Вісник Кагарличчини — Те, що не стерти з пам’яті

3 Травня 2019, 12:18

Поділитися:

Сімдесят чотири роки минає з того часу, як закінчилася найжорстокіша і найкривавіша Друга світова війна. Все менше залишається серед живих свідків тих страшних подій, а також творців Великої Перемоги.

Але навічно залишаються з нами їхні подвиги і спогади, що були у різний час надруковані у районній газеті. У переддень Дня Перемоги ми знову публікуємо частину з них, як данину світлій пам’яті і шани героям…

А ОCTАННІЙ ТУПІТ ЧУВ УВЕСЬ СВІТ…

За наказом командування Північнокавказького фронту під номером 4127/11 від 24 травня 1943 року старшину Івана Євменовича Плигуна було нагороджено орденом Вітчизняної війни II ст. А три роки потому наказом по цьому ж фронту № 768412 старшина нагороджувався орденом Слави ІІІ ст. Обидві бойові нагороди шукали свого героя близько тридцяти років і були вручені 30 січня 1971 року.

Він пройшов дорогами війни з першого і до останнього її дня. І ті дорîги живуть в ньому й понині. В День Перемоги Іван Євменович одягає святковий піджак з бойовими нагородами, які ще раз нагадують про дні і ночі воєнного лихоліття.

Про них він розповідав синам – Альоші та Віті, внукам і правнукам, на численних зустрічах із кагарличанами-земляками. І нехай кожна така розповідь обростала новими подробицями, в них не було вимислу, а була лише сувора правда. А правда – то вона одна…

– …З ним у мене пов’язані спогади на все життя, що залишилось. Маю на увазі осколок, що застряв у легенях. Цей “гостинець” війни ще й досі ношу… Буває, йдеш, дихати не дає, однак треба терпіти, діватись нікуди. Війна в мені ще й досі живе, – спокійно констатує мій співбесідник.

Тієї пам’ятної ночі вони відправились в розвідку. Це було під Житомиром. Він – старший сержант і ще три бійці. Діяли грамотно – не вперше. Звично зняли вартового, вправно розрізали колючий дріт. Добралися до об’єкта без перешкод, якби не досадна випадковість – з-під ніг покотився камінець. Шурхіт то незначний, та його вловили на об’єкті – і гримнув залп. І відразу похитнувся старший сержант Плигун, йому стало млосно, а в грудях немов щось спалахнуло. Розвідники зорієнтувалися миттєво. Підхопили товариша, непомітно зникли із зони обстрілу. Повернулись без пригод. Плигуну довелось кілька тижнів провести на госпітальному ліжку.

– А що це у вас за шрам на щоці?

Іван Євменович зніяковіло торкнувся долонею шраму і сумно усміхнувся.

– Це пам’ять про перше поранення. Йшли в атаку, а коли йдеш в атаку, перетворюєшся в клубок нервів, стаєш нечутливим до болю. Випробував на собі. Прямо на бігу садонуло мене так, що зуби, як «сємєчки», бризнули з рота і тепла кров потекла підборіддям. І ви думаєте – зупинився? Ні. Рота знову стулив і продовжував бігти. І вже коли все було скінчено, вибили гітлерівців з траншей, випустив останні патрони з автомата, аж тоді відчув біль. І аж тоді опинився в цупких руках санітарів.

Інколи диву даєшся – скільки на долю однієї людини випадає! Вона в екстремальних умовах на багато що здатна. Адже три криваві мітки війни, про які йшлося вище, не вкоротили бойових шляхів сина кагарлицької землі. Іранський кордон, Новоросійськ, Мала земля, Грозний, Тернопіль, Житомир – це ще не повний перелік шляхів, де гартувалася його бойова юність. І, до речі, не повний перелік наведено також і кривавих міток – Івану Євменовичу довелось викарабкуватися із важкої контузії (його засипало цеглою з розбитого багатоповерхового будинку в Тернополі), довелось також побути і під танком, який наїхав прямо на окоп.

– ..ногами більше ніхто не протупав у війну. Із жовтня

1940-го по липень 1946-го «тупати» довелось, дійсно, багато. А останній «тупіт» чув увесь світ – я ж був учасником Параду Перемоги у 1945-му в Москві.

…Не охопити у цій короткій розповіді усіх епізодів і випробувань, через які довелось пройти Івану Плигуну. Після війни він мав не менш славний і трудовий шлях, адже за плечима – чотири десятиліття трудового стажу. І про це ми говорили з ветераном. Він – цікавий співбесідник. Єдине, про що промовчав Іван Євменович, – це про нагороди. А їх у нього – дев’ятнадцять. Чотири ордени і п’ятнадцять медалей. Та плюс ще шість Подяк від керівництва за сорок років праці в мирний час.

Олексій ШУЛЬГА

ВИПРОБУВАННЯ ОСВЕНЦІМОМ

Аню забрали у Німеччину з рідної Шпендівки з останньою партією молоді у неповних вісімнадцять. Спочатку відправили на військовийі завод. Робота була каторжною, а годували дуже погано. Люди виснажувалися, а тому намагалися втікати з виробництва. Ходили чутки, що краще потрапити до бауерів (хазяїнів), там хоч морквину, картоплину чи буряк можна було украсти для підтримки організму. І одного разу Ганна Гнатівна теж спробувала. Але ж чужа місцевість, не рідне село, де вона знала кожну стежину, кожне потайне місце. Отож втеча виявилася невдалою. Замість омріяного полегшення, разом із іншими втікачами, вона потрапила у в’язницю.

За шість діб перебування за ґратами їх ні разу не погодували. Люди пухли від голоду, нездужали навіть говорити. І лише молодість, здоровий організм врятували від неминучої смерті. Після тритижневого ув’язнення їм нарешті оголосили вердикт: Польща, концтабір в Освенцімі…

Табір, згадує Ганна Гнатівна, являв собою величезну територію, обнесену колючим дротом, до якого був підключений електрострум. На площі розташовувалися бараки, де й проживали ув’язнені. Приміщення були старі, з протягами від дірок у стінах, а погода – сирою. Люди мерзли, хворіли. Спали на триярусних нарах. В одному кінці табору стояли бараки для чоловіків, в іншому – для жінок.

Пізніше зі слів “старожилів” Освенціма юна шпендівчанка дізналася й про інші “пам’ятки арійської культури” у концтаборі. Це – 10 крематоріїв і три ями, де живцем спалювали людей. В основному – євреїв, дітей і стариків, від яких не було користі.

– Кожен в’язень знав ту дорогу смерті, яка вела до крематоріїв, – розповідає Петренко. – Тож, коли нас шикували в колони, кожен молився Богу, щоб відвернув від загибелі.

Першими “гігієнічними” процедурами майбутніх мешканців Освенціма були стрижка наголо і клеймування. Ганна Гнатівна закачує рукав на лівій руці, де над ліктем у неї витаврувано її «табірне» ім’я – №75564.

– Дехто вже після визволення пробував вивести ці страшні цифри, – знову згадує моя співбесідниця, – але марно. Злазила шкіра, а номер залишався. У фашистів була справжня технологія щодо таврування.

Втім, клеймо в’язня концтабору одного разу стало в нагоді для Ганни Гнатівни Петренко. У наші дні, коли “остарбайтерам” почали видавати певну грошову компенсацію. Вона теж поїхала із сином у відповідну установу.

Але для підтвердження статусу “наймита зі сходу” потрібна була купа довідок. Ось тоді її і виручив наручний номер. Один із установи, теж, до речі, в’язень концтабору, забачивши клеймо, наказав видати компенсацію без документів.

А тоді, в Освенцімі, по витавруваних цифрах на ліктях ув’язнені орієнтувалися у своїй кількості. Виходило, що дівчат там утримувалося 100 тисяч, хлопців і чоловіків – утричі більше.

На щастя, каторжної праці для жінок не було, хоча й без діла не сиділи. Інколи садили ліс, трудилися на польових роботах, а то просто переносили каміння із одного місця на інше. Та й чи могли вони бути здатними на щось більше, виснажені холодом і голодом. Годували дуже погано. Суп, а по-іншому баланда із моркви чи брюкви, рідкозварене лушпиння від картоплі, чай і хлібина, наполовину із тирси, на шістьох – таким було добове “меню” в’язнів Освенціма.

Зрозуміло, що слабші вмирали – від такої годівлі і умов утримання, інші, щоб уникнути повільної смерті, кидалися на дріт із електрострумом…

Ганна Гнатівна мужньо і з суто жіночою витримкою перенесла і перетерпіла майже дворічні труднощі і страхіття Освенціма і таки дочекалася визволення. Після англійських та уже своїх таборів, аж у жовтні 1945-го повернулася у рідну домівку.

Станіслав МИХАЙЛОВСЬКИЙ

ДОВГА ДОРОГА ІВАНА МИКИТЧЕНКА

Його життя – то наша сучасна історія з усіма її славними і страшними сторінками. Адже народився Іван Григорович Микитченко у 1917-му. І хай не в кожній з них йому довелося залишити свій слід, але в найгероїчнішій він таки добряче наслідив. Мова, зрозуміло, ведеться про війну…

Служба на флоті – мрія багатьох підлітків. А що вже Івана Микитченка, який народився і виростав у Балико-Щучинці, на берегах могутнього Дніпра! Місцева дітвора, здавалося, ходити і плавати навчалася одночасно. А ще керувати човном, ставити сітки, в’язати вузли. Одне слово, зростали якщо вже й не моряками, то юнгами точно.

Іван Григорович пізніше це підтвердив, потрапивши служити саме на флот. І не на який-небудь, а славнозвісний Балтійський. На сторожовому катері йому не було рівних саме у знаннях морської справи. Як результат, тривала служба пройшла швидко і непомітно, старшина І статті Іван Микитченко готувався до демобілізації. Але все перекреслила війна…

Іван Григорович – людина надзвичайно скромна і, на відміну від багатьох ветеранів і учасників війни, не любить ні згадувати, ні, тим більше, розповідати про свої військові дії. Про це можна лише здогадуватися, переглядаючи його нагороди. Їх не так уже й багато, зате які! Однієї медалі «За оборону Ленінграда» достатньо, щоб зрозуміти, скільки всього довелося пережити цьому чоловікові. А ще ж є медаль «За відвагу», яка варта багатьох орденів. Плюс контузія…

Відгриміли переможні салюти, а служба Івана Микитченка все ще тривала. Його включили в комісію з прийомки трофеїв. І лише після цього він повернувся у рідну Балико-Щучинку…

Станіслав МИХАЙЛОВСЬКИЙ

ВУЛИЦЯ ГАЙДАРА, 10

Вулиця Гайдара, 10. Саме на таку адресу надходить немало листів із штемпелями різних міст України і колишнього Союзу.

Пишуть ветерани війни і учасники бойових дій і просто ті, хто волею долі спілкувався з Ніною Юхимівною Бойко.

Після закінчення університету вона працювала за кордоном – в групах радянських військ в Австрії, Румунії, Чехословаччині.

Читала в гарнізонних школах історію, мову й літературу.

Чоловік, підполковник запасу Трифон Петрович Бойко – уродженець сусіднього Миронівського району. Так і потрапила з ним у Кагарлик, де і працювала на освітянській ниві вчителем, завучем, директором школи.

Зрозуміло, що така біографія – насичена військовою дружбою, навчально-виховною роботою, не може не виділяти людину з-поміж інших. У її численних альбомах – фотографії воєнних і мирних років, вітальні адреси, поздоровлення, телеграми, листи колишніх однополчан і вдячних учнів, в душі яких вона сіяла розумне, добре, вічне, її багатий архів зберігає дихання часу – бойових і мирних днів. Ось, наприклад, вітальна адреса з нагоди ювілею Ніни Юхимівни від ветеранської організації 21-ї ВАД (воєнно-автомобільної дороги) 1-го Українського фронту за підписом колишнього командира ВАД полковника Стицького. Теплі слова побажань здоров’я, сімейного щастя.

Перегортає підполковник запасу Н. Ю. Бойко аркуші численних папок і альбомів свого архіву. Шелестять аркуші – немов шелестять роки, яких все більше й більше безжально нанизується на вістря її життя. Уже провела в останню путь чоловіка Трифона Петровича, поїхала працювати за кордон донька Людмила; все частіше подає неприємні сигнали її колись міцний організм – на робочому столі постійно “прописались” таблетки, та все ж в її очах збереглись твердість і бадьорий блиск – свідки неабиякого характеру.

Літа – літами, спогади – спогадами, та побажаймо Ніні Юхимівні життєвої енергії ще надовго.

Олексій ШУЛЬГА

ДВА ПОДВИГИ СЕМЕНА ТУТУТЧЕНКА

Наш земляк – Герой Радянського Союзу С.П. Тутутченко в роки війни командував у прославленого партизанського ватажка Ковпака кавалерійським дивізіоном. Це вони – ковпаківці, діючи в тилу ворога, наводили жах на окупантів, притягували на себе чималі війська, руйнували комунікації, чим допомагали Радянській Армії.

В 1943 році з’єднання Ковпака здійснило легендарний рейд від берегів Збруча до Карпатських гір. Партія поставила завдання вийти на захід України у глибокий тил ворога, вдарити по його тилових базах, знищити нафтові промисли, створити нові партизанські загони, підпільні групи, підтримати народний опір у Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Румунії.

І по всьому тисячакілометровому шляху були знищені ворожі гарнізони, висаджено 50 залізних і шосейних мостів, пущено під укіс десятки ешелонів.

Як писав один з угорських письменників: “Загони Ковпака були тією скалкою, яка колола величезну фашистську імперію у вразливе місце».

30 серпня 1943 року біля села Яхновці колишньої Кам’янець-Подільської області Тутутченко отримав від Ковпака завдання висадити в повітря залізницю і німецькі ешелони. Коли це було зроблено, фашисти оточили підривників, почався бій. Але партизани не розгубилися, вони напали на одну з груп, знищили її, переодягнувшись в німецьку форму, сіли на дві німецькі автомашини і зникли. По дорозі знищили ще близько 20 фашистів, які прийняли їх за своїх.

Другий подвиг Тутутченко здійснив у Польщі. Одна з партизанських дивізій була притиснута до річки Західний Буг. Це було 17 березня 1944 року. Загибель була неминуча. Командир цієї дивізії Вернигора поставив кінноті Тутутченка завдання будь-якою ціною захопити міст, щоб перевести партизанів на другий берег.

Раптовим ударом кіннотників міст був захоплений, хоч втрати були великі. Сам Тутутченко залишився живим випадково. На його плащпалатці було 28 кульових пробоїн.

За ці героїчні подвиги і заслуги в справі партизанського руху на Україні Тутутченку Семену Павловичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а польський уряд нагородив Золотим партизанським Хрестом.

Після війни С.П. Тутутченко працював на відбудові Севастополя. Ще до війни він закінчив Архітектурний факультет Київського будівельного інституту. Пізніше працював у науково-дослідницькому інституті архітектури. Має звання кандидата наук. Багато працював над створенням пам’ятників партизанам-ковпаківцям в місцях, де діяли загони Ковпака. За монумент, поставлений разом з скульптором Бородаєм в місті Яремча, була присуджена Золота медаль імені радянського фаталіста Трекова.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21.03.1973 року за багаторічну плодотворну діяльність в галузі архітектури і в зв’язку з 60-річчям члена правління Союзу архітекторів України С.П.Тутутченка було нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

ЖУКОВУ – ПО СОПЛЯХ

Складними були фронтові шляхи-дороги Юрія Коваленка. Тим часом у Сталінграді стало відомо, де розташований штаб Паулюса. Радисти зепеленгували, що німецькі команди ідуть з підвалу триповерхового універмагу на розі вулиць Радянської і Пензенської. Танки стиснули кільце. Однак прорватись до штабу Паулюса ніяк не вдавалось. Кожен квадратний метр був під прицілом снайперів.

У архівах Сталінградського міськвиконкому було знайдено плани каналізаційних колекторів. З ними ознайомили роту Юрія Коваленка і кинули на взяття штабу Паулюса. Через один колектор бійці Юрія Миколайовича потрапили у двоповерховий підвал універмагу. Там електробатареї, коридор, заповнений німецькими солдатами. Коли розвідники увірвались у нього, солдати показали, де кабінет Паулюса.

Генерал-фельдмаршал глянув на забрьоханих бійців Коваленка у валянках, шапках-вушанках, у полушубках і опустив погляд.

«Ви полонені! Прошу здати особисту зброю”, – скомандував Юрій Коваленко. Паулюс мовчки зняв ремінь, на якому висіла кобура з маленьким браунінгом. Капітан Коваленко ремінь з пістолетом вчепив собі, зателефонував керівництву і доповів про арешт фельдмаршала. Звідти надійшла команда, куди виводити.

У кабінеті командувача Сталінградським фронтом генерала армії Єременка відбулось нагородження тих, хто брав у полон Паулюса. Серед представлених до Зірки Героя Радянського Союзу були начальник військової розвідки фронту, командувач танковою бригадою, перекладач, командувач роти військової розвідки Юрій Коваленко. У президії сиділи Єременко, Рокосовський, Ватутін, Хрущов. Маршал Жуков вручав нагороди.

Коли черга дійшла до Юрія Коваленка, Жуков зупинився:

– Что, еще один хохол?

– А я не хохол, товариш маршал, – знайшовся Юрій Миколайович.

– А кто же ты?

– Я – украинец!

– Ну, какая разница, украинец, хохол…

– Большая!

– Интересно, а какая же?

– Я по национальности украинец, а хохол- это оскорбление.

– Что ж тут оскорбительного. Я – Жуков – русский. Хоть десять раз назови меня, я не обижусь.

– Если я, товарищ маршал, десять раз назову вас русским, вы, конечно, не обидетесь. Но если я вам скажу один раз кацап, обидетесь.

– Так ты, оказывается, националист? – підсумував Жуков.