бачити смерть людей — найстрашніше (відео) — ITV

Анжела Макеєва, секретар Ірпінської міської ради, зустріла ранок 24 лютого 2022 року разом із депутатами та управлінцями в міськраді. Тоді разом намагалися зрозуміти, що робити далі. Вона планувала вивезти рідних у безпечніше місце і повернутися до Ірпеня, але сама опинилася в окупації на десять днів. Пережила евакуацію через російські блокпости, а після цього повернулася до ірпінського штабу, щоб допомагати всім, чим може. Про життя в окупації, дні до звільнення міста та роботу після деокупації Ірпеня — у її розповіді.

Коли почула перший вибух, думала, здалося. А після другого вибуху вже зрозуміла, що це війна. Перше, що я зробила, це набрала наш колектив і обдзвонила всіх депутатів, щоб ми зібрали позачергову сесію на шосту ранку в сесійній залі. Було два питання: створення штабу і виділення коштів на ЗСУ. І в шість ранку я вже була тут в раді й разом з усіма депутатами, які приїхали, ми тоді руками відголосували цю сесію.

Я до вечора перебувала в раді, ми тоді започаткували чергування. Думали, що будемо чергувати в Ірпінській міській раді, але військові нам сказали, що цього робити не можна, тому що це критична інфраструктура. І якщо будуть обстріли,, то це одне з перших місць, куди будуть прильоти.

Коли ж по телевізору ми почули, що масово будуть зараз запущені ракети на столицю, а в мене там вся родина, я сказала, що я вивезу їх до моєї сестри у Клавдієво-Тарасове і приїду сюди. Але ми тоді всі бачили, яке було навантаження на дороги, скільки людей виїжджало зі столиці. Я їхала дуже довго, майже 6 годин. Коли приїхала, вже була ніч, після чого вранці прокинулася і зрозуміла, що ми виїхати не можемо. З усіх сторін все було повністю окуповано, з усіх сторін все горіло, Житомирська траса вся палала, Варшавська теж. Ми намагалися кілька разів виїхати, але поверталися, тому що постійно були обстріли. Я просиділа там в окупації 10 днів.

На 10 день, коли ми перебували там, прийняли рішення виїжджати. Я своїй сестрі кажу, краще нас там розстріляють, ніж наша мати буде дивитися, що з нами будуть робити. Виїжджали через російський блокпост. Це був єдиний варіант. До цього ми не могли виїхати, тому що там стояли кадирівці. У цю ніч, коли ми прийняли рішення, у них була ротація: кадирівців замінили на якихось молодих срочників. І коли ми проїжджали сам російський блокпост, ми бачили розстріляні машини з вбитим цивільним населенням. Вони навіть не прибирали трупи.

Я коли бачила, що там цілі родини, не розуміла, як можна вбити дітей. Це було найважче, що я бачила тоді. Бачити смерть людей – це страшно. І страх того, що далі. Тоді ніхто не розумів, що далі буде. Було страшно, коли дізналася, що вони роблять з жінками, ґвалтують, вбивають в присутності родини, батьків. Коли вони зайшли в наш населений пункт, я дуже боялася, що моя мати це побачить. Це було страшно.

Ми виїжджали в сторону Макарова і виїхали на Житомирську аж трасу. Я всю свою родину відправила в сторону Луцька, у безпечне місце, а сама 10 березня повернулася в Київ, у наш штаб, який вже не знаходився на Академмістечку.

У штабі всі щось робили. Було видно, що всі не розуміють, що далі, але всі згуртовано допомагали один одному, підтримували один одного. Я допомагала евакуювати людей, тварин, розвозила їжу. Дуже потужно ми займалися гуманітарним напрямком, дуже багато ми тоді привозили їжі.

Допомагала військовим з іншої громади, з Мощуна. Хлопці, коли мера Гостомеля вбили, звернулися до мене, тому що вони не були дотичні до якогось ТрО,  і я допомагала їм з документами, їздила туди в кінці березня.

Готувала їжу, до мене приїжджали наші комунальники, наші військові. Так як я проживала тоді на Академмістечку, до мене постійно приїжджали наші хлопці їсти. Ті, які професійні військові, як «Каскад» чи дуже багато моїх друзів азовців, вони були налаштовані на те, що звільнять Київщину і виб’ють ворога з нашої території. Тоді це дуже додавало сили, і я їм була дуже вдячна. Коли вони приїжджали, коли розповідали і показували, що вони робили, як вони робили і що відбувається, я вірила, тоді мені здавалося, що 10 днів ще, ну 2-3 тижні, і все закінчиться. Ну, воно так майже і вийшло, на Київщині воно і закінчилося за місяць. З того моменту, як вони приїжджали, десь 2 тижні, і Київщина була звільнена.

Після звільнення Ірпеня, ми започаткували місяць комендантської години, щоб жодна цивільна особа не заїхала. Потрібно було, щоб всі правоохоронні органи змогли зафіксувати факти злочинів, і плюс дуже багато було чого замінувало. Тут були всі напрямки правоохоронних органів: і міжнародні, і Генпрокуратура, і ГСО, і НПУ, і СБУ та інші. Коли ми спілкувалися, працювали, вони фіксували це все, я коли це все бачила, мені здавалось, що це неможливо відновити. Була в шоці, коли ти заїжджаєш в Стоянку, бачиш труп людини, яку їсть собака, виїжджаєш, а вже доїдає. І це було страшно.

70% міста було зруйновано. І люди втратили все. І велика кількість населення нашої громади – це люди, які вдруге втратили все. Ми всі пам’ятаємо 2014-2015 рік, коли Ірпінь стало одним із тих міст, що прийняло найбільшу кількість людей, які тоді зустріли війну. І коли вони тут почали все «з нуля», привезли сюди своїх дітей, налагодили своє життя, почали працювати, відкрили бізнес, і це все повторилося. Я на них дивилася і просто не розуміла, як вони тримаються. 

Тоді був такий стан автопілоту. Просто 24/7 робили, їздили, розвозили людям їжу, гуманітарку, постійно здавалося, що ти не маєш права зупинитися ні на хвилину.

Я особисто зустрічала майже 90% всіх делегацій: президентів, прем’єрів, тощо. Ми їм все розповідали, як воно було, показували. Я так розумію, вони поки цього не побачили, вони ж не вірили, що таке може бути.

Ви знаєте, я десь з самого початку, коли вони почали їхати, не вірила, що перші особи інших країн будуть приїжджати. Але коли вони масово поїхали, я дійсно відчула підтримку нашої країни на міжнародному рівні. І це сміливо, приїхати в країну, в якій відбувається війна. Деякі представники приїжджали у перші тижні після деокупації. І вони не побоялися, що знову може повторитися це все. І я їм вдячна за це. Дуже вдячна. І я думаю, вдячна вся країна за таку підтримку.

Я усвідомлюю, що у нас це лише місяць відбувалося, і у нас такі руйнації, а інші громади і міста вони чотири роки вже постійно в таких умовах. І там буде набагато більше роботи. Я впевнена, що ми зі свого боку будемо ділитися досвідом, показувати, що це можливо і допомагати, підтримувати нашу Україну. Ми підписали дуже багато меморандумів з прифронтовими територіями, громадами Запорізької області, Харківської області. Зараз їм допомагаємо і підтримуємо, тому що в них відбувається все те, що відбувалося в нас в лютому-березні 2022 року.

Якщо ми не будемо підтримувати один одного, якщо не будемо допомагати один одному, будемо підігравати ворогу, а вони цього хочуть. І ті люди, які зараз намагаються всередині країни, всередині громади посіяти зраду, налаштовувати людей один проти одного, я таких людей, мабуть, буду називати зрадниками країни. Тому що тільки підтримавши, об’єднавшись як тоді, так і зараз, вунас все вийде. Ми відбудуємо нашу громаду 100%. Тому що Ірпінь– це місто для життя, Ірпінь – це місто молодих родин і ми все зробимо для того, щоб люди тут продовжували жити своє найкраще життя.