював в аеропорту, на автобусі, аж до пенсії, і ще 10 років після пенсії працював там.
А з другого боку від Заготскоту, на Старокиївській — Сільенерго, там був директором Іван Заболотний, товариш мого чоловіка. А до того, як Сільенерго перевели на Старокиївську, було воно там, де зараз музей, в дерев’яній будівлі. Пам’ятаю, там появився перший телевізор, і ми як із чоловіком тоді зустрічалися ще, то ходили туди його дивитися. А світло провели на нашій вулиці, Малій Коломичівці, у 1955-му році.
За фабрикою, над самою дорогою на вул. Старокиївській було єврейське кладбіще. Там ще були такі пам’ятники, як кам’яні дуби. Багато повалені вже були.
Мама моя була 1907 року народження, то розповідала, що тоді євреїв було дуже багато в Борисполі, до революції весь центр був єврейський, і на Старокиївській усе жили євреї. Як вона була мала, то по суботах ходила з іншими дітьми їм самовари розпалювати, бо євреям по суботах нічого не можна було робити — і вони давали дітям за це копієчку.
Отам у центрі, де зараз вхід у базар і трест, була така дерев’яна велика хата, і там жили євреї Мунька і Меюр. Був Калман, воду продавав. У одного єврея був магазин тканин, мама там сестрі на плаття крепдешин купувала. Мама казала, що магазини усі держали євреї. Давали євреї товар і без грошей, у розстрочку — коли будуть гроші, тоді і оддаси. Жили нормально, без конфліктов.
А ще, пам’ятаю, жив на Старокиївській один чоловік, Варваркін його звали, то розводив собак і робив упряжку і їздив на них по Борисполю. Ми тудою ходили і часто бачили його. Де зараз вулиця Садова і поряд вулиці, були сади.
Ринок і до, і після війни був як повертать з нинішньої Європейської на Шевченка, де зараз дома стоять. Ще у 1960-х він там був. Був ще ринок на вул. Франка, там худобою торгували. Я пам’ятаю, в нас порося якось погано їло, то чоловік його посадив на возок і повіз продав на той ринок, на Вигоні. А Польова то вже була окраїна Борисполя.
До війни ще був театр у парку і постановки різні ставили — ми з мамою ходили дивилися «Сватання на Гончарівці». Згорів потом театр. А де стадіон, стояв павільйон, там все випиванки були.
Оце де магазин «Смак» зараз, а тоді дома начинаються, там чайна була. А за чайною сільмаг був. Потім аптека, перукарня, а тоді вже спуск у базар. Коли й куди подівалося все…»
Попри поважний вік, Ніна Кошова досі жвава та сильна, порається і по господарству, і на городі. Жінка виростила дітей та внуків, а нині глядить наймолодшого правнука — 10-річного Тимофія. Живе із донькою Наталією, поряд мешкають нащадки її сина — онука з правнуками. Ще один онук живе у Вишеньках. Жінка каже, що відпочивати не звикла, постійно працює, поки є сили. Хоч, звичайно, роки і хвороби беруть своє. Що її дійсно гнітить, то це сучасна війна. «Я досі пам’ятаю вибухи минулої війни — як здригалася хата, як малою падала від вибухів із ліжка, як летіло все зі стін, — каже вона. — Може, саме тому так важко переживаю цю війну. Де який шуртіх, де який звук, а мені здається, що вже літак чи ракета летить. Не за себе боюся — я вже пожила, переживаю за онуків та правнуків, їм же ще жити і жити».
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама
