Анатолій Сидоренко: «Йду я, щоб ви жили»
Він любив дорогу, тиху риболовлю з дітьми та аромат свіжообробленої деревини. Анатолій Сидоренко був людиною, яка звикла творити й оберігати, а не руйнувати. Проте, коли ворог прийшов на нашу землю, він змінив кермо фури на автомат, ставши командиром відділення десантників. Про життєвий шлях світлої людини, яка віддала життя за свободу Макарівщини, та про велике серце, що билося заради майбутнього своїх дітей — читайте у матеріалі Інформаційного агентства МКВ разом з дружиною Героя Іриною.
Анатолій Дмитрович СИДОРЕНКО народився 3 липня 1973 року в Житомирі в католицькій багатодітній родині Софії та Дмитра Сидоренків. Він був третьою дитиною з п’яти — середнім сином, який з дитинства звик бути опорою для молодших і помічником для старших. Анатолій з радістю слідкував за молодшими братами та сестрами, допомагав батькам у селі та на городі, не уникав жодної роботи. Він зростав веселим, товариським хлопцем — справжньою душею компанії, з чудовим почуттям гумору, яке розряджало будь-яку напругу й зігрівало серця близьких.
Після закінчення 8-го класу житомирської школи № 10 Анатолій обрав практичний шлях: вступив до Житомирського технічного коледжу за спеціальністю «Деревообробні технології». Саме там розкрився його талант до роботи з деревом — він любив вирізати красиві кухонні дошки, вкладати душу в кожну деталь. Після коледжу пройшов строкову службу в армії в Одесі, де здобув перші уроки дисципліни, відповідальності та чоловічої дружби.
Повернувшись до цивільного життя, Анатолій спочатку працював за фахом — деревообробка приносила йому задоволення від творчості. Але з часом душа зажадала руху, простору, дороги. Він здав на права, став водієм фур — і це стало його справжнім покликанням. Довгі рейси, шум мотора, безкінечні траси України — усе це він любив щиро й глибоко. Дорога стала для нього символом свободи й сили.
Свою долю Анатолій зустрів на весіллі старшого брата Павла. Там, серед гучних тостів і музики, він побачив Ірину — і закохався з першого погляду. Вони були свідками на тому весіллі, а вже через півроку стали чоловіком і дружиною. У 2003 році народився їхній перший син Роберт, у 2007-му — донечка Сабіна, а в 2008-му — Даниїл. Сім’я стала сенсом усього життя Анатолія. Він був турботливим, люблячим батьком і чоловіком: вихідні присвячував саме рідним — ходив з дітьми на рибалку, в ліс по гриби, на озеро. Ці моменти — тихі, щасливі, наповнені сміхом і любов’ю — стали найціннішим скарбом у пам’яті його дітей. Анатолій був людиною з великим серцем: сміливий, але трохи замкнутий у глибині душі, гуморист, який умів розвеселити будь-кого, люблячий син, який завжди допомагав батькам. Він обожнював рибалку — спочатку з татом, а потім з власними дітьми, передаючи їм терпіння, спокій і вміння радіти простим речам.
У 2014 році, коли росія розпочала війну проти України, Анатолій відчув сильний поклик захищати Батьківщину. Він хотів піти до ЗСУ, але саме тоді народився молодший син Даниїл з важкою хворобою нирок. Операції, реабілітація, тривале лікування в київській лікарні — усе це тримало його вдома. Поки дружина Ірина перебувала з малюком у лікарні, Анатолій сам доглядав старших дітей. Він вибрав бути поруч із сім’єю в найскрутніший час — і це був його вибір сильної, відповідальної людини.
Але коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Анатолій більше не міг залишатися осторонь. Діти благали тата не йти, але він, дивлячись їм в очі, сказав слова, які назавжди закарбувалися в їхніх серцях: «Якщо не піду я, то хто буде вас захищати? Йду я, щоб ви жили».
Він добровольцем приєднався до легендарної 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, швидко став командиром відділення. На початку березня 2022 року десантники були направлені до Макарова, де була надзвичайно важка ситуація. 9 березня Анатолій зателефонував додому й з болем у голосі сказав: «багато побратимів уже полягло, їх залишилося мало, і він, ймовірно, не повернеться». Але він не втік. Він стояв до кінця, розуміючи ціну, яку платить за свободу своїх дітей, дружини, рідного Житомира й усієї України.
У 2022 році родині Захисника повідомили лише «Загинув 11 березня 2022 року в боях на Макарівщині».
За даними зібраними Макарівським історико-краєзнавчим музеєм Анатолій Сидоренко загинув 15 березня 2022 року під час артилерійського обстрілу Макарова на ВОП (взводний опорний пункт) «Шльома». На сьогодні збір інформації про обставини та місце загибелі встановлюється.
Поховали Захисника України 18 березня 2022 року на Польському кладовищі в Житомирі — на сімейній ділянці, як бажала дружина. Через місяць там же знайшов вічний спокій його старший брат Павло, який пішов через рак. У Житомирі зібралося понад сто людей: рідні, друзі, побратими, земляки. Була зворушлива процесія, спів молитв, слова вдячності й горя. Уся громада віддала шану Герою. Посмертно Анатолій Дмитрович Сидоренко був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (Указ Президента України №265/2022 від 20 квітня 2022 року).
Анатолій залишив по собі величезну спадщину: трьох дітей, які пишаються своїм татом-Героєм, дружину Ірину яка береже кожну згадку про нього, і рідних, для яких він назавжди залишиться прикладом мужності, любові та самопожертви. Його слова «Йду я, щоб ви жили» звучать як заповіт — жити гідно, пам’ятати й продовжувати боротися за те, за що він віддав життя.
Вічна пам’ять Герою України, сину, брату, чоловікові, батькові, воїну.
Світла пам’ять Анатолію Дмитровичу Сидоренку.
Раніше ІА MKV писало, про вшанування полеглих Захисників Макарівщини.
Підписуйтеся на Telegram-канал MKV — джерело актуальних новин Макарівської громади й Київщини!
