Бориспіль 50-х та 60-х років минулого століття у спогадах старожила

50-ті та 60-ті роки минулого століття стали роками повоєнної відбудови Борисполя та старту його благоустрою. Саме в цей період були побудовані та започатковані більшість місцевих промислових підприємств, заасфальтовані перші вулиці, зведені перші багатоквартирні будинки, лікарня та кінотеатр, це роки початку автобусного сполучення зі столицею та масової електрифікації. У спогадах очевидця цих подій — бориспільця Михайла Красненка — побачене ним особисто доповнюється переказами старших поколінь його родини. Він детально змальовує центр міста та інші бориспільські вулиці та локації. Як виглядало наше місто, що хотіли побудувати на Книшовому, де знаходилося перше «царське село», куди поділися природні бориспільські озера — ці та інші цікаві подробиці читайте у матеріалі «Вістей».
Книшове кладовище: масові поховання у 30-х, гаражі у 70-х
«Я народився під час війни, у 1943-му році, на вулиці Глибоцькій. Як і більшість інших, наша хата була спалена німцями. Вже вагітна мною мама пішла жити до родичів, які жили на цій же вулиці. Пологи приймала баба-повитуха, ні про яку лікарню чи медичну допомогу тоді мова не йшла. По цей день на цій самій вулиці я і живу — так, як жили тут мої діди та прадіди, тому я можу вважати себе корінним бориспільцем, — починає розповідь Михайло Красненко. — Предки мої поховані хто на Рогозівському, хто на Книшовому кладовищі.
Книшове, до речі, я пам’ятаю добре з дитячих років. Малим мене брали туди на проводи (поминальні дні). На проводи завжди готували запіканку. Їли її на кладовищі, розстеливши скатертину. Ми, малі, чекали цього моменту — щоб скоріше поїсти запіканку та потім побігати по кладовищу. Книшове й тоді, у часи мого дитинства, було трохи занедбаним і порослим.
Пригадую розповіді батька про це місце. За його словами, на тому місці, де побудовані зараз гаражі, ховали людей під час голоду, у 30-ті роки. Його батька, а мого діда, в колгосп не взяли, він був старий. Залишили йому й конячку. То під час голоду щоранку він здійснював об’їзд вулиць та збирав померлих — бо на вулицях часто помирали мешканці прилеглих сіл, які йшли до Борисполя в пошуках їжі й помирали де прийдеться. Їх збирали на підводу і везли на Книшове в кінець кладовища, там була викопана канава. Тіла клали в канаву, присипали вапном і загортали. А в 1976 році там почали будувати гаражі. Я це добре запам’ятав, бо якраз працював недалеко в ПМК (пересувна монтажна колона — ред.) та мав певний стосунок до профспілки і бував у виконкомі. А по плану на тому місці взагалі мали зводити кінотеатр на 600 місць, я особисто бачив проект на будівництво, його мав будувати трест «Бориспільсільбуд», субпідрядником якого була наша ПМК. Побачивши проект, я був шокований, бо там же поховані багато родичів і по маминій, і по батьковій лінії.
Так от, коли почали копати ями під будівництво гаражів (техстанцій на той час не було, гаражі будувалися обов’язково з оглядовими ямами), екскаватор не раз викопував кістки. Пішов розголос і у 1978-му подальше будівництво на тому місці заборонили, полишили й ідею з кінотеатром. А ті гаражі, що встигли побудувати, відгородили бетонним парканом».
• 1960-ті рр. Київський Шлях. Вид від універмагу (поза кадром, за чоловіком). На протилежному боці автобусна зупинка на Київ біля перукарні, далі видніється парк та будинок культури.
Пів року в багнюці та шум від військових літаків
«Бориспіль 50-х років був дуже шумним — бо постійно літали з воєнного аеродрому літаки. І вдень, і вночі гуділо. Було, хто приїде в гості, то постійно запитували: «Як ви тут можете жити, у цьому шумі?». Особливо як з’явився МІГ-15, а потім МІГ-17 — як «бахне» повітряний бар’єр, то й шибки трусилися в хатах, і діти заїкалися. Тому згодом заборонили над Борисполем такі польоти.
Взагалі військмістечко (нині Соцмістечко — ред.) було в Борисполі, як окрема республіка. Майже всі не місцеві, з усіх куточків Радянського Союзу. Були в них свої магазини та сфера обслуговування.
Сам Бориспіль був великим селом. Пів року в багнюці. Пройде дощ — не проїхати, не пройти. Вулиць нормальних не було. Мощеними були лише центральна вулиця, Старокиївська, дорога до вокзалу, частково Глибоцька, Бежівка мощена до Сіриківки, де озеро (але там робили дорогу самі люди, скидалися; як тоді казали, «робили вуличани»). Оце фактично всі вулиці з твердим покриттям, а всі інші — непролазна грязюка. Як після школи я почав навчатися в Києві, їздив на навчання поїздом. То діти, хто так само навчався в Києві, взували чоботи, приходили в них на вокзал, а там стояли навпроти вокзалу хатки, і вони домовлялися з господарями, щоб залишити там свої чоботи, а самі перевзувалися вже в інше взуття. Увечері приїжджають, забирають чоботи, знов перевзуваються і йдуть додому.
А ще в Борисполі було багато канав, водовідвідних каналів та так званих мосткíв. Багато канав закидали, попередньо поклавши в них труби, а деякі залишалися і в 60-ті, і щоб їх переїхати, клали мостки. Перший був за молочаркою, на повороті, не доїжджаючи до вокзалу. Як автобуси пустили, була проблема — мостки ж дерев’яні і взагалі розраховані лише на підводу. Той мосток постійно ремонтували, тому автобус висаджував людей біля нього, і далі всі йшли пішки. Через увесь центр йшла канава із мостками аж до пекарні. Іще мосток був на Лихоносовці. Із військмістечка канава доходила до повороту навпроти парка. Коли асфальтували дорогу, звідти під нею провели трубу в парк. Йшла канава і між стадіоном та базаром, в якій лежала труба аж до Груздівки (вул. Шевченка). Там була велика впадина, яку не переїдеш нічим, і теж поклали мосток. Як я був малий, ми їздили тудою до баби підводою, і я все боявся, бо вона на ньому аж ходором ходила».
• Центр міста, 1955 р. Праворуч видніється будівля ЗОШ №1
Початок автобусного сполучення
«У 50-ті роки машин у Борисполі було мало і все трималося на конях. Наприклад, у колгоспі були лише 2 вантажні машини, а то все підводи з кіньми. Свою конюшню мали банк, райспоживспілка, ворсова фабрика, інші підприємства. Ще дві підводи їздили слідкували за вулицями міста, особливо по весні, щоб вчасно ліквідовувати калюжі. Робили водовідведення, спускали рівчаки і калюжі. Адміністрація дорожньої служби була поряд із банею, на Нижньому Валу. А їх господарство — трохи далі, за дитсадком №3 на Гришинській. Там тримали матеріали для ремонту — пісок, камені тощо.
Автобусів на Київ раніше не було, лише поїзд. Щоб дійти пішки до вокзалу та сісти на поїзд, вставали вдосвіта.
На Бориспіль почали їздити автобуси з Києва десь у 1956-му році. Автобус розвертався у центрі — де виходила на Київський Шлях вулиця Козерівка (зараз Європейська), там був такий широкий роз’їзд. На місці кінотеатру тоді було голе місце, площа. На ній зупинялися і ночували на ЗІЛах далекобійники.
Коли створили автороту (там, де зараз РАГС), пустили автобус на вокзал (через центр і вул. Шевченка), і це була справжня подія для міста. А потім вже з Борисполя на Київ пустили автобуси — невеличкі, типу ПАЗ».
• Автобусна зупинка в центрі Борисполя, 1950-ті рр.
Центр міста
«У 1949 році почали класти асфальт на Київському Шляху в центрі полонені німці, а до того там була кам’яна дорога. Оті невеликі двоповерхові будинки на військмістечку, що над Київським Шляхом і далі, теж вони будували, як і такі ж будинки в Дарниці. Будували до 1951-го року, а далі полонених віддали Німеччині.
Раніше всі вулиці виходили на Київський Шлях. Де зараз магазин «Смак», теж ішла вуличка, на ній були хлібний магазин, чайна, потім сільмаг. А ліворуч по центральній вулиці йшли ларьки: газвода Калмана, винний (з великими дерев’яними бочками), високий меблевий дерев’яний магазин, чоботарня, годинникова майстерня Момота, аптека, а далі на розі вулиці перукарня. З цього місця ліворуч повертала вулиця Шевченка, а праворуч дорога йшла на Козерівку (Червоноармійську), де був базар. Все це існувало як єдиний торгівельний комплекс.
Пізніше, коли побудували котельню та перші багатоповерхові будинки, вулицю Шевченка «обрізали» і вона стала тупиковою. Натомість провулок Одаричівку, що був не доїжджаючи до стадіону та виходив на Козерівку, розширили і вивели до центру.
В другий бік, після повороту біля побуткомбінату, була ощадкаса, а за нею ще один провулочок — із чоботарнею та РСУ з пилорамою. Це була така будівля барачного типу. Далі хатка, хозмаг та горпо («городское потребительское общество» — ред.). А далі дорога повертала на Бежівку.
З другого боку вулиці в центрі був двоповерховий ресторан, ще старий, із виноградною ліпниною на фасаді. Праворуч від нього будиночок книжний, потім продтовари, а до того промтовари. У 1954-му році збудували центральну частину універмагу, а вже пізніше добудували два крила. За рестораном були тир та шкільна ділянка — на ній ще якийсь час стояв церковний погріб, що залишився після того, як знесли Михайлівську церкву.
До речі, виноградну ліпнину на фасаді ресторану робив місцевий майстер, художник Іван Величко, що жив у провулку на Гришинській. Також він оздоблював ліпниною будинок культури. А ще робив ліпнину у хаті Газінського на Глибоцькій, це перший будинок за ЖЕКом. Цей будинок зараз на два входи. Під час останнього ремонту, коли робили утеплення, ту ліпнину демонтували. Це було не так вже й давно, рік чи два тому.
• Фасад будівлі ресторану.
Де зараз базар в центрі міста, проходила вулиця з площею, а зліва були ворота на пошту. А ще раніше там стояла єврейська хата.
На місці тресту «Бориспільсільбуд» був цех швейної артілі, двоповерховий. А ще раніше на цьому місці були аптека та фінський будинок (так його називали через нетипову для Борисполя архітектуру) із фронтоном та білим дзвоном. Саме в цьому будинку відкрили перший районний вузол зв’язку (з поштою, телеграфом і радіовузлом). У 1961-му році для пошти побудували нове приміщення — майже поряд із старим, у ньому й досі знаходиться відділення Укрпошти. До речі, центральне відділення пошти вважається центральною точкою міста, адже відлік відстані між населеними пунктами здавна вимірюється від пошти до пошти».
Бориспільські водойми — природні і штучні
«Біда Борисполя в тому, що тут немає жодної річки. Знаходимося в болоті, а річки немає. Тому і моє покоління, і покоління батьків купалося там, де могло — в ставках та копанках.
У Борисполі було кілька природних ставків. А от там, де в 1958-му році викопали Комсомольське (зараз Олесницьке) озеро, була левада, болотиста місцевість, заросла кущами та очеретом. Там косили сіно, ми малими стягували копички, а діди скирдували. І левада ця починалася відразу за старою «пожаркою». Було, сідаєш там на підводу і до самого Іванкова можна було доїхати вздовж левади. Цю дорогу звали планόк, взагалі так називали будь-яку грунтову дорогу між полями, для руху пішки та підводою. Левада тяглася аж до Терези — так звали озерце, що досі збереглося на території недільного ринку. Воно було колись більшим і в ньому купалися. Далі в бік Іванкова було озеро Низ. На те місце, що зараз називається Сині Балки, казали Гнилуша. Ще були в Борисполі Калеників гай, Медкова долина, хутор Камінщина (в бік Глибокого), Татарка, Лизки (від слова «лоза»), Пінява долина (від слова «пінява», «піна»; ніяких людей на ім’я Пінь там не було), зараз це мікрорайон Дубечанський. У Пінявій долині було ще одне озерце, в саду, теж природне.
Між Лихоносовкою (колишня Красіна, тепер Криворученка — ред.) та Глибоцькою досі збереглася природна водойма, яку називали Зайцьова сажалка (за ім’ям господаря, Зайця). Вода в ній була чистою, всі ходили туди купатися. Біля водойми був млин. Пізніше частину землі Зайця купив Хуторянин. А від Лихоносовки до Гришинської була Малюкова вуличка. На інший бік вуличка називалась Зотовою (пізніше Енгельса, а потім Дришлюка — ред.), бо там жив Зот, якому належало багато землі на прилеглих вулицях.
Гарна водойма була на Сіриківці. Глибока, з чистою водою, там теж багато купалися.
По дорозі на Мартусівку (паралельно Пінявій долині) було озеро Бабичівка.
Біля колгоспу «Перемога», на Коренівці (зараз вул. Гоголя), теж була водойма. Зараз це територія, відома як «царське село». На жаль, доля водойми була як у тієї, що на Сіриківці (де зараз костел) — і те, і інше засипали. А тоді на місці сьогоднішніх будинків на вул. Ботанічній був сад, далі, де вул. Гончара — городня бригада колгоспу «Перемога» та сажалка. Називали водойму Коренівка, за назвою вулиці. Ближче до Польової у 50-ті ще стояв колгоспний млин.
Природніми були також Княжицьке озеро, Гульківка та безіменне озеро в підсобному військовому господарстві (на територій військмістечка). А ще в Кумовій долині — де об’їзна дорога».
• Біля стадіону, 1960-ті рр.
Лікарня, Баталін та справа хірурга Сича
«Лікарня у 50-х роках у Борисполі була в районі сучасного Олесницького озера. Вона займала три хати, як повертати на вул. Горянську. Потім вже побудували лікарню на Котляревського — спочатку одноповерховий стаціонар, а тоді триповерхову будівлю. Пам’ятаю, на тій території росли великі гарні каштани, які ще при поміщику Баталіну саджали. Ці землі колись йому належали, як і земля на місці дитячої поліклініки. Під час Другої світової війни там був сад Гебітскомісаріату, а ще до того — маєток.
Батькова сестра була кухаркою в Баталіна, готувала на свята та прийоми і була вхожа у будинок. За її розповідями, Баталін був демократ, тому інші поміщики його недолюблювали. А він, у свою чергу, не дуже любив їх. Тітка розповідала про поміщицю Камінську, яка інколи приїздила до Баталіна. Той любив жартувати, а вона сприймала це як глузування над собою — то, було, пирхне, скочить у бричку і поїхала на Камінщину, у свій маєток біля Глибокого.
Після війни на місці дитячої поліклініки якийсь час був готель, а вже потім відкрили поліклініку. На її будівництво привозили засуджених із Мартусівки. Вони, бувало, з машини кидають листи рідним, а ми схопимо, а потім після школи біжимо та вкидаємо в поштову скриньку.
Як лікарня відкрилася, поряд із нею побудували собі будинки члени райкому партії — і з боку Котляревського, і з боку Чехова.
У 50-ті роки в Борисполі працював дуже талановитий хірург Сич, з яким потім трапилася неприємна історія, яку ще пам’ятають бориспільці старшого віку. Його дружина працювала в медичній комісії. Батько мій на війні залишився без ноги, і всім було зрозуміло, що вона не відросте, але все одно треба було щороку проходити медичну комісію, щоб підтвердити інвалідність. То Сичиха допомагала її пройти, щоб батьку не ходити зайвий раз, бо він був уже старий. Чоловік її був хірург, єдиний на Бориспіль. Жили вони на Сіриківці. У 1960-му році хтось дав йому 25 рублів у знак вдячності, а потім відразу пожалівся в міліцію. Його арештували. Судили у 1961-му році в Баришівці, бо в Борисполі боялися бабського бунту. Але бориспільські жінки й туди поїхали, цілий комітет по захисту хірурга створили. Але його все одно засудили, дали йому 6 років, відбував він ув’язнення в Мартусівці. Коли будували кінотеатр (а на будівництві працювали ув’язнені), то бориспільські жінки ходили носили Сичу передачі».
Скотський базар
«Біля вигону, де зараз кар’єр, був Скотський базар. Між Лихоносовкою та Глибоцькою на отому шматку землі біля кар’єра, де зараз вул. Польова, все було заповнене возами в неділю, базарний день. Але базар ніколи не переходив на Глибоцьку, її не можна було перекривати. Як не вистачало місця, вози рухалися в бік Горянської, тепер там кафе «Філін». Під кар’єром стояла довга стійка-прив’язь для коней. Базар починався рано, о 4-й, і тривав до 13-ї години. На цьому місці Скотський базар був до 1956-го року, аж поки його перенесли на Коломичівський вигон (вул. Франка).
Кар’єр на Глибоцькій раніше мав дуже круті та обривчасті схили висотою до 10 метрів. Коли у 60-х колгосп перестав брати пісок, цей кар’єр звальцювали бульдозерами.
Ветеринарну клініку на Польовій почали будувати в 1953-му році. І до її відкриття, і після щеплення коням робили на Гульківці — збирали влітку всіх коней в якийсь один день і щепили».
• Колгоспний ринок. На задньому плані ворота на вул. Нижній Вал.
Електрифікація та перше «царське село»
«А електрифікували першою вулицю, що зараз зветься Польовою, туди електроенергія йшла від військмістечка. Тому у колгоспі світло було першим. У 1954-му році чотири бориспільських колгоспи об’єднали в один, назвали його колгоспом ім. Сталіна, а керувати цим господарством поставили колишнього начальника міліції Сóшникова. Де зараз 4-та школа, біля дороги він почав будувати контору і туди по Лихоносовці із колгоспу провели світло. А поряд із нею построїв собі хату, і туди теж провів світло.
Відразу за пожаркою побудували контору Сільенерго (перший керівник Просвіркін), далі колгоспна контора, потім хатинка, невеличка вулиця і церква. У 1958 році її спалили. Пожежу ми побачили зі школи, якраз тоді йшов у нас урок російської мови. Ми відразу туди побігли. Церква була дерев’яна, і сусідські хати накривали мокрими ряднами, щоб не загорілися. А воду качали із Комсомольського озера, кинули рукави. А тоді на тому місці побудували двоповерхівку. А в церкву бориспільці після того їздили у Іванків.
Із цією церквою пов’язана історія, яку розказував мені батько. У революцію (1917 р.) йому було 20 років. У дядька Драника він у дитинстві вивчився на чоботаря. Потім робив у Києві у грека на заводі. Як почалась війна, його взяли на війну пізніше. Якраз тоді на один рік змінили призовний вік, бо у царській сім’ї був хтось мобілізаційного віку, а в ті часи служили всі — навіть члени царської родини. Але батько залишався військовозобов’язаним і повинен був щодня їздити на фабрику. Не можна було пропустити жодного дня, це вважалося дезертирством. Не було поїзда — йшов пішки. Ще перед революцією на залізниці почався безлад. Часто було, що захоплять поїзд, уб’ють машиніста, а потім зупинити поїзд не можуть. Одного разу було, що поїзд в’їхав у будівлю вокзалу в Києві. Як сталась революція, грек усіх зібрав, дав по рулону шкіри і розпустив по домах. Були часи незрозумілі — то прийдуть червоні, то білі, то ще хтось. А як зайшли денікінці, то зупинилися біля тієї церкви, позлазили з коней і давай хреститися та молитися. А через 10 хвилин шум, гвалт — влаштували єврейський погром.
Розповідав батько і як було повстання в Борисполі. Хоч, за його словами, це важко і повстанням було назвати — ні зброї, ні бійців ніяких толком не було. Колишні білогвардійці зібралися і вирішили не пускати червоних через Бориспіль, забарикадували вулицю. Ті умовляли, кажуть пропустіть, ми лише пройдемо через місто і далі на Київ. Не погодилися. Тоді червоні відправили розвідників, які виявили, що нікого насправді немає, як і зброї. Раз вистрелили — усі «повстанці» в розсипну. А потім червоні пройшлись по прилеглих вулицях по хатах і розстріляли кожного п’ятого, десь чоловік із 30. А саме образливе, що розстріляли тих, хто й на вулицю не виходив. Оце таке було повстання в 1921-му році.
Другий бік вулиці, де пекарня, теж у 50-60-ті був майже не забудованим. На кутку (на повороті на Глибоцьку) побудувався Чуксін (замдиректора аеропорту), за ним Наділяєв. Ще стояло 3 єврейські хати, в тому числі Павловського, героя Радянського Союзу, а далі пекарня. За пекарнею аж до Зайцевої вулички була левада, ми там грали у футбол дітьми. Пекарня була дуже стара, бо я був малим, а вона вже працювала. На вулиці завжди стояли пахощі від свіжоспеченого хліба. Стояла будка, приїжджали підводи і розвозили хліб по Борисполю і району.
Перше так зване «царське село» (де отримали ділянки чиновники) починалося в ті часи на Глибоцькій, де зараз ЖРЕУ. На цьому місці після війни була перша сільрада, а далі (в бік сучасної вул. Героїв Небесної Сотні) за нею була пустка. Оцей весь «п’ятачок», як іти до лікарні, був пустий. Не було й того провулку, що з’єднує Гришинську й Глибоцьку біля дитсадка №3. Це був пустир, одна сільрада стояла. Потім десь у середині 50-х років почали забудовувати те місце. Перший будинок від сільради був Газінського, першого голови райвиконкому, далі побудувався Солощенко, перший секретар, далі Браїлко, директор пекарні. На другому боці — Бухало, голова сільради, далі голова Рогозівського колгоспу, ще на один бік Косінський, голова колгоспу «Серп і Молот», потім у вуличці, де садок, побудувався герой Радянського союзу Шепель, а на боці Верхнього Валу — Просвіркін, керівник Сільенерго, далі Іщенко, керівник совбезу, потім Салівон, директор школи. Отак увесь куток, обмежений Глибоцькою, Радянською (зараз Героїв Небесної Сотні — ред.), Верхнім Валом і провулком біля дитсадка був забудований керівниками міста».
• Вул. Київський Шлях. Справа наліво: бічна частина ресторану (за ним видніється школа №1), пельменна (зараз тут магазин “Рошен”), кулінарія. Автобус проїзний, зупинки в цьому місці не було.
• Підготовка майданчика для будівництва кінотеатру, 1957 р.
• Центр міста, 1954 р. Білого кольору будівля перукарні, ліворуч від неї поворот на Козерівку (зараз Європейська). Праворуч будівля чайної, за нею меблевий магазин
• Будівництво толокою будинку на вул. Франка, 1959 р.
• Районний універмаг, 1950-ті рр.
• Озеро Сіриківка.
• Київський Шлях, 1950-ті рр. На передньому плані — перукарня на повороті на вул. Козерівку, удалині — двоповерхова будівля побуткомбінату.
• 1960-ті рр. Озеро Сіриківка. Навпроти магазин на вул. Бежівка, за ним поворот на вул. Коцюбинського.
• 1957 рік, будівництво лікарні
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама
Відео


