Віра Мариневич: «Майже весь Бориспіль був спалений, лишилося по кілька хат на вулицях»

У 93 роки Віра Максимівна жвава: порається на городі та щодня їздить на велосипеді на базар торгувати.

22 червня Україна згадує одну з найсумніших сторінок своєї історії — початок Великої Вітчизняної війни. Бориспіль відразу відчув, що таке війна, — адже аеродром бомбили вже 23 червня 1941-го. Живих свідків тих подій лишається  все менше, тому важливо почути їхні спогади та зрозуміти, яка то цінність — мир.

Напередодні річниці початку війни «Вісті» зустрілись з бориспількою, яка дитиною зазнала жахів війни і досі пам’ятає все: її початок, роки окупації, визволення та відбудову міста.

«Мені було 12, коли прийшла війна, — згадує Віра Максимівна. — Крім мене, було у мами Варвари нас п’ятеро — старший брат Василь (йому було 14), молодші Оля та Ніна, а ще перед війною мама народила братика Вітю, пізніше він помер під час окупації від кору. Пам’ятаю, мама поїхала торгувати в неділю на Дарницю, а ввечері повернулася з дитиною в корзинці. Мамин чоловік був мені та старшому брату вітчимом, рідний батько помер молодим».

Прийшли на свято Пречистої, і пішли теж

Жінка розповідає, що 22 червня був недільним днем. Вранці оголосили про початок війни, згодом бомбили Київ, а наступного дня Бориспіль — аеродром та військове містечко. Жінки військових та діти тікали з домівок  в чому були, перелазили через колючий дріт, яким була огороджена територія містечка, потім їх прихистили мешканці вулиць поблизу. Пізніше бомбили і місто. Люди почали рити окопи на городах, щоб ховатися від бомбардувань. Через три місяці, 21 вересня, прийшли німці — на свято Пречистої, згадує вона, а рівно через два роки, теж на другу Пречисту, — окупація скінчилася. Згадує випадок, який запам’ятала: «У нас на кутку жив дід Борис, казали, що він долю передбачає, до нього люди ходили. Був він дивакуватий, грав на балалайці, а говорив віршами, ходив по базару і співав. Незадовго до війни він казав: «Їжте булки, їжте мед, та думайте наперед». Потім всі згадували ці слова у війну, коли не було чого їсти. А як тут були німці, в кінці літа 1943-го, він співав: «Не радійте, куркулики, що забрали хатки, бо прийдеться на зимоньку ставити палатки». І так вийшло: розкуркулені, що повернулися до своїх хат, як прийшли німці, їх втратили, і на зиму стали як і всі, безхатченками, бо німці, як відходили, спалили все».

«Коли прийшли німці, наша сім’я, сусід та інша сусідка-одиначка Галя з дитиною-інвалідом сиділи в окопі, ховалися, а вітчим (він був немолодий, я його дідом Гаврилом звала) з іншим сусідом — під перекинутий віз, накритий брезентом, залізли, бо дощ ішов. Перед тим наші відступали. У дворі в той день було кілька солдат, вітчим їх годував, бо в самого на війну три сини пішли. Потім солдати отримали повідомлення по рації і побігли. Вітчим кричав навздогін: «Хлопці, ви що, відступаєте?», а вони: «Та ні, діду, не хвилюйтеся!». Як скінчилася стрілянина, батько виліз: а вже німці в окоп заглядають. Батька з сусідом забрали, а іншого, який в окопі був, залишили — він сказав, що чоловік тієї жінки з дівчинкою-калічкою, то пожаліли», — розповідає співрозмовниця.

Каже, усього забрали 28 осіб — їх тримали там, де був завод Прометей, де німці вирощували тютюн, потім на тютюновому полі їх і стратили. Партійних страчували показово, в центрі міста. Поселилися німці на території військмістечка, в казармах. Був у них і будинок терпимості.

Віра Максимівна Мариневич (дівоче прізвище — Герасименко) з дитинства і до сьогодні мешкає на вул. Франка в Борисполі , де була батьківська хата, спалена німцями в 1943-му. На її попелищі побудували тимчасову хату-мазанку, а після війни звели дві нові: одну — для родини, та іншу — для старшого брата, який одружився. Сьогодні їй 93 роки, вона має чудову пам’ять і чітко згадує усе пережите в дитинстві, навіть називає прізвища поліцаїв. Вона порається на городі, торгує на базарі та мріє про мир в Україні.

Німецький порядок: недільні страти та робота з 12 років

Віра Максимівна згадує, що посеред базару зробили шибеницю, і майже кожного недільного дня влаштовували страти. Тікати людям з базару не дозволяли, оточували. Повішених не знімали кілька днів. «Якось, коли вішали людей, одна жінка втратили розум, так і залишилася хворою. — Через це бориспільці на базар ходити не хотіли. Він тоді був на перетині теперішньої вул. Європейської, де хлібний магазин, Шевченка та Нижнього Валу», — згадує.

Жінка розповідає, що за окупації діти із 11-12 років ходили на роботу, отримуючи наказ від старости. «Старостат знаходився в будівлі сільради (зараз там невеличкий магазин біля старої пожежної частини). Там, де районна лікарня зараз, був гебітскомісаріат, де знаходилось керівництво міста. Був там і госпіталь для поранених, ліжка в літню пору стояли на вулиці, під деревами. Де дитяча поліклініка — був сад з гарним будинком і доріжками, там жив гебітскомісар, — розповідає Віра Максимівна. — Біля його будинку працювала я. Діти працювали в полі, в саду, в місті — куди скажуть в старостаті. Старші ходили копати траншеї в районі Розвилці, виконували інші важчі роботи. Був строгий графік — в обід, о 12-й, як лунав сигнал, мали йти обідати, а після другого сигналу — кидали їсти і на роботу. Там, де нині фонтан — була водокачка і поряд ресторан, де давали обід за талончиками. Під час обіду грала музика, включали патефон».

Німецькі гімназії популярними не були

Згадує, що школи якийсь час функціонували, але ходити могли туди ті, хто сплачував за навчання зерном, маслом тощо. «Мама відправила в школу брата Василя, він був розумний, до війни гарно вчився. Той провчився місяць, і сказав: «Я не піду в ту гімназію. Вчителі раніше в школі казали, що Бога немає, і ми вивчали хімію, фізику і біологію, а зараз одні молитви». Потім і інші діти почали іти зі шкіл, тому скоро вони закрилися», — розповідає Віра Максимівна. 

«Для відправлення до Німеччини складали списки дівчат та хлопців сотники — кожен мав свою дільницю на 100 дворів. Наша сотенна була непоганою жінкою, але відмовитися складати списки не могла, і після війни виїхала з Борисполя, бо дівчата, що повернулися з Німеччини, були сердиті на неї. Багато хлопців пішли добровольцями працювати на німців, деякі були поліцаями, особливо діти розкуркулених, вони мстивими були. Потім ті, хто славилися жорстокістю, втекли з німцями. Деякі залишились, і після війни отримали 20 років таборів. Були й такі, що пішли в партизани — в ліс біля Горобіївки. Багатьох мирних мешканців застрелили чи повісили як заручників — за кожного вбитого партизанами німця», — говорить жінка.

«Щоб тільки не було війни»

За її спогадами, після звільнення найважчою була перша зима. «Практично весь Бориспіль був спалений, було по кілька хат на вулицях. Сім’я залишилася без чоловічих рук — брата Василя забрали в армію. Тому родина зимувала у брата матері, на вул. Бежівка, — їхня хата вціліла. Жили разом, ночували по тридцять-сорок душ покотом на підлозі, від стіни і до входу в хату, а біля порогу ще й солдати. Але не нарікали, ділилися останнім, хоч і голодували — пшеницю, як і хати, спалили, а худобу вбили. Та пшениця, що залишилася цілою, була просякнута запахом диму, і хліб з неї мав смак горілого. Навесні, як сніг розтанув, повернулися до рідних попелищ, будували землянки, будки глиняні — хто що міг. Як прийшла перемога, було щастя невимовне — обіймалися, цілувалися на вулицях зі знайомими, незнайомими. Тому досі для тих, хто пережив війну, День Перемоги — це найбільше і найважливіше свято, яке не можна забути», — підсумовує жінка.

Страх війни ввійшов в життя воєнного покоління так глибоко, що і через багато років після її закінчення на родинних святах вони бажали дітям, а потім і онукам одного: «Щоб був мир на рідній землі».

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама