Історія краю: як козак Логвин судився за Гульківку

До історії бориспільського краю додаються спогади Івана Логвина – бориспільця з діда-прадіда, нащадка козацького роду.

У кількох зошитах, що їх Іван Семенович залишив для Бориспільського державного історичного музею, є інформація з історії України (в інтерпретації), розповіді про заснування Борисполя, постають образні картини з життя заможної селянської родини Борисполя. Він повідомляє історії про дідів-прадідів, про дитинство, батьків, навчання та господарювання.

Ми зверталися до записок старожила при написанні історії Борисполя, використали спогади про Альту, про вулиці, події періоду громадянських змагань тощо.

Нині – спомин-розповідь про історію, що Іван почув від рідних: про судову тяжбу його діда Тита Лук’яновича Логвина з поміщицею Чучмарьовою за Гульківку – як простий козак добився правди в суді.

Мовлення та стилістику автора ми залишили без змін, так говорили бориспільці в першої половини ХХ ст. Зроблено деякі зміни в правописі та пунктуації.

Наведемо думку історика О. Субтельного про те, що у Російській імперії в ІІ-й половині ХІХ ст. «приблизно половину селян становили державні селяни, які поділялися на щонайменше 30 різних категорій, включаючи майже 1 мільйон колишніх українських козаків. Вони жили краще за поміщицьких кріпаків і, хоча сплачували більшу подушну подать державі, що фактично була для них феодалом, могли без дозволу переселятися, мали у розпорядженні більше землі, над ними не було панів. Хоч часто їм отруювали життя підкупні чиновники».

Отже, у переказі Логвина ідеться про цінності та інтереси, з одного боку – поміщиці, з іншого – селянина, нащадка козацького роду.

Гульківка – історична назва вулиці Польової. А ще – невеличкого озерця поблизу неї. Саме про озеро Гульківку йтиме мова. Іван Логвин переповів розповіді про подію, яка відбулася до його народження, відтворив перекази майже через вікову відстань.

«Як я знайшов у дукументах діда про суд його з поміщицою Чучмарьовою, що жила по Гришенський вулиці, …він почався 1851-го року, а остаточно скінчився у 1867-му року, коли вже було скасовано кріпацтво та проведена судова реформа. Судова тяганина тривала 16 рокив. Справа почалася так: дід купив у поміщика Лукасевича болото Гулькивку. Цього Лукасевича я, коли народився, уже не застав, а Чучмарьова, або як звали її наші люде – Чучмарша, ще при мені жила рокив 12-ть. В Лукасевича не було ніяких нащадкив, не залишилось ніде й маєткив ніякої ознаки.

Гулькивка була голим болотом, ні до чого не здатним, витопканим скотом, на котрому не було ні трави, ні дерева, ні кущів ніяких. Тут напували скот та іноді баби ходили прать білизну – з боку села. Рядом з Гулькивкою була земля — дві левади — поміщици – гинаральши Чучмарши.

Дбайливий Тит, купивши те болото, висипав посередині високу греблю, що розділила болото на дві частини, викопав сажалки. На греблі, на половині од Чучмарши, насадив лози, багато верб, також тополі і берези. Завів рибу. Цим він стягнув воду у сажалки – все це висмоктувало воду -, трохи обсушив болото: коло двох десятин од глибоцької дороги. Обсадив кругом верби, тополі, берези, осики.

Весняна вода спадала у сажалки та велики рови. Пішла рости хороша трава. Негайно на осушеному дід насадив сад з найкращого ґатунку яблук, груш, слив, два хороши вишняки, калину та инше. За декілька рокив Гулькивка перетворилася у культурну леваду з садом та сотнею дерев. Ще дід купив у Лукасевича через дорогу сухої садиби коло 4-ох гектарив. Хоч вона була висока горбом, але все-таки садиба. До цього мав лише один упруг 14 десятини садиби. На новий садибі побудував велику хату дубову, комору та клуню, загородив великий двір. Кошара та свинушник залишилися стари.

Тит Логвин був дуже дбайливий господар, не п’янствував, не гуляв, мав прибуток з саду та бджіл та все скуповував землю дрібними нивками. У дідівській дубовий скриньці були сотні дукументив на купівлі землі. Тит спродав лишніх волив та вози, з котрими його батько Лук’ян та дід Панас чумакували, а на ти гроші купував землю….»

Питання власності на Гульківку стало предметом розгляду у судових справах. І, перш ніж продовжимо оповідь Івана Семеновича, нагадаємо, посилаючись на О.Субтельного, що система судочинства в Російській імперії потребувала вдосконалення й змін. Імперські чиновники, на яких лежала відповідальність за багато юридичних рішень, вважали, що правосуддя – це сфера держави, а суди, на їхню думку, існували, щоби вирішувати, що відповідає інтересам держави. Права особи не мали до цього відношення, чи вважалися другорядними. Судові відправи проводилися таємно, судді займалися хабарництвом, а їхні вироки виносилися з урахуванням класових відмінностей – нижчим верствам важко було шукати справедливості.

Із оповіді І. С. Логвина: «Умер Лукасевич, і Чучмарьова, що її чоловік був гинералом, а маєтки її прилягали до Гулькивки од Гришенської вулиці, задумала однять у діда Тита Гулькивку. Завела судову справу, щоб однять Гулькивку, що стала культурним шматком землі: ніби вона раніш належала Чучмарші, а не Лукасевичу. На ти часи поміщик Лукасевич та прадід Лук’ян умерли. Суд був на ти часи виключно дворянський: дворяни судили, дворяни чинили розправу. І селянину не було де шукать правди у тому суді. Та дід Тит був неграмотний, але розумний та упертий козак. Він не хотів піддатися панам..»

Ще відступ. Судові справи вели земські підкоморні суди. І найчастіше усе закінчувалося у цих судах, де важко було сподіватися селянинові на справедливість. Із скаргами на поміщиків правду знайти було важко. Але траплялося, що в канцелярію надходили апеляції однієї із сторін, яка після судового засідання була незгодна з винесеним вироком. Із надією на правду зверталися в губернську канцелярію. І тут, з огляду на те, як розвивалися події далі, важливо привернути увагу до ймовірної участі у ній П. П. Чубинського. Може, Тит Логвин і був тим козаком, про якого Павло повідомляв в одному з листів до Я. П. Полонського.

Ми не стверджуємо, але можемо припустити, що вибороти правду у судах, надавши консультації Т. Логвину, допоміг юний Павло. Він був учасником руху (народовці, громадівці), що, крім іншого, змістом діяльності обрали «оборону українців проти наклепів мало розвинутого провінційного дворянства». Павло переймався проблемами рідного міста, прагнув допомогти селянам. Він не обмежувався порадами, а вчив у судовому порядку обороняти свої права, складав потрібні папери.

Ось фрагмент листа Павла Чубинського, що датований 1 березня 1860-го року: «Приехал в гнусный Борисполь, пожил там три месяца, бранясь с тамошними помещиками сутягами, занимаясь с сестрами, читая, записывая народные песни, открывая старые документы и изучая русское гражданское право. Одному казаку написал аппеляцию на уездный суд в 16-ти пунктах, довольно порядочную, где разбил в пух и прах действия суда…».

Отже, юридична допомога (припускаємо, П.Чубинського) та безсумнівний історичний документ – купча, бездоганно оформлена, стали підставою для опору проти кабальницьких посягань поміщиці. Чучмарьовій не вдалося відібрати в козака його маєтність. Для Т. Логвина винесення на розгляд його скарги означало початок судових процесів проти кривдниці, які тривали довго. Та він проявив наполегливість і впертість, щоби досягти мети: добитися визнання його права на Гульківку, примусити поміщицю відмовитися від посягань на неї та відшкодувати понесені ним витрати під час процесу. Не домігшись бажаної реакції, знову й знову подавав скаргу на дії поміщиці.

«Трічи справа проходила од Борисполя до Переяслава, у повітовий дворянський суд, тричі проходила Полтавську губернську судову палату, де судило дворянство і виносило рішення віддать Гулькивку Чучмарьовий, але дід був упертий козак. Він подавав касацію у Сенат, найвищу державну установу. Там на підставі купчих дукументив та згидно того, що у леваду вкладено багато коштив на приведення її у культурний вигляд, Сенат відміняв рішення повітового та губернського суду дворянського та з відповідними вказівками про правоту діда повертав справу на новий розгляд…але ті суди дворянськи, рахуючи, що до Петербургу далеко, знову присуджували Гулькивку Чучмарьовий. Після трьох касацій суд уже було реформовано, туди попали прогресивни діячи…

Чучмарьова, вбачаючи програш, підкупила підсусідкив у губернському суду, щоб вони з запізненням сповістили діда, коли буде розгляд справи у Полтаві. А туди 300 верстов, і дід не попаде на суд із своїми документами. Так і зробили. Дали повістку у такий час, що до Полтави доїхати не можна на день суду. Але дід загнав на смерть лихого жеребця, а на суд встиг! І Гулькивку присудили діду!…Гулькивка стала його власністю до смерті,…перейшла у власність його сина Логвина Семена Титовича – теж до смерті у 1900-м року. Після чого через декілька рокив ми, нащадки Логвина Семена, поділили її на 9-ть чоловік – п’ять братив та чотири сестри. А у 1930-м року, під владу більшовикив та у загальну колективізацію все перейшло у власність колгоспу. Та знову стала Гулькивка голою порожньою пусткою, як була при Лукасевичу. На 1952-й рік сажалки та рови зсунунулись, греблі розвалились, дерева знищени, трава не росте…А то ж косили трічи на рік у пояс траву!…». 

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Джерело: Газета «ВІСТІ» – Бориспіль. Новини. Інформація. Реклама