Аліна Бояр: “Мені дуже хочеться, аби мешканці гуртожитку у майбутньому мали своє житло і жили в мирі та злагоді”

Переяслав-Хмельницький районний соціальний гуртожиток для дітей і сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, відкрився в Гайшині у 2009 році. Його директором є Аліна Бояр, 29 років. Гуртожиток розрахований на 16 осіб. Наразі там мешкає десятеро людей, серед яких вимушена переселенка із Донеччини поважного віку, три молоді мами зі своїми дітками та студент.

Напередодні Великодня сюди завітали заступник голови РДА Анна Скляренко та директор районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Елла Смаль, щоб привітати мешканців гуртожитку зі святом. У ході традиційної акції “Великодні дзвони” кожному, хто тут проживає, вони вручили запашні паски. Загалом на виконання соціальної програми “Добробут” цьогоріч 70 сімей із сіл нашого району, які переживають не найкращі часи, отримали паски.

“Пасок буде багато, бо тіста замісили дві каструлі”

Того дня в гуртожитку відбувся майстер-клас із приготування великодніх смаколиків, який провела соціальний педагог цього закладу Оксана Красножон. Участь у ньому взяли не лише мешканці цього закладу, а і їхні гості.

– Рецепт, за яким оце готуємо паски та пиріжки, я перейняла від своєї мами, а мама – від своєї мами. Він давній і нескладний, а вироби виходять дуже смачні та духмяні. Рецепт тримаю в таємниці. Лише скажу, що тісто замішую не на молоці, а на кефірі. Завжди перед тим, як приступити до приготування пасок, читаю молитву. Пасок сьогодні спечемо багато, бо тіста замісили аж дві каструлі, –повідала Оксана Красножон.

Більшість інгредієнтів, які знадобилися для приготування цих пасок, презентувала місцева жителька Юлія Чайка, 28 років, яка свого часу працювала тут соціальним педагогом.

– Я живу із синочком та батьками у Гланишеві. У нас є корова, кури. Тож сьогодні я з радістю поділилася “молочкою” та яйцями із мешканцями гуртожитку, – сказала вона.

З неабияким задоволенням до ліплення пиріжків із яблуками, вишнями та капустою долучилася й 7-річна Аня Блінова, яка проживає тут з минулої осені зі своєю мамою Лілією та братиком Тимофієм, якому один рік і три місяці.

– Минулого року я готувала паски зі своєю бабусею, – каже дівчинка. – Вона живе у Старому і сьогодні я поїду до неї в гості. Загалом я часто їжджу до неї. Бува, як повертаюся назад в гуртожиток, то тут мені кажуть, що я пахну їжею. Це, напевне, тому, що моя бабуся любить готувати різні страви і частенько припрошує мене до столу. Вона каже: “Сідай їсти!” навіть тоді, коли я не голодна.

А ще я збираюся до Іспанії. Це буде четверте літо, як я поїду до цієї країни і буду там жити в сім’ї.

– До гуртожитку я зі своїми дітками приїхала із Лецьок після того, як посварилася зі своїм співмешканцем. Тієї ночі він був таких лютий, що міг зробити зі мною що завгодно. Тож я вхопила діток на руки і вибігла з хати у чому була. Спасибі соціальному працівнику Ларисі Євтушенко, що допомогла нам сюди влаштуватися. Як буде далі, поживемо-побачимо, – сказала 33-річна Лілія Блінова.

“Молюся до ікони, щоб не скитатися білим світом”

– А я потрапила сюди у 2015-му році через війну на сході нашої країни, – згадує пережите Віра Папуліна, 81 рік. – Родом я із Горлівки, що на Донеччині. Зараз мені і згадувати не хочеться, як ми ховалися у підвалі від ворожих снарядів. А після того, як мою хату розбомбило, а я тяжко захворіла, моя донька Люба привезла мене до Києва і поклала в Олександрівську лікарню. Тоді я була дуже квола. Адже, окрім інфаркту міокарда, мені діагностували ще й двобічне запалення легень. Спасибі лікарям, виходили. Після лікарні я приїхала до своєї знайомої, яка живе в Дарниці, і яка, власне, покликала нас до Києва. Я ж скільки й житиму, буду дякувати тій Галі за теплий прийом. Жилося мені в неї добре. Ну а покинула я її помешкання після того, як до неї, тікаючи від війни, приїхали її рідні із Луганська. Потім я поїхала в Пристроми, де пообіцяли безкоштовне житло. Проте від тієї старої хати на окраїні села я відмовилася, бо вона була не придатна для житла. Ну а в цьому гуртожитку я опинилася завдяки керівнику апарату РДА Валерію Перчуку, який, мов рідна мені людина, перейнявся моєю нелегкою долею. Як буду жити далі, не знаю. Адже і ці стіни я буду змушена покинути.

Загалом дуже тяжко жити самій на схилі років та ще й не в рідному краї. Мій чоловік помер 20 років тому від тяжкої хвороби, – згадує сумно й таке Віра Мартинівна. – Окрім Люби. є в мене ще донька Валя. Вона зі своєю сім’єю живе в містечку Дружківка, де, слава Богу, не стріляють. А ось за Любу та її сім’ю я не спокійна, бо в Горлівці йде війна повним ходом, і хтозна, коли вона закінчиться. Була в мене ще одна донька… На жаль, Галя зі своїм чоловіком загинули незабаром, після того, як оце у війну в їхній будинок влетів і розірвався снаряд. Від того горя я не можу відійти й досі. Вам не передати, як мені шкода свою внучку, яка через цю кляту війну лишилася круглою сиротою. Наташі зараз 23 роки. Вона в Донецьку наймає квартиру і навчається в університеті. Дзвонить до мене кожного ранку і вечора. Каже: “Як тільки досягну кар’єри, то заберу тебе, бабусю, до себе”. Я ж її зараз підтримую грошенятами із пенсії, – зізналася бабця.

На столі у її кімнаті стоїть портрет загиблої доньки та ікона.

– Ікону “Два старці” мені подарувала та ж Галя із Києва, – говорить Віра Папуліна.  – Я молюся до цих святих, щоб мені не скитатися білим світом та дожити свого віку при сім’ї. Ой, не буду про погане. За день – Великдень. Паску, крашанки і ковбаску вже маю, лишилося їх посвятити. Піду до місцевої церкви. А ось ходімо до комірки, я покажу вам свої запаси, – запропонувала Віра Папуліна і за мить ми опинилися у прохолодній кімнаті зі стелажами заповненими консервацією, банками з салом, вузликами із сушеними яблуками, абрикосами та горіхами.

– Усім цим я ділюся зі своїми сусідами по гуртожитку. Діткам особливо подобається моє варення. Фрукти для його приготування я назбирала тут у садку, – вже веселіше мовила Віра Мартинівна.

“Поселили породіллю із немовлям, у якої не було анічогісінько”

Нині у гуртожитку проживає шестеро дітей віком від одного до семи років.

– Так багато малюків одночасно тут ще не жило. Тож аби вони почувалися у нас комфортно, неподалік центрального входу до приміщення змайстрували для них пісочницю. Тепер діток звідти не виманити, – сказала Аліна Бояр.

На території гуртожитку є декілька клумб та грядок.

– Городами у нас завідує баба Віра, бо вона тут живе найдовше. А буває і так, що одні садять городину, а інші її збирають. Адже хтось потрапляє сюди весною і виїжджає звідси раніше, аніж виростуть ті овочі. Натомість заселяються сюди інші люди, – пояснила Аліна Сергіївна.

Має кімнату у гуртожитку й багатодітна мати-одиночка Наталія Калініченко, 28 років. Наразі вона виховує 4-річну Валерію, 2-річних близнюків Евеліну і Кароліну та Тимофійка, якому 1 рік і 2 місяці.

– Я проживала у Лецьках, де зі своєю мамою наймала будинок, – говорить пані Наталія. – До гуртожитку потрапила на початку цього березня через неналежні умови проживання та великі борги за світло і газ. Батько моїх дітей (ми з ним не розписані) нині під вартою. Рік тому його затримали за крадіжку металу, який він продавав і гроші витрачав на свої потреби.

Діток своїх я дуже люблю. Щоправда, нелегко самій їх виховувати, а особливо зараз, коли вони ще такі маленькі. Дуже мрію про особисте житло. Та чи буде воно колись у мене?.. Ну а тут нам добре. Гроші, які отримую на дітей, мені вистачає і на харчі, і на ліки, і на памперси, і на одяганки. Щоправда, якби хтось подарував нам вживані дитячі речі в гарному стані, особливо для синочка, то я б прийняла їх з радістю. А ще від картоплі я б не відмовилася.

Тимчасовими мешканцями гуртожитку є і Наталія Волинець зі своєю малолітньою дитиною. Того дня Наталя з донькою саме поїхала до свого цивільного    чоловіка, з яким знову налагоджує стосунки.

Не відбулася зустріч і зі студентом Олександром. Цього хлопця-круглого сироту тут люблять і поважають.

– Сашко – дуже хороша і чемна людина. Нині йому 21 рік, і він навчається в педуніверситеті в Переяславі, – сказала Віра Шевчук, яка останні 5 років працює тут завгоспом. Вона забезпечує мешканців гуртожитку кухонним та столовим посудом, постільною білизною та усім іншим, що потрібно в побуті.

– Час від часу волонтери привозять нам вживаний одяг, – говорить вона. – Ми ж у свою чергу ним забезпечуємо тих, хто цього потребує. Адже буває, що до нас потрапляють люди з вулиці у повному розумінні цього слова. Якось до нас поселили породіллю із немовлям, у якої не було нічогісінько. Вона не мала навіть одягу на заміну ані собі, ані своїй дитинці. Добре, що в гуртожитку є запаси і ми забезпечили її усім необхідним.

У гуртожитку позмінно працює чотири чергові адміністратори. Одна з них Раїса Костенко, окрім своїх прямих обов’язків, ще робить сучасні зачіски мешканцям гуртожитку.

– Підстригати волосся я навчилася на своїх дітях, – каже вона. – Тож залюбки тепер стрижу усіх, хто за цим до мене звертається.

У гуртожитку кожного дня проводиться вологе прибирання. Тут є графік чергувань, якого суворо дотримуються. На першому поверсі в кімнаті гігієни наразі йде ремонт. Тут вже встановили душову кабіну, унітази та рукомийники. А стіни та підлогу вкрили кахелем. Кімнати гігієни є і на другому поверсі. Ремонт там вже зроблено. Чисто та охайно і в кімнатах відпочинку, в яких встановлено телевізори та м’які меблі. На кухні – чотири мийки, дві електроплити, холодильник та довгий стіл із стільцями.

– Мені дуже хочеться, аби мешканці нашого гуртожитку у майбутньому мали своє житло і жили в мирі та злагоді, — сказала наостанок Аліна Бояр.

P.S. Мешканці соціального гуртожитку в Гайшині висловлюють щиру вдячність депутату районної ради Олександру Яремі за продукти харчування, які він їм передав.

Олена МАТВІЄНКО

–

Джерело: Вісник Переяславщини